Читаем без скачивания Солоденьке на денці пирога - Алан Бредлі

Вона ловила на льоту.

Поки я чекала, я повторно оглянула кофр. Ковзнула пальцями по різнобарвних наліпках, намагаючись намалювати в уяві місця, куди його брав із собою містер Сандерс, коли стільки мандрував, либонь, ловлячи рибку в каламутній воді; усі ті міста були під моїми пальцями: Париж, Рим, Стокгольм, Амстердам, Копенгаген, Ставанґер. Париж був червоним, білим і синім, і Ставанґер теж.

Ставанґер[53] знаходиться у Франції? Я замислилась. Здається, назва звучить не по-французьки – якщо тільки її не слід вимовляти «Ставанж’є» – як «Лоуренс Олів’є». Я доторкнулася до наліпки, і вона скоцюрбилася в мене під пучками, збрижилася, неначе вода, яку розтинає ніс корабля.

Я провела цей дослід на інших наліпках. Але всі вони були міцно приклеєні – так само надійно, як наличка на слоїку ціанистого калію.

Я знову взялася обстежувати ставанґерську наліпку. Вона була череватішою від інших, ніби під нею щось було.

Кров бухала в моїх жилах, і це нагадувало мені вирування води у млинових лотоках.

Я вкотре відкрила кофр і видобула безпечну бритву зі скриньки. Витягаючи лезо, я собі думала, як чудово, що жінкам, окрім таких, як міс Пікері з бібліотеки, не треба голитися. Бути жінкою непросто й без повсюдної тяганини цього причандалля.

Обережно взявши лезо великим і вказівним пальцями (після прикрого випадку зі склом я вислухала цілу нотацію про поводження з гострими предметами), я злегка надрізала наліпку внизу, намагаючись відтяти якнайтоншу смужку на межі синьо-червоної лінії, що тяглася впоперек клейкого папірця.

Далі я помалу підняла надрізаний шматочок наліпки тупим кінцем леза й побачила, як звідти щось вигулькнуло й, шелеснувши, полетіло на підлогу. Це був пергамінний[54] конвертик, подібний до тих, що їх я бачила цілий пакунок, коли сержант Ґрейвс відкрив свою валізку. Оскільки конвертик був напівпрозорий, я одразу вгледіла, що в ньому щось є – якийсь темний чотирикутник. Я розкрила конвертик і постукала по ньому пальцем, тримаючи його над своєю долонею, куди й осів бельбух – точніше, два бельбухи.

Дві поштові марки. Дві яскраві жовтогарячі поштові марки, кожна у власній прозорій обгортці. Окрім ядучої барви, від якої аж очі вилазять, вони до найменших деталей повторювали «Пенні Блек», настромлену на дзьоб бекаса. Знову обличчя королеви Вікторії. От і вхопила шилом патоки!

Звісно, тато був би в захваті від бездоганного стану марки, витонченості зображення, дбайливості перфорації[55] й прекрасного клею, проте для мене це були просто такі штукенції, які клеїш зверху на лист, щоб відправити його ненависній тітці Фелісіті із Гемпшира, укотре складаючи їй подяку за приший-кобилі-хвіст подарунок на Різдво.

До речі, гадаю, було б безглуздо повертати марки на місце. Якщо містер Сандерс і тіло з грядки – це одна й та сама персона, у чому я впевнена, йому вже ніколи не знадобляться поштові марки.

Усе, вирішила я, залишу-таки їх собі. Вони мені можуть стати в пригоді одного дня, коли доведеться залагоджувати яку-небудь прикрість і сподіватися пільги від тата, у чому він не відмовить, бо ж марки мають здатність хутко витісняти думки про дисципліну з його голови.

Я поклала конвертик до кишені, лизнула вказівного пальця й звогчила внутрішній бік надрізу на наліпці. Потому щосили притисла її великим пальцем до поверхні кофра. Тепер нікому, навіть інспектору Фабіяну зі Скотленд-Ярду,[56] нізащо не здогадатися, що з наліпкою таке чинили.

Мій час вичерпався. Я обвела кімнату прощальним поглядом, прожогом вилетіла в темний коридор і, як напучувала Мері, потайці прокралася до задніх сходів.

– З тебе майже стільки ж користі, як із сідла на корові, Мері! Як, вража личино, я можу гаразд вести справи, коли ти така розтяпака!

Задніми сходами підіймався Туллі: ще трохи – і ми буцнемось лобами!

Навшпиньки я метнулася в протилежний бік, напропале вскочивши у звивистий лабіринт коридорів – дві сходинки вгору туди, три сