- Ейноро, це ти? - здивовано запитав Кадриль.
- Ейноро, це ти? - запитали у своїх дам усi кавалери.
Тiльки тепер помiтив Кадриль, що всi танцюристки такi самiсiнькi, як i його дама, що всi танцюристи - зображення його самого, i у всiх, як i у нього, до лацкана фрака приколото по бiлiй гвоздицi. Квiтiв скрiзь море: попiд стiнами наставлено повнi вази, пiд стелею висять довгi гiрлянди, не кажучи про те, що всi дами, як i Ейнора, з приколотим букетиком незабудок...
Кадриль сiпнув себе за свою половину вуса - i всi танцюристи зробили те саме; Ейнора натягає вище свою рукавичку - i всi дами роблять так само. А найдивовижнiше те, що Кадриль сприймає все як належне - наче саме отак, а не iнакше повинно бути. А коли вiн випадково пiдняв на балкон очi, то побачив, що один рукав у диригента телiпається порожнiй, на очах темнi окуляри. Вiн впiзнає Менеса - знову анiтрохи не дивується. Танцювати, тiльки танцювати i танцювати!.. Вiн зовсiм не вiдчуває втоми: навпаки, чим бiльше танцює, тим бiльше в ньому сили й енергiї, тим швидше i легше крутиться, тим йому стає веселiше, - аж голова запаморочилася.
- Кадрилю, - в самому розпалi танцю пролунав той самий голос, але вiн цього разу не грiзний, а швидше ласкавий. - Кадрилю, чи не хотiв би ти залишитися тут назавжди, завжди танцювати?
- ...танцювати... танцювати... танцювати... - повторюють голоски.
- ...танцювати i чекати, коли ми знову станемо володарями квiтiв... питає далi голос.
- ...володарями... володарями... володарями... - вторять голоски.
- ...жорстоких квiтiв, якi нас перемогли! - закiнчує голос.
Кадриль мимохiть глянув на бiлу гвоздику, що в його лацканi.
- О як менi боляче... - раптом почувся шепiт iз її бiлих пелюсточок.
- Ти допоможеш нам знову перемогти цi жорстокi квiти!.. Ми самi ще не можемо зрушити з мiсця, доки не проб'є наш час.
Глухо затукав годинник; ось вiн над камiном - старовинний, позолочений, з двома янголятками над циферблатом.
- А ти на волi, ти можеш бути непереможним, бо ти вiдкрив таємницю пелюстки... - говорить голос.
- ...таємницю... таємницю... таємницю...
- Так, - Кадриль гордо випнув уперед свої груди в мереживах, - я вiдкрив таємницю пелюстки! Я сам!
- ...сам... сам... сам... - тепер i йому почали вторити голоски.
- Я не можу не стогнати, коли менi так болить, - зашепотiла пристебнута гвоздика голосом Китички, а одна бiла пелюстка вiдпала й повисла тут, на краю вази, неначе песикове вушко.
- Ти допоможеш нам перемогти квiти, - каже голос, - i квiти знову стануть нашими iграшками!
- ...iграшками... iграшками... iграшками...
- Але, - вигукує Кадриль, - я ж сам iграшка!
- Iграшка?! - немов дивується чи не дивується голос. - Якщо ти iграшка, то граймося далi.
- ...граймося далi...
I Кадриль знову танцює, вiн не може не танцювати - немов чужа сила носить його по всiй здоровеннiй залi, i хороше йому, i легко, як нiколи...
Ах, якби цей танок тривав вiчно, щоб вiн нiколи, нiколи, нiколи не кiнчався...
I раптом голос, голос Китички, викрикнув iз гвоздики:
- Кiкiлiс!
Усе зникло: зала, оркестр, годинник, канделябри, срiблястi сяючi трубочки... Кадриль опинився на тому самому мiсцi, недалеко вiд виходу iз пiдземелля, в темрявi; кiнчик смолоскипа вже потух. Тiльки через вхiд вливалося ясно-зелене свiтло. А iз кишеньки швидко-швидко розмотувалась нитка, витягаючи iз кишеньки клубочок.
ПОГОНЯ
Кадриль, мов корок, вилетiв iз пiдземелля надвiр. Тут знову змагаються сонця, котре переможе своєю зеленiстю iншi, квiтки повертають до них свiй розпущений цвiт. За далеким пагорбом аж до сяйва бiлiє пара королiвських лiлей... "Невже я так довго пробув у пiдземеллi?! - аж не вiрив собi Кадриль i, незважаючи на небезпеку, кинувся на верхiвку пагорба, подивився в яр - i весь аж отерп. У цю мить нитка зовсiм розмоталася, випорснула iз кишеньки i кiнець її звився у повiтрi...
"Срiбна шишка" пiдiймалася в повiтря!
Товаришi не дочекалися його, бо довше i чекати не могли; навкруги корабля загрозливо скупчилися голови квiтiв, занепокоєно трiпотiли пелюстки, тремтiли маточки, витягувались... Корабель стрiлою шугнув угору, а пiд ним звивалася павутинка, яку важко й побачити... Так, товаришi зрозумiли план Кадриля, все зробили як слiд - а ось вiн, замiсть того, щоб схопити клубочок i обмотати нитку кругом себе, прогавив i вiдпустив її iз кишеньки, як останнiй роззява... Все, кiнець. Усе через той проклятий танець, через сон, через якесь безтурботне забуття... А може, це були чари?.. Та пiзно про це думати... Що ж, що ж могло б його врятувати? Мов несамовитий, дивився Кадриль кругом себе, мов потопаючий, який шукає соломинку, щоб ухопитися... Поблизу нього нiчого не було, тiльки та велика квiтка, яка так нiжно пестила маленьку квiточку. Кадриль у вiдчаї притулився до її мiцного стебла i кiлька разiв погладив своєю лапкою, нiжно, пестячись, як ота маленька квiточка.
- Спаси мене, - прошепотiв вiн крiзь сльози, - допоможи менi, зроби чудо! Дивись, он пiдiймається мiй корабель, вiддаляються мої товаришi... спаси мене, благаю тебе!!
Чи йому вiд слiз у очах замерехтiло, чи справдi квiтка похитнулася i нагнулася?
- Адже я там, у пiдземеллi, вiдмовився служити вашим ворогам, вiдмовився зробити вас знову iграшками, вiдмовився у них залишитися! То дозволь менi, дозволь звiдси вирватися до своїх товаришiв, зроби чудо! Вiн знову нiжно й нетерпляче погладив стебло.
I сталося те, чого й увi снi не побачиш, на що вiн i на волосину не сподiвався: квiтка схилилася над Кадрилем, обняла його двома пелюстками, пiдняла вгору, а потiм, випрямивши стебло, сильно вiдштовхнулась i полетiла в небо, в самiсiньку височiнь... "Невже, - аж дух затаїв Кадриль, - невже вона несе мене до корабля?.." А квiтка неймовiрно швидко пiдiймалася й пiдiймалася, ось уже досягла кiнця нитки. Кадриль мерщiй ухопився за неї, витяг з кишеньки мiшечок i прив'язав до нього нитку, сам залiз у мiшечок, звiдси прив'язав нитку до другої ручки, обхопив кiнцi, щоб не лишилося жодної шпарини... А квiтка так витяглася, що її стебло стало як нитка. Кадриль устиг причепитися саме вчасно й вiдчув, що його вже несе вгору, його вже тягне "Срiбна шишка"! Врятувався!.. Його пойняла така радiсть, така шалена веселiсть, що у нього з уст просто полинула пiсенька:
Я сам квiтку перемiг,
Жорстоку квiтку перемiг я,
Квiтку жорстоку я перемiг,
Жорстоку...
Тут до нього долинув якийсь дивний звук: за стiнами мiшечка наче щось луснуло - так лускає струна у скрипцi, коли рветься. "Що це могло бути? прислухався Кадриль. - Може, це квiтка так зi мною прощається? Так воно i є!.." I вiн кiнчив спiвати ще веселiшим голосом:
...жорстоку квiтку я сам, сам, сам!
А коли минули першi веселощi, зайчика обсiли тривожнi думки: хоч би не перервалася тоненька нитка, хоч би не прорвався мiшечок, хоч би не вiдiрвалися ручки мiшечка, хоч би вiн сам знову не замерз на бурульку i, найголовнiше, хоч би по путi знову не трапився метеорит i не обiрвав нитку...
У "СРIБНIЙ ШИШЦI"
Планета квiтiв з усiма її пастками та небезпеками залишилася далеко позаду. Мандрiвники знову сидiли у своїх крiслах, прив'язавшись захисними поясами, але радiла лише начальниця Легарiя.
- Курйоз! - здiйнявши пов'язку, вона гладила й гладила свою щоку. Дефекту пiсля поранення немає! Менi вибило бородавку! У мене зникла бородавка!
- Мiй друг, - ламав собi лапи Китичка. - Вiн залишився! Залишився... Що з ним буде? Що з ним тепер буде?
- Де б його взяти дзеркало? - не могла всидiти вiд радостi Легарiя. Яка удача! I вiд квiтiв утекли, i бородавки здихалась!
- Що вiн робитиме сам-самiсiнький, мiж великими жорстокими квiтами? Чому ми його покинули? Чому?
- Ти ж сам бачиш, Китичко, що довше чекати ми не могли, - повагом вiдповiв Твiнас, притискуючи крилом свою люльку.
- А що з ним тепер буде? Що вiн робитиме? Де вiн подiнеться? - насилу стримував ридання Китичка.
- Коли ти навчишся тверезо на все дивитися? - нагримала на нього Легарiя. - Треба радiти, що самi свою шкуру спасли!!
- Та не самi, - крiзь сльози мовив Китичка, - та i не спасли, а Кадриль нас усiх спас! Вiн весь час нас спасав, а ми йому нiчого... Що тепер з ним буде? Що?
"Срiбна шишка" невблаганно вiддалялася вiд планети квiтiв. Пасажирiв знову пiднiмало до стелi, та вони були вже досвiдченi й до всього готовi. У них ще кололо в попереку, набрякли ноги, затерпли лапи - їх долала втома... Нитки в хвостi Китички розкошлалися, а очi не вiдривалися вiд кiнчика нитки, прив'язаної до гачка бiля порога дверцят. Песик уявляв, як другий кiнець метляється за кораблем, а Кадриль бiжить i бiжить, тiкаючи вiд квiток-переслiдувачок, або, вже зв'язаний, стирчить один у вазi. Ах, коли б вiн знав, що Кадриль залишиться, залишився б з ним разом i вiн, нiзащо не полетiв би! Знову й знову з його грудей проривалося глухе хлипання, та чуле вухо Ейнори його вловило, i лялька спiвчутливо порадила:
- Китичко, вiзьми себе в лапи! Твоє хлипання Кадрилю не допоможе.
- Я не можу не хли... хли... хлипати, - пробелькотiв Китичка, - я нiчого-нiчого не можу зробити, щоб не хли... хли... хли... хл... хл... хл... хл...
- Чи не звихнувся наш хлипалка Китичка? - занепокоїлась начальниця.
