— Хто серед цих воїнів головний вождь? — запитала Джудіт Звіробоя, коли побачила — всі чекають, аби вона почала переговори. — Справа моя дуже важлива, і я не можу її викласти людині нижчого рангу. Спочатку поясніть гуронам, що я кажу, а потім дайте відповідь на моє запитання.
![]()
Звіробій спокійно пояснив, а весь гурт жадібно слухав переклад перших слів, які промовило це незвичайне видіння. Вимога здавалася цілком природною з боку особи, що за всіма ознаками сама належала до найвищого рангу. Розчахнутий Дуб виступив наперед, даючи тим самим зрозуміти своїй вродливій гості: найстарший — то він.
— Я вірю цьому, гуроне, — провадила Джудіт, граючи свою роль поважно і з гідністю, яка робила честь її акторським здібностям, бо вона трактувала вождя з поблажливою ввічливістю, — таку маніру поведінки дівчина запозичила в дружини генерала за подібних, хоч і мирних обставин. — Я вірю, ти тут найстарший, бо бачу на чолі твоєму сліди міркувань і роздумів. Тож до тебе я зверну свою мову.
— Нехай Лісова Квітка говорить, — ввічливо відповів старий вождь, вислухавши перекладача. — Коли її слова будуть такі ж приємні, як і її вигляд, вони ніколи не залишать моїх вушей. Я чутиму їх довго по тому, як канадська зима уб'є квіти й заморозить усі літні розмови.
Природно, ця сповнена захоплення мова сподобалася дівчині з такою вдачею, як у Джудіт; вона допомогла їй підтримати самовладання і потішила марнославство красуні. Мимоволі всміхнувшись, хоч їй дуже хотілося зберегти поважність, вона почала здійснювати свій задум.
— Тож вислухай мої слова, гуроне, — мовила вона. — Твої очі свідчать тобі — я не проста жінка. Не скажу, що я королева цієї країни, — вона живе ген-ген у далеких землях, — але під владою наших милостивих монархів є багато важливих посад, одну з них обіймаю я. Яку саме посаду, вам казати не варто, бо ви того не зрозумієте. Ви мусите повірити своїм власним очам. Ви бачите, хто я така; ви повинні зрозуміти, що, слухаючи мої слова, ви слухаєте жінку, котра може стати вам другом або ворогом, залежно як ви її приймете.
Вона сказала це поважним і, за даних обставин, дивовижно рішучим тоном. Звіробій витлумачив її слова індіянською мовою, і гурони вислухали їх з пошаною, що віщувало успіх задумам дівчини. Але думку індіянина нелегко простежити до її початків. Джудіт чекала відповіді, стривожена і водночас сповнена надії. Розчахнутий Дуб був досвідчений промовець, він одповів так швидко, як те дозволяли правила індіянського етикету; цей народ вважав — перед відповіддю годиться витримати невеличку паузу на знак того, що слова співрозмовника добре зважено.
— Дочка моя гарніша за дикі троянди Онтаріо; голос її приємний, мов пісня волового очка, — мовив обережний і хитрий вождь, що його одного з гурту не ввело в оману пишне й незвичайне вбрання Джудіт. Він роздивлявся її з подивом і з недовірою. — Пташка колібрі завбільшки така, як бджола, але пір'я у неї барвисте, як павичів хвіст. Великий Дух часом надягає яскраву одіж на дрібненьких тваринок, а лося він вкриває грубою шерстю. Бідолашні індіяни негодні втямити ці речі, вони розуміють лише те, що бачать і чують. Без сумніву, моя дочка має десь біля озера дуже великий вігвам; недолугі гурони його не вгледіли.
— Я вже сказала тобі, вождю, немає сенсу пояснювати, яка моя посада і де я мешкаю, — ви мене однаково не зрозумієте. Ви мусите вірити власним очам. Що ж то за індіянин, коли він не вміє дивитися? Оця одіж на мені — то не одіж звичайної жінки; такі оздоби носять тільки дружини й дочки вождів. Послухай-но тепер, чому я прийшла сама до твого народу і яка привела мене сюди справа. У інгізів, так само як і в гуронів, є молоді воїни. І до того ж, ви знаєте, їх багато.
—Інгізів багато, як листя на деревах! Це кожен гурон бачить і знає.
