Читаем без скачивания Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке) - Джеймс Крюс

Радiо вимкнули, i за стiною задзюрчала вода.

Тiмове обличчя поблiдло, як вранiшнє свiтло. Вiн виграв заклад, а отже, угода була ще дiйсна. Але його налякало те дивовижне повiдомлення.

- Як же це можна дiстатися так швидко до Рiо-де-Жанейро? розгублено спитав вiн.

- Маючи такi грошi, можна що завгодно, - вiдповiв Крешимир.

- Але ж так швидко навiть лiтаки не лiтають! - вигукнув хлопець.

На те стюард спершу не сказав нiчого. Потiм буркнув:

- А я гадав, ти знаєш, iз ким зв'язався...

А тодi раптом заквапився до роботи. Але в дверях iще раз обернувся й сказав:

- Спробуй заснути, Тiме! В лiжку не годиться сушити собi голову.

На щастя, хлопець, маючи здорову натуру, справдi заснув. А коли опiвднi вiн прокинувся й Крешимир принiс йому юшки в каструльцi та виграну порцiю торта, Тiмовi стало якось аж легко на серцi. Адже вiн тепер не сам нiс тягар своєї страшної таємницi, вiн подiляв її з iншою людиною. I ця людина, до того ж, перемогла барона! Це навiвало Тiмовi таку надiю й упевненiсть, що вiн на якийсь час просто забув дивовижну звiстку з Рiо-де-Жанейро.

По обiдi до нього на хвилинку зайшов стерничий, височенний паруб'яга з Гамбурга, Джоннi на iм'я. Вiн спитав Тiма, як той почуває себе, помацав йому гулю на диво обережними пальцями, дав iще одну таблетку й сказав:

- Завтра ти вже бiгатимеш, малий! Та бережись надалi, не перечiпайся на мотузках, - i пiшов собi.

Тiм подумав: "Коли б ти тiльки знав, на якiй падлючiй мотузцi я перечепився!" - i знову заснув: стерничий дав йому снодiйну таблетку.

Пiзно вночi, коли Крешимир повернувся до каюти, Тiм прокинувся знову. Стюард, зiпершися лiктями на край Тiмової койки, заговорив до хлопця:

- Ну й паскудство ж вiн iз тобою зробив!

- Про що це ви?

- Та чого ти на мене викаєш?

- Ну... про що це ти?

- А про те саме! Я знаю, ти повинен мовчати. Добре, мовчи! Але я тепер i сам знаю, в чому рiч: вiн смiється твоїм смiхом, а ти виграєш заклад. А що буде, коли ти програєш який-небудь?

- Оцього б я й хотiв, - тихо вiдповiв Тiм. I бiльше не сказав нiчого.

- Добре, помiркуємо, - мовив Крешимир. Тодi роздягся й лiг.

Обидва погасили нiчники, й стюард почав розповiдати Тiмовi про свою батькiвщину, рiдне село в Хорватiї, на узбережжi Адрiатичного моря. Сiм днiв на тиждень малий Крешимир був голодний, сiм днiв на тиждень мрiяв вiн про щастя й багатство. I ось одного дня селом проїхав автомобiль. За кермом сидiв якийсь пан у картатому костюмi. Той пан дав Крешимировi пакуночок спiлих червоних гранатiв. Аж сiм штук там було, i кожен гранат коштував тодi один динар. Крешимир понiс їх до моря, на пляж, за цiлих десять кiлометрiв, i там продав.

- Отак у мене, Тiме, вперше зроду з'явилися власнi грошi, великi грошi, як менi тодi здавалось, - оповiдав вiн. - Цiлих сiм динарiв! I знаєш, що я на них купив? Не хлiба, нi, хоч як менi хотiлося хлiба! Купив шматок торта. Великий такий шмат, iз кремом, iз вишнями зверху, а посерединi - половинка волоського горiха. Я про такi торти чув у селi вiд дiвчат, що їм доводилось бувати на морi.

Усi свої грошi вiддав я за той шмат торта. А тодi сiв на стосi дощок над причалом i зразу з'їв усе, думаючи собi: це ж ангели на небi щодня таке їдять!

А потiм мене занудило, i я все, пробач на словi, виблював. Мiй бiдняцький шлунок не мiг такого стравити. Менi всi кишки повивертало. А як зiйшов я з причалу й рушив додому - бачу, стоїть та машина з паном у картатому.

Крешимир замовк.

I Тiмовi раптом пригадався маленький хлопчик у вбогому вузькому завулку, де пахло перцем, кмином та ганусом.

Стюард почав розповiдати далi: як картатий пан став частенько приїздити в село з гранатами, як вiн одного разу завiв розмову з хлопцевими батьком та матiр'ю, як узяв хлопця на один iз своїх пароплавiв стюардом, як потiм не раз брав його з собою в подорожi, а найчастiше - на iподром, як Крешимир, закладаючись легковажно на перегонах, заборгував йому багато грошей i врештi змушений був продати найкраще з того, що мав, - свої очi.

- А тепер я вернув їх собi! - закiнчив Крешимир. - I ти вернеш собi свiй смiх. Я не я буду, коли не вернеш! Ну, добранiч!

Тiмовi здушило горло. Тоненьким голоском вiн вiдповiв:

- Добранiч, Крешимире! Спасибi тобi!

Тринадцятий аркуш

БУРI Й СТРАХИ

Крешимирове оповiдання схвилювало Тiма. Та й море тої ночi дуже розбурхалося. Тому хлопець спав неспокiйно, кидаючись та перевертаючись iз боку на бiк. Серед того рiденького сну раптом ударив грiм, i за хвилинку крiзь заплющенi повiки сяйнула сонному хлопцевi слiпуча блискавка й у вухах загримiв iще страшнiший грiм.

