Дивну штуку втнув небіжчик Фердинанд четвертому заарештованому, людині бездоганної вдачі й незаплямованої репутації. Цілі два дні він уникав будь-яких розмов про Фердинанда й раптом увечері в кафе за «мар’яжем», б’ючи трефового короля козирною бубновою сімкою, сказав:
– Сім кульок, як у Сараєві.[29]
П’ятий, котрого, як він сам засвідчив, посадили «через те вбивство пана ерцгерцога в Сараєві», ще й сьогодні мав наїжене від жаху волосся та бороду й тим дуже скидався на кошлатого пінчера. У ресторані, де його заарештували, він не тільки не вимовив ані слова, але навіть і газет не читав про вбивство Фердинанда. Він сидів сам-один біля столика, коли до нього підійшов якийсь пан, сів навпроти й несподівано запитав:
– Ви читали?
– Не читав.
– Знаєте?
– Не знаю.
– А знаєте, про що йдеться?
– Не знаю, мене це не цікавить.
– А все ж таки вас це повинно було б цікавити.
– Не знаю, що б мене могло цікавити. Я викурюю сигару, випиваю кілька кухлів пива, вечеряю, а газет не читаю. Газети брешуть. Навіщо мені хвилюватись?
– Значить, вас не цікавить оте вбивство в Сараєві?
– Мене взагалі не цікавить жодне вбивство, хай то буде в Празі, Відні, Сараєві чи Лондоні. На це є державні установи, суди та поліція. Якщо когось десь уб’ють, то так йому й треба, – чого ти, бовдуре, був такий необережний, що дозволив себе вбити?
Це були його останні слова в тій розмові. Відтоді він що п’ять хвилин лише голосно повторював:
– Я не винен, я не винен.
Ці слова він вигукував і в воротях поліційного управління, ці ж слова повторюватиме, коли його везтимуть до карного суду в Прагу, й з тими словами він увійде до своєї тюремної камери.
Вислухавши всі ці страшні змовницькі історії, Швейк вважав за доцільне розтлумачити усю безнадійність їхнього становища.
– Кепські наші справи, – так почав він свої слова розради, – й неправду ви кажете, що вам, що нам усім нічого не загрожує. Для чого ж тоді поліція, коли не для того, щоб за наші дурні язики дерти з нас лико. Коли вже прийшли такі небезпечні часи, що в ерцгерцогів смалять, то хай ніхто не витріщає баньки, коли його тягнуть до поліції. Все це робиться заради помпи: треба ж Фердинандові перед похороном зробити рекламу. А що нас тут, як чортів у пеклі, то тим краще, буде веселіше. Коли я ще служив у війську, під замком не один раз сиділа половина роти. Таких невинних, що їх засудили ні за цапову душу, було й було. Та не лише в армії, а й в судах. Пам’ятаю, якось засудили одну жінку за те, що вона задушила своїх новонароджених близнят, хоч вона присягалася, що не могла задушити близнят, бо в неї народилося лише одне дівчатко, яке їй пощастило задушити зовсім безболісно, ані писнуло. Проте її все ж таки засудили за подвійне вбивство. Або отой невинний циган із Забєгліце, що вломився вночі під Різдво до крамнички. Він клявся й божився, ніби хотів лише погрітися, – та лисого дідька йому це допомогло. Коли вже суд ухопить щось у свої руки, – біда. Біда, але так і мусить бути. Хоч не всі люди такі негідники, як можна про них подумати, та спробуй-но відрізнити порядного від пройдисвіта, а надто сьогодні, в такий важкий час, коли уколошкали цього Фердинанда. Колись, як я ще служив у війську в Будєйовіце, у лісі, за полігоном, застрелили пса, а цей пес належав пану капітанові. Той, коли дізнався про це, викликав нас усіх, вишикував і каже: хай вийде з шеренги кожний десятий! Я, зрозуміло, також був десятий. Ми виструнчилися, стоїмо, ані руш. А капітан ходить довкола нас і горлає: «Ви падлюки, волоцюги, нікчеми, плямисті гієни! За цього пса вас усіх треба в карцер запхати, січки з вас наробити, постріляти, живцем поварити. Я з вами панькатись не буду: чотирнадцять днів ніхто ані кроку з казарми». Так тоді ж ішлося про собаку, а тепер про самого пана ерцгерцога, отже тут треба такого страху нагнати, щоб ця жалоба була такою як слід.
– Я не винен, я не винен, – твердив наїжачений чолов’яга.
– Ісус Христос теж був не винен, – сказав Швейк, – а проте його розіп’яли. Ніколи, ніде й нікого не цікавила доля якоїсь безвинної людини. «Maul halten und weiter dienen»[30], – як казали нам у війську. Це найпевніше і найкраще.
Швейк ліг на нари й заснув щасливим сном.
Тим часом привели ще двох. Один із них був боснійцем. Він ходив по камері, скреготів зубами й через слово сичав: «Йоб твою душу». Боснійця непокоїла думка, що в управлінні поліції пропаде його кошик із крамом.
Другим новачком був шинкар Палівец. Помітивши знайомого, Швейка, він збудив його й трагічним голосом вигукнув:
– І я вже тут!
Швейк щиро потиснув йому руку й мовив:
– Дуже радий. Я знав, що той пан дотримає слова, коли казав, що по вас теж прийдуть. Така точність – надзвичайно добра річ.
Одначе пан Палівец відповів, що така точність гівна варта, й пошепки поцікавився у Швейка, чи решта цих арештованих панів, бува, не злодії, бо, мовляв, йому як торговцеві це б могло зашкодити. Швейк пояснив, що всі, крім одного, посадженого за спробу вбивства селянина з Голіце з метою пограбування, належать, через ерцгерцога, до їхнього товариства.
Пан Палівец образився та запротестував – він, мовляв, тут не через якогось там дурного ерцгерцога, а через самого найяснішого цісаря. Це всіх дуже зацікавило, й він розповів про те, як мухи обпаскудили найяснішого монарха.
– Засрали його, бестії, – кінчив він розповідь про свою прикру пригоду, – та ще й мене самого довели до тюрми. Я цього тим мухам не подарую, – додав він погрозливо.
Швейк знову заснув, але ненадовго, бо по нього прийшли, аби відвести на допит.
Отже, піднімаючись сходами до третього відділу на допит, Швейк ніс свій хрест на Голгофу, сам не помічаючи свого мучеництва.
Уздрівши табличку, що плювати на сходах заборонено, він попрохав у поліцая дозволу плюнути в плювальницю й в сяєві своєї власної простодушності вступив до канцелярії зі словами:
– Добрий вечір вам, панове, всім разом.
Замість відповіді хтось штурхнув його під ребра й підштовхнув до столу, за яким сидів пан із холодним чиновницьким обличчям, риси якого свідчили про звірячу жорстокість – ніби він щойно зійшов зі сторінок книжки Ломброзо[31] «Про типи злочинців».
Він кровожерливо глянув на Швейка й наказав:
– Не робіть ідіотської міни.
– Це від мене не залежить, – серйозно відповів Швейк. – Мене списали з військової служби за ідіотизм, і особлива комісія офіційно визнала за ідіота. Я офіційний ідіот.
Подібний до злочинця пан заскреготів зубами.
– Те, в чому вас звинувачують, і всі ваші вчинки свідчать, що в вас усі клепки на місці.
І він нарахував Швейкові цілу низку різних злочинів, починаючи з державної зради й кінчаючи образою його величності та членів цісарського дому. У центрі тієї групи злочинів виблискувало схвалення вбивства ерцгерцога Фердинанда, з якого виходила парость із новими злочинами, серед яких особливо вирізнялося підбурювання до бунту, оскільки це сталося в публічному місці.
– Що ви на це скажете? – переможно спитав пан із звірячими рисами обличчя.
– Цього й справді багато, – невинно відповів Швейк, – а що забагато, те шкодить.
– Ось бачите, самі погоджуєтесь.
– Я погоджуюся з усім, бо строгість мусить бути, без строгості ніхто ніколи нічого не зробить. Наприклад, коли я служив у війську…
– Заткніть пельку! – ревнув поліційний радник на Швейка. – Говоріть тоді, коли вас про щось питатимуть. Розумієте?
– Чому ж не розуміти, – сказав Швейк. – Дозвольте доповісти, розумію і в усьому, що ваша милість ласкаво скажуть, я зумію зорієнтуватись.
– З ким маєте зносини?
– Зі своєю служницею, шановний пане.
– А чи не маєте знайомих у місцевих політичних колах?
– Маю, шановний пане. Купую вечірній випуск «Національної політіки» – «сучки».[32]
