Читаем без скачивания Звіробій - Купер Джеймс Фенимор

Тепер гурони нагадували зграю собак, що згубили слід. Вони майже не розмовляли, але гасали повсюди, обстежуючи долі сухе листя, наче гончаки, що відшукують звіра. Їхні мокасини залишили силу-силенну слідів, тому пошуки ускладнилися, хоч відбиток ноги індіянина, котрий ставив носки докупи, можна було легко відрізнити од вільнішої і широкої ступи білої людини.

Гадаючи, що позаду не лишилося жодного переслідувача, і надіючись нишком ушитися, Звіробій раптово перекотився через стовбур і впав по той бік. Поки що все було гаразд, тож серце йому запалилося надією. Хвилину він прислухався до гомону з яру, аби пересвідчитися, чи його не вгледіли, а тоді, сподіваючись сховатися за гребенем, поповз навкарачки на вершину горба, що височіла ярдів за десять. По тому юнак устав на ноги і швидко, але обережно подався в протилежний до напрямку своєї втечі бік. Та почувши з яру вигуки, він стривожився і знову скочив на вершину, аби розгледітися. Вороги зразу ж його помітили і помчали навздогін. Що бігти по рівному було легше, то Звіробій гайнув уздовж гребеня. Зважаючи на будову місцевості, гурони здогадалися, що гребінь зійде в долину, і поспішили яром, наміряючись перейняти втікача. Кілька воїнів звернули на південь, аби перетнути йому дорогу, інші ж побігли до озера, щоб він не втік плавом.

Тепер Звіробій опинився у вельми скрутному становищі. Його оточили з трьох боків, а з четвертого лежало озеро. Але він зважив усі можливості й навіть у розпалі гонитви зберіг ясний розум. Витривалий, як і здебільшого всі прикордонні мешканці, юнак міг перегнати будь-якого індіянина з-поміж своїх переслідувачів, що загрожували йому головно своєю чисельністю, а також перевагами своєї позиції. Він би не вагаючись пробився крізь їхню лаву, аби вони лишилися позаду. Однак такої можливості не було та й не могло бути, тож побачивши, що схил іде до яру, Звіробій круто повернув і стрілою помчав униз, прямуючи до берега. Деякі переслідувачі дерлися задихані слідом за ним на горб, але більшість гналися й далі яром, сподіваючись його перейняти. Та у Звіробоя виник новий, відчайдушної сміливості задум. Облишивши думку втекти лісом, юнак подався навпростець до човна. Аби йому пощастило туди добігти, та ще уникнути кулі, він був би врятований. Усі вояки покидали свої рушниці, щоб легше було бігти, і втікачеві загрожували хіба що такі невправні стрільці, як жінки та ще, може, підлітки, проте майже всі вони брали участь у гонитві. Здавалося, все сприяло, аби той задум справдився: бігти вниз було легко, і юнак помчав з такою швидкістю, що обіцяла покласти небавом кінець його поневірянням.

Перш ніж сягнути берега, Звіробій минув кількох жінок і дітей. Хоча жінки пробували кидати йому під ноги сухі галузки, та він завдав їм такого жаху, поквитавшися з грізним Пантерою, що жодна не посміла підійти близько. Юнак минув їх безпечно і добіг до чагарів. Продершися крізь них, герой наш знову опинився на березі озера за п'ятдесят футів од човна. Тут він сповільнив біг, чудово розуміючи, що найважливіше тепер віддихатися. Він навіть нахилився і прохолодив засмажені вуста, набравши долонею води. Та кожна хвилина була дорога, і за мить він уже стояв біля човна. Він одразу побачив — весла забрано! То була прикра несподіванка, і юнак уже хотів був повернутися і піти в табір, аби з гідністю зустріти ворогів. Але пекельне виття, яке можуть видавати тільки індіяни, сповістило про наближення переслідувачів, і інстинкт самозбереження переміг. Опанувавши себе і спрямувавши ніс човна в потрібний бік, Звіробій скочив у воду, ведучи перед собою човен, зібрався кJ силі й штовхнув його, а сам стрибнув і впав на дно легкого суденця так вправно, що анітрохи не сповільнив його плаву. Вклавшися горілиць, він сподівався віддихатись і сховатися від куль. На легкому човнику веслувати куди краще, але нині та легкість була вельми невигідна. Човен видавався пір'їнкою і майже не мав сили інерції, інакше він би ковзнув по гладенькій воді на таку відстань, що можна було б спокійно веслувати руками. Ще трохи далі, і Звіробій міг би привернути увагу Чингачгука та Джудіт, а вони б не забарилися прийти йому на допомогу з іншими човнами, і все було б гаразд. Спочиваючи на дні човника, юнак стежив за вершинами дерев на схилах горбів, намагаючись визначити відстань од берега. Край води залунали численні голоси; хтось запропонував наздогнати його плотом, який, на щастя для втікача, стояв далеко по той бік мису.

То була критична мить; можливо, найкритичніша за весь той день. У кожному разі чекання ще ніколи не було таке нестерпне. Хвилини зо три лежав він зовсім непорушно, покладаючись тільки на свій слух, знаючи, що плескіт води долине до його вушей, коли хто-небудь спробує наблизитися плавом. Разів зо два йому здалося, ніби хтось обережно пливе, але потім він збагнув — то шумить вода на прибережній ріні: наслідуючи океанові, маленькі озера рідко зберігають спокій, вони безнастанно розгойдують свої хвилі й котять їх на береги. Раптом голоси змовкли, запанувала мертва тиша, наче геть усе поринуло в глибокий сон. На той час човен одплив так далеко, що Звіробій, лежачи горілиць, нічого не бачив, окрім порожнього синього неба та яскравих променів призахідного сонця. Терпіти цю непевність було не до снаги. Юнак чудово знав, що глибока тиша є провісник небезпеки: дикуни ніколи не бувають такі мовчазні, як перед тим, коли хочуть ударити; вони наче пантера, що причаїлася перед стрибком. Мисливець вийняв ножа і вже збирався був прорізати в корі отвір, аби оглянути берег, та враз спинився, зміркувавши, що вороги можуть його помітити і вцілити з рушниць. Тієї миті пролунав постріл, і куля прошила човник за вісімнадцять цалів од того місця, де лежала його голова. Смерть пройшла поряд, але герой наш того дня вже бачив її куди ближче і тому не злякався. Полежавши непорушно ще півхвилини, він раптом зочив вершечок дуба, що поволі піднімався над його обмеженим видноколом.

Спантеличений тим дивним явищем, Звіробій не міг уже стриматися. Він посунувся якомога обережніше, приклав око до отвору, що його прошила куля, і встиг уздріти, на своє щастя, берег мису. Один з тих непомітних поштовхів, що так часто вирішують долю людини та хід історичних подій, спрямував човник на південь, і він поплив на середину озера. Звіробоєві вдалося його так розігнати, що він минув кінець мису, перш ніж йото штовхнуло, інакше він би знову опинився на березі. І так човен настільки наблизився до суходолу, що юнак побачив верховіття двох чи трьох дерев і проплив повз кінець мису на небезпечно близькій відстані — футів за сто, не більше. На щастя, легкий південно-західний вітрець почав одганяти човен від берега.

Звіробій збагнув — пора винайти спосіб, який допоміг би йому забратися далі від ворогів і сповістити друзів про своє скрутне становище. Відстань утруднювала останню справу, а близькість мису робила першу невідкладною. Як то звичайно буває на таких човнах, з кожного його кінця лежало по круглій гладкій каменюці, що правили й за лавку, і за баласт; одна з них лежала біля його ніг. Юнак спромігся підтягти її ногами, взяти в руки і відкотити до другої на прові, де вони мали втримувати легеньке човенце в рівновазі, а сам водночас посунувся на стерно. Коли Звіробій помітив був, що в човні немає весел, він, перш ніж одштовхнути йото від берега, кинув на дно суху галузку; тепер вона була під руками. Знявши шапку, він настромив її на галузку і ледь висунув з човна — якомога далі від себе. Наступної ж миті юнак пересвідчився — він вельми недооцінює кмітливість своїх ворогів. Вони відразу ж розгадали ті утерті, всіма вживані хитрощі, і куля прострелила протилежний край човна, дряпнувши йому шкіру. Він опустив шапку і враз підняв її над своєю головою, аби збити індіянів з пантелику. Може, на цей раз гурони її не помітили, чи, то ймовірніше, напевне, сподіваючись спіймати свого полоненого, хотіли взяти його живцем.

Звіробій пролежав непорушно ще кілька хвилин, приклавши око до дірки, що її пробила куля. Він щиро зрадів, переконавшися, що поступово відпливає далі й далі од берега. Подивившися вгору, він зауважив: верховіття дерев зникли з поля зору. Але скоро він помітив, що човник поволі повертається і крізь дірочку видно тільки дальній кінець озера. Тоді юнак згадав про галузку: вона була крива, і нею можна було веслувати лежачи. Спроба перевершила його сподівання, хоч йому довелося докласти немало зусиль, аби човен плив прямо. Галас на березі засвідчив—гурони помітили його маневр. Мить — і куля, прошивши корму, пролетіла вздовж човна між руками нашого героя над самісінькою його головою. Втікач з цього виснував, що човен досить швидко віддаляється од берега, і подвоїв свої зусилля. Він щосили наляг на «весло», коли це другий гінець з берега вцілив у гілку за облавком. Отож веслувати стало нічим. Проте голоси гуронів лунали тихше й тихше, і Звіробій вирішив покластися на течію, доки човник опиниться на такій відстані, де його не досягнуть кулі. Це потребувало чималої витримки нервів, але іншого виходу не було. Незабаром він упевнився, що вчинив правильно: обличчя йому овіяв свіжий подих. Над озером знявся вітер.