Читаем без скачивания Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович

— Все, Генка! — не повертаючись, відповів Мишко. — «Непмани», «буржуї»! Завжди лізе з своїми дурними ідеями!..

— Мене штани гольф збили з пантелику, — виправдувався Генка. — Дивлюсь, гольф, ну й подумав, що буржуй.

Мишко знизав плечима:

— Хіба можна по штанях судити про людину? І мене збив з пантелику. А я одразу подумав, що це іноземні комуністи.

— А якщо подумав, то й далі думав би! — огризнувся Генка. — У кожного своя думка.

— А хто на бутерброди накинувся? — зауважив Славик.

— Ніби з голодної губернії приїхав! — посміхнувся Мишко. — Соромно було дивитись!

Генка збирався знову огризнутись, але Мишко підвівся і крикнув:

— Пліт!

На великій піщаній обмілині лежав пліт — благенька споруда з коротких тонких колод, скріплених корою, порваною мотузкою та іржавим дротом. Кріплення розірвалось, і колоди плоту роз'їхались у різні боки. В такому стані він не був придатний для використання.

— Сеньчин пліт, — сказав Жердяй.

— Точно?

— Точно. Ось цей дріт мій. А кілок Якимко притяг, з огорожі вийняв. Сеньчин пліт.

Хлопці зійшли на берег. Праворуч тягнувся ліс, ліворуч маячило село. За полями, на відстані кілометра, здіймався залізничний насип. По ньому повільно йшов товарний поїзд. За поїздом тягнувся довгий хвіст диму.

Хлопці обміркували становище.

Тут Ігор і Сева залишили пліт. Куди ж вони пішли?

— Вони пішли на станцію, — сказав Генка.

— А може, в село? — гадав Славик.

— Чого?

— За вірьовками. Хочуть полагодити пліт і плисти далі.

— На такій руїні!..

— От що, — сказав Мишко. — Генка з Славком нехай рушають на станцію, а ми з Жердяєм попливемо в село. Як воно називається, Жердяй?

— Грачині Висілки.

— У Грачині Висілки й підемо. Можливо, хлопці туди заходили. Якщо не за вірьовками, то, може, за продуктами. А ви із станції повертайтесь у село. Ми вас чекатимемо, тільки особливо не затримуйтесь. — Мишко поглянув на годинник: — Ого, вже пів на п'яту! От і день промайнув.

Генка і Славик попрямували на станцію. Мишко з Жердяєм повернулися в човен і попливли до села Грачині Висілки. Підійматись до села їм не довелося. Біля берега купалися сільські дітлахи. І вони сказали, що справді вчора ввечері тут були два піонери. Приплили вони на човні, розпитали, яке село буде далі, і поплили вниз.

— На човні? — здивувався Мишко. — А які вони з себе, ці піонери?

З розповіді дітей було зрозуміло, що це саме Ігор і Сева. Один худорлявий, чорний, горбоносий, другий біленький, товстенький.

Звідки ж у них човен? От ще новина!

— А який же в них човен? — спитав Мишко.

Діти пояснили, що човен був звичайнісінький. Але такого човна в селі не було, це був чужий човен, і Сева з Ігорем поплили на ньому далі.

— Далі ніж до Фролчиного броду не попливуть, — сказав Жердяй. — Там кладки всю річку перегороджують. А за кладками — млин з греблею.

— А далеко до Фролчиного броду? — спитав Мишко.

— Верст десять буде, — непевно відповів Жердяй. — До ночі дістанемося.

— Так треба ж іще Генку і Славка дочекатися, — похмуро промовив Мишко. — Поки повернуться Генка і Славик, день вже закінчиться.

Денна спека змінилася вечірньою прохолодою. Комарині рої закружляли над річкою. Її далечінь оповивав туман. Довгі тіні лежали на воді. І тільки за далекими горами спалахували останні бронзові відблиски сонця.

Нарешті прийшли зі станції Генка і Славик, стомлені, сердиті, запорошені. Як виявилось, станція була зовсім не близько. До того ж у селі на них накинулись собаки, дідько б їх узяв! І зовсім це не станція, а всього-на-всього нещасний полустанок. Тут зупиняється тільки один поїзд о десятій годині ранку. І ніяких хлопців ніхто не бачив.

У кількох словах Мишко роз'яснив становище. Хлопці сіли в човен і рушили далі.

