Але горiшня бабуся тiльки похитала головою й ущипливо сказала:
-- Ви говорите так, наче вас щойно самих змило в море. З такими думками не жартують. Краще згадайте про наш моторний катер. Хтозна, чи вiн тепер не в морi! А тепер гайда в лiжко обидва! "Моряцькi щорiчники" у вiтальнi.
Ми з прадiдусем слухняно вийшли з кухнi, взяли по два щорiчники й пiднялись нагору до своїх спалень, у яких було дуже затишно, хоч надворi завивав вiтер i вiконницi стукотiли.
Коли я вже лежав у лiжку й читав оповiдку про матроса, що знав тюленячу мову, за дверима почулась тиха хода, потiм дверi рипнули, i до мене прослизнув прадiдусь iз дошкою пiд пахвою.
-- Хлопчак, -- сказав вiн, -- а я пiсля обiду склав ще одного вiрша, дуже важкого. Хочеш послухати?
-- Авжеж! Це теж вiрш про "я-ти-вiн-вона-воно"?
-- Звичайно. Вся премудрiсть "я-ти-вiн-вона-воно" в шести рядках. Слухай же!
Прадiдусь прокашлявся й розказав коротенького вiршика:
_Я_ -- цiсар,
_Ти_ -- мiй щирий-друг,
А _вiн_, _вона_, _воно_ -- знайомi.
_Ми_ маєм найвiрнiших слуг,
_Ви_ всiх вiтаєте навкруг,
_Вони_ живуть не в нашiм домi.
-- Ну, Хлопчак, як тобi подобається? -- спитав прадiдусь, гордо пiдпершись дошкою.
Я сказав, що вiрш короткий i влучний! Це потiшило прадiдуся. Вiн сказав "добранiч" i потихеньку вийшов.
Але, на жаль, горiшня бабуся щось помiтила. Я почув, як вона, гупаючи ногами, збiгла по сходах i розкричалась:
-- Ви вже й уночi починаєте вiршувати? Чи ви вже з глузду схибнулись? У моєму домi таких богемних звичаїв не буде, чули? Ми простi люди з моторним катером, а не якiсь там лаццаронi й туттi-фруттi!
-- Ох, Маргарето! -- простогнав прадiдусь. -- Не вживай чужоземних слiв, коли не розумiєш їх!
Але те зауваження тiльки пiддало жару бабусi.
-- Справдешнi туттi-фруттi -- обидва! -- повторила вона. -- Й лаццаронi! Я знаю, що кажу! Давай сюди оту дошку -- i гайда в лiжко!
Я почув, як прадiдусь почовгав геть, а сам хутенько вимкнув свiтло i вдав, нiби сплю.
Але горiшня бабуся тiльки на мить просунула голову в дверi, сказала "добранiч" i спустилась униз, до своєї спальнi.
А я скоро заснув, не дочитавши оповiдки про матроса, що знав тюленячу мову.
ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ,
у який я познайомлю вас зi своїм горiшнiм дiдом,
дядьками Гаррi та Яспером i чотирма золотими рибками.
Виникає сильна пiдозра, що горiшня бабуся потай вiршує.
Надходить радiсна звiстка про те,
що прибуває наш моторний катер.
З'ясовується, мiж iншим, що малi слова
так само важливi, як великi,
i що моряки -- страшеннi ласуни.
На ранок вiтер трохи вщух. Правда, вiдчиняючи вiкно, я чув, що прибiй ще шумить на березi, але вiконницi вже не торохтiли, а внизу, на Трафальгарськiй вулицi, стрибали горобцi. Отже, вiтер був невеликий. За снiданком бабуся не називала нас нi "фруттi", нi "лаццаронi", а тiльки сказала:
-- Вiрш про "я-ти-вiн-вона-воно" стоїть у сiнях.