— Розумію тебе, вождю. Аби я прийшла з супроводом, то могла б виникнути сварка. Мої молоді воїни і твої позирали б сердито один на одного, надто коли б мої побачили, — блідолицього зв'язано, щоб завдати його на тортури. Він видатний мисливець, і його дуже люблять у всіх залогах, далеких і близьких. За нього б заступилися, і слід ірокезів назад до Канади був би позначений кров'ю.
— На ньому вже й так стільки крові, що вона сліпить нам очі,— похмуро відмовив вождь. — Мої воїни бачать: вся ця кров — гуронська.
— Без сумніву. І ще більше гуронської крові пролилося б, якби я прийшла оточена блідолицими. Я чувала про Розчахнутого Дуба й подумала, що краще відпустити його з миром — хай іде до свого села і залишить там своїх жінок та дітей. Коли ж він згодом схоче вернутися по наші скальпи, ми його зустрінемо. Він любить тварин з кістки і маленькі рушниці. Бач, я принесла їх, аби йому показати. Я йому друг. Коли він залакує ці речі разом з іншим своїм збіжжям, він подасться до свого села, перш ніж мої воїни наздоженуть його, і покаже своєму народові в Канаді, які багатства можна тут здобути тепер, коли наші великі батьки по той бік Солоного Озера послали один одному бойову сокиру. Я ж заберу з собою цього великого мисливця: він-бо мені потрібний, щоб постачати мій дім м'ясом.
Джудіт була досить знайома з індіянським красномовством, тож вона силкувалася висловлюватися у звичній для цього народу манірі, і в неї виходило навіть краще, аніж вона сподівалася. Звіробій старанно перекладав її мову, і то вельми охоче, бо дівчина пильно уникала прямої неправди, роблячи це заради юнака, що ненавидів брехню і вважав її ницістю, негідною білої людини.
Нагода одержати ще двох слонів і вже згадані пістолі, один з яких щойно побував у бувальцях і вийшов з ладу, викликала серед гуронів сенсацію. Проте Розчахнутий Дуб поставився до неї холодно, хоч іще недавно виявив захват, довідавшися про існування створінь з двома хвостами. Одне слово, цього стриманого розумного індіянина не так легко було ввести в оману, як його підлеглих, і з почуттям власної гідності, котре добрій половині цивілізованого світу здалося б надмірним, він одхилив хабар, не бажаючи піддатися умовлянням чужинки.
— Нехай моя дочка залишить собі цих двохвостих свиней на той випадок, коли їй бракуватиме м'яса, — сухо відповів він. — А також нехай залишить маленьку рушницю з двома цівками. Коли гуронам схочеться їсти, вони полюють оленів, а для бою у них є довгі рушниці. Цей мисливець не може зараз полишити моїх молодих воїнів, вони хочуть знати, чи в нього таке мужнє серце, як він хвалиться.
— От з цим я не згоден, гуроне, — палко перебив його Звіробій. — Атож, не згоден, бо твої слова суперечать правді й здоровому глуздові. Ніхто не чув, щоб я хвалився, і ніхто не почує, хоч би ви мене живцем оббілували і підсмажили за вашими пекельними жорстокими приписами! Я людина скромна, бездольна, я ваш бранець, але я не хвалько, бо хвастощі мені вадять.
— Мій юний блідолиций друг хвалиться, що він не хвалько, — відмовив дотепний вождь. — Мабуть, він каже правду. Я чую спів дивовижної пташки. У неї дуже гарне пір'я. Жоден гурон ще не бачив такого. Соромно їм буде повернутися в своє село і сказати своєму племені, що воїни відпустили полоненого, заслухавшися пісні невідомої пташки, а назви її не знатимуть. Вони не відають, чи це волове очко, чи дрізд. Для них то буде великий сором. По тому юнакам дозволять ходити в ліс тільки в супроводі матерів, аби ті казали їм, як зветься та чи інша пташка.
— Ви можете спитати моє імення у вашого полоненого, — відмовила дівчина. — Мене звуть Джудіт. Про Джудіт є ціла історія в книжці блідолицих, у біблії. Якщо я пташка з гарним пір'ям, то в мене є власне ім'я.
— Ні,— заговорив хитрий гурон досить правильною англійською мовою, виявляючи, що досі він прикидався, буцімто не розуміє тої мови. — Я не спитаю полоненого. Він утомився, нехай спочине. Я спитаю свою доньку, слабку на розум. Вона скаже правду. Ходи-но до мене, донько, відповідай. Тебе звати Гетті?
— Атож, так мене звуть, — відповіла дівчина, — хоч у біблії написано Естер.