Тiм, скрикнувши, пiдхопився. В тому громi йому вчувся власний смiх. Вiн розплющив очi, й погляд його впав на iлюмiнатор. Крiзь грубе скло дивились до каюти, просто в обличчя хлопцевi, двоє водяво-блакитних очей.

З переляку Тiм знову заплющився, i його обiлляв пiт. Вiн не мiг навiть ворухнутись - так i сидiв, скорчившись, цiлу вiчнiсть, поки нарештi зважився знову розплющити очi й тихенько покликати Крешимира.

Стюард не обiзвався. Надворi, за тоненькою залiзною стiнкою, пiнилось море, i хвилi розмiрене, важко били в борт. Тiм боявся знову глянути в iлюмiнатор. Вiн покликав Крешимира гучнiше, але вiдповiдi й тепер не почув.

Тодi вiн закричав не своїм голосом, аж сам злякався того крику:

- Крешимире!

Але й на той нелюдський крик вiдповiдi не було.

Тiм знову заплющив очi, щоб не глянути ненароком в iлюмiнатор, i помацки знайшов над головою шнурок вiд вимикача. З хвилювання хлопець так сiпнув за нього, що аж обiрвав, але лампа засвiтилася. I Тiм розплющив очi.

Разом iз темрявою й страхи поховались по кутках. Тiм перехилився через край койки й глянув униз. Крешимира не було.

Тодi з усiх куткiв порожньої каюти знову посунув на нього страх. Хлопець затремтiв усiм тiлом, побачив себе в дзеркалi над умивальником i сам злякався спотвореного обличчя, що дивилось на нього з дзеркала, - свого власного обличчя.

Але той ляк, на диво, нiби розбуркав, пiдштовхнув Тiма. Вiн сплигнув з койки й хапцем одягнувся. Здавалось, наче всi страхи перейшли в дзеркало, до Тiмового вiдображення, а сам вiн звiльнився вiд них i мiг робити, що хоче. Отож вiн набрався вiдваги навiть вийти з каюти в коридор. Пароплав дуже хитало на хвилi, але Тiм зумiв помацки дiстатися до залiзного трапа й видерся ним угору. На шкафутi його зразу облило й до рубця промочило хвилею, але вiн чiплявся за натягненi линви, за пiдпiрки й уперто пробирався далi. Зцiпивши зуби, видерся на човнову палубу й добувся нарештi до теплої, задимленої тютюном, освiтленої тьмяною лампочкою стернової рубки.

Там спокiйнiсiнько стояв стерничий Джоннi, здоровило з Гамбурга. Вiн здивовано глянув на Тiма:

- Чого тобi тут треба в таку негоду?

- Джоннi, де Крешимир? - голосно гукнув Тiм, силкуючись перекричати гримотiння хвиль.

- Крешимир захворiв, Тiме. Але не хвилюйся. Звичайний апендицит. Вiд цього нинi не помирають.

- А де ж вiн? - не вгавав Тiм, - Де вiн тепер?

- Ми зустрiли випадково патрульний катер, i Крешимира забрали, щоб вiдвезти на берег. Хiба ти не чув, як зупиняли машину?

- Нi, - пригнiчено вiдказав Тiм i додав уже спокiйнiше: - Крешимир не хворий. То все барон пiдстроїв. Я бачив його очi в iлюмiнаторi.

- Ти бачив у iлюмiнаторi бароновi очi? - Джоннi засмiявся. - Тобi щось верзеться, хлопче! Роздягайся та лягай он на тапчанчику. Ось тобi ковдра. Тут, у мене, тобi нiщо лихе не присниться.

В теплiй рубцi, поруч цього спокiйного, добродушного велетня Тiмовi й самому вже здалося, нiби то все йому просто примарилось. Але враз вiн знову згадав повiдомлення по радiо про баронове зникнення з банкету в Рiо-де-Жанейро, згадав своє власне перекривлене обличчя в дзеркалi над умивальником i подумав, що вiд барона можна сподiватися чого завгодно. I Тiм вирiшив надалi не боятись його, бо, на своє щастя, бачив барона й переможеного.

Тiм мовчки лiг на м'який тапчанчик, що розгойдувався туди й сюди: адже тут, нагорi, хитавиця давалася взнаки ще дужче, нiж унизу, в каютi.

Думки клубком сплiталися в головi, пiд грудьми млоїло вiд хитавицi, й Тiм так i не змiг заснути. Годину за годиною лежав вiн, дивлячись на Джоннi, що спокiйно стояв бiля стерна, час вiд часу запалюючи нову сигарету. Буря помалу втихала.

Усi тi години Тiм вигадував собi якийсь незвичайний заклад. Такий незвичайний, щоб його не можна було виграти. Барон лякав Тiма - хай же злякається й сам! Та хоч скiльки сушив собi голову хлопець, вiн не мiг придумати нiчого такого, що було б не до снаги диявольському бароновi. Ну, скажiмо, забився б вiн, що лiщиновий горiх буває бiльший за кокосовий. Та хто ж це погодиться на такий безглуздий заклад? А крiм того, хто знає, чи Троч не зумiє розшукати десь таке чудне мiсце, де лiщиновi горiхи справдi ростуть бiльшi за кокосовi? I Тiм вiдкинув цю вигадку, як i безлiч iнших. Бо йому раз у раз спадала на думку його пригода з паном Рiкертом у трамваї.

А що, подумав вiн раптом, коли, скажiмо, важкий залiзний трамвай муситиме знятись iз рейок i полетiти? Трамвай же не горобець, та й Троч, попри всi свої, неймовiрнi й страшнi здiбностi, не чаклун.