Прадiдусь моргнув менi. Це означало: "Буря минула!" Ми обмотали шиї шарфами, понадягали шапки, щоб iти через вулицю; прадiдусь узяв пiд пахву дошку з вiршем, а я -- "Моряцький щорiчник".
-- Нащо тобi книжка? -- спитав прадiдусь.
-- Я хочу прочитати вам оповiдку про матроса, що знав тюленячу мову.
-- Молодець, Хлопчак! Але до рiзницi мiж мовами ми ще не дiйшли. Крiм того, про це я розповiм тобi iншу оповiдку. Кращу вiд твоєї, що в книжцi.
Я вiднiс "Щорiчник" назад у вiтальню.
Ми перейшли вулицю, на якiй, сердито цвiрiнькаючи, спурхнули три горобцi, й пiднялись по драбинi в токарню, до Шкiряної Лiзбет. Прадiдусь уже хотiв був поставити свою дошку до iнших списаних вiршами, та раптом примружив очi, придивився до дошки зблизька й запитливо глянув на мене:
-- Ти що, ставиш моїм вiршам оцiнки?
-- Нi, прадiдусю, а що?
-- Ось тут пiд вiршем стоїть "три-чотири".
-- Ага! Це горiшня бабуся! -- переможно вигукнув я.
-- Що це означає?
-- Я, прадiдусю, вже давно догадувався, що вона потай цiкавиться вiршами!
-- Господи! -- щиро жахнувся прадiдусь. -- Що це ти вигадав, Хлопчак! Коли твоя горiшня бабуся почне вiршувати, це буде так, нiби риба захотiла лiтати!
-- А є летючi риби, прадiдусю!
-- Бувають, бувають! Але ж твоя горiшня бабуся -- не летюча риба! Скорiш уже долiшня бабуся! Про ту я б повiрив!
-- Помиляєтесь, прадiдусю, ще й дуже! Долiшня бабуся як вогню боїться вiршування. Ви ж знаєте, яка вона весела й мила. Але думати вона любить не дуже. А горiшня бабуся не така весела, зате думає бiльше!
Прадiдусь здивовано глянув на мене й сказав:
-- Таке мале, а вже таке розумне!
Потiм вiн звiв розмову на iнше й почав шукати оцiнок на всiх дошках. I справдi, пiд усiма вiршами стояли цифри. Я дiстав п'ятiрку за "Химерного шпака", а прадiдусь -- за вiрша про яхту. А взагалi здебiльшого стояли четвiрки й часом "три-чотири".
-- Ну, коли цi оцiнки справдi ставила горiшня бабуся, то вона дещо тямить у вiршуваннi! Але я не повiрю, не повiрю нiзащо!
-- А я вам доведу!
-- Ну що ж, Хлопчак, я буду радий. Менi ще тiльки вiсiмдесят чотири роки, я ще можу вчитися розуму...
Говорячи, прадiдусь виймав iз-за шафки для iнструментiв довгастi дерев'янi таблички рiзної форми, з написами, i приставляв їх до лави. То були таблички з назвами суден -- колись їх прикрiплювали до корабельного носа.
-- Звiдки вони у вас, прадiдусю?
-- Цi таблички я сам вирiзьбив i розмалював. Але вони не вигаданi: я копiював таблички з назвами справжнiх суден, коли був юнгою в Гамбургу. По цих табличках я розповiм тобi про твого двоюрiдного дiда Арнольда Рiкмерса.
-- Це той дядько Арнольд, що був у Гамбургу капiтаном порту?
-- Так, Хлопчак, той самий дядько Арнольд. Бач, вiн теж знався на мовi!
Прадiдусь вийняв з-за шафки останню табличку, дуже довгу, напис на нiй був: "Гамбурзька громада".
-- Отак, -- мовив вiн. -- Тепер я можу почати оповiдку про дядька Арнольда Рiкмерса. Сядь на стружки, щоб краще бачити таблички. Через цi таблички я, як виняток, розкажу тобi оповiдку тут, нагорi.
Як цiкаво! Я сiв на купу м'яких стружок, i прадiдусь за допомогою табличок розказав менi таку оповiдку:
ВЕСЕЛИЙ КАПIТАН ПОРТУ
Капiтан порту -- це неабияка персона, а коли це ще й капiтан величезного гамбурзького порту, можна сказати не вагаючись, що це велика людина. Багатьох колишнiх капiтанiв гамбурзького порту й досi пам'ятають у народi. Але жоден iз них не зостався в пам'ятi гамбуржцiв так, як капiтан Арнольд Рiкмерс.
До того вiн був капiтаном корабля й плавав здебiльшого з Гамбурга до Пiвденної Америки. Та якось його пароплав попав у великий шторм, на ньому звалило щоглу, i Арнольд Рiкмерс позбувся лiвої ноги. Вiдтодi вiн уже не мiг ходити в далекi плавання. Але вiн був добрий моряк, пiдготований в усiх питаннях мореплавства, i його в п'ятдесят рокiв призначили капiтаном гамбурзького порту.
Його дружина Теодора -- вiн називав її просто Тео -- дуже зрадiла новiй чоловiковiй службi, бо сподiвалася, що тепер капiтан частiш буватиме дома. Та вона, на жаль, помилилась. Бо ранiш, коли капiтан пiсля кожного рейсу дiставав кiлька тижнiв вiдпустки, вона весь цей час мала його для себе. А тепер вiн день у день бував у порту, i вона не раз зiтхала: "Тепер у тебе двi дружини, Арнольде: гавань i я, i менi здається, що гавань ти любиш дужче".
Звичайно, капiтан казав, що це дурниця. Порядкувати великим портом -- для цього треба бiльше часу й працi, нiж щоб утримувати в порядку кухню. Там є причали з кранами, склади, катери, рiчковi судна. А головне -- великi океанськi пароплави, що їх вводять до гаванi й виводять iз неї потужнi буксири. Крiм того, вiн має дбати про паспорти для чужоземних морякiв та про хитромудрi справи митницi.
"Все це -- в моїх руках", -- мовив капiтан не без гордостi, а потiм показав дружинi список великих суден, що мали прибути наступного дня до гамбурзького порту. У тому списку були французький пасажирський пароплав "Наполеон", двоє суден, що ходили до островiв Пiвнiчного моря -- "Королева Луїза" та "Хай щастить" -- i великий рятувальний буксир "Буря".
Капiтанова дружина засмiялась, побачивши той список, i сказала:
"З цих назв можна скласти цiлу фразу".
"Як це?" -- спитав капiтан Рiкмерс.
"Як переставити їх, -- вiдповiла дружина, -- то можна сказати: "Буря на Наполеона, i хай щастить королевi Луїзi!"
Ця думка дуже потiшила капiтана порту, бо вiн був уже в таких лiтах, коли чоловiки знову починають читати казки й розважатись кумедними iграми.
"А ти знаєш, Тео, -- сказав вiн, -- якщо судна прибудуть одночасно, я справдi зможу розставити їх у такому порядку, щоб утворилась ця фраза. Але звiдки взяти iншi слова? Адже нема таких суден, що називались би "На" чи "I"!
"А чого не назвати так буксири? -- пiдказала дружина. -- Адже вони шмигають мiж пароплавами в гаванi, достоту як маленькi слова в реченнi мiж великими!"
"Ну, ти ж i придумаєш!" -- сказав капiтан i заговорив про щось iнше.
Але наступного дня, коли вiн дивився зi своєї заскленої вежi на гамбурзький порт i бачив, як до гаванi одне за одним входять судна "Буря", "Наполеон", "Хай щастить" i "Королева Луїза", йому згадалася дружинина думка, i весь наступний тиждень вiн раз у раз ловив себе на тому, що пробував скласти фразу з назв прибулих суден.