Зразу ж за селом їм заступили дорогу корови. Вони стояли у воді на всю широчінь річки. Хлопці веслували обережно. Славик, який стояв на носі, завзято розмахував руками, але корови тільки насторожено скоса на нього позирали і не рухалися з місця.

— Н-но, руш, чого стала! — кричав Славик.

— Кому ти кажеш «но»? Це ж не коні, — сказав Генка. — Треба кричати «алльо».

— Алльо! — закричав довірливий Славик.

Але й цей окрик не вплинув на корів.

Генка аж боки рвав од сміху.

І тільки розмахуючи веслами і піднявши страшенний лемент, хлопці примусили корів посторонитися і проклали собі шлях.

Деякий час вони пливли без особливих пригод.

Погасли останні промені сонця. Річка одразу стала мовчазною. Мовчали й хлопці. Дуже вже безлюдно і тоскно було навкруги.

— А де ж Фролчин брід? — спитав Мишко.

— Скоро має бути, — відповів Жердяй.

Швидко спускалася ніч. Береги втрачали свої обриси. Нічого не вдієш, доведеться зупинитися на ночівлю, інакше в темряві вони можуть не побачити Ігоря і Севу.

Розділ двадцять другий

Подорож триває

Вони влаштувалися па ніч у великому стозі сіна; перенесли туди свої речі, а човен витягли з води і приторочили цепом до дерева. На вечерю їм дісталися лише шматочки хліба, змочені в річковій воді.

Останні промені сонця освітлювали верхів'я дерев, але на лісових стежках уже лежали густі тіні. Затих пташиний гомін. Одразу кудись зникли джмелі і мухи.

І от уже в кущах і на траві замиготіли світлячки. Нові звуки оживили ліс: верескливо реготав пугач, огидно закричала сова: вона то жалібно плакала, як маленька дитина, то стогнала, як тяжкохворий, свистіла, пищала, а то просто ухала: «Уху! Уху!..» І цей крик. одразу, нагадав хлопцям човняра.

Їм стало страшно. В сіні щось зашаруділо. Генка висловив думку, що це гадюки. Але Жердяй запевнив його, що гадюк тут не буває. Знову прокричала сова.

— От розкричалася! — зіщулився Генка. — Не набридло їй.

— А ще буває лісовик так кричить, — сказав Жердяй.

Генка заворушився в сіні й засміявся:

— От-от, ти ще сьогодні про лісовиків не розповідав.

— У лісі лісовики водяться, — переконано сказав Жердяй, — а в болоті — болотні, моховики, боровики. У воді — водяні та ще русалки. А в хаті — домові.

— А сам ти їх бачив? — голосно позіхнув Генка.

— Хіба ж їх побачиш! — тихо засміявся Жердяй. — Їх тільки чаклун або відьма можуть побачити. А щоб людина побачила — цього не буває. А підеш в ліс — лісовик і почне тебе крутити… Крутить, крутить… П'ять верст пройдеш і знову на старе місце повернеш… Чому так буває? А тому, що лісовик крутить.

— Не тому, — сказав Мишко.

— А чому?

— От чому. Коли людина йде, то лівою ногою вона робить трохи більший крок, ніж правою, і поступово забирає вправо. А в результаті виходить коло. Зрозумів?

— Як же так? — Генка підвівся па лікоть. — Виходить, якщо я йду вулицею лівою стороною, то поступово перейду на праву?

— Ні, — заперечив Мишко, — на вулиці є орієнтир — сама вулиця. Людина йде і непомітно для себе самої весь час виправляє крок. А в лісі прямого орієнтира немає, і людина своєї ходи не виправляє. Правильно, Славко, так я пояснив?

Але у відповідь він почув лише тихе сопіння. Славик спав.

— Давайте й ми спати, — сказав Мишко, — а то завтра рано вставати.

З першими сонячними променями Мишко прокинувся і почав будити хлопців.

Жердяй встав одразу. Славці дуже не хотілося вставати, але він пересилив себе і, позіхаючи, поплентався до річки вмиватись. А Генка зарився к сіно і так скарлючився, що за нього не можна було вчепитися. Спав він навіть і тоді, коли хлопці потягли його до річки. І тільки після того, як його розгойдали, щоб кинути у воду, Генка прокинувся, вирвався і заявив:

— Даремно будили, я б і сам прокинувся снідати.

Але сніданку не було з чого готувати. Підтягнувши тугіше пояси, хлопці сіли в човен і рушили в дорогу.

Вони пропливли верст зо три. Раптом Генка потягнув носом раз, вдруге і сказав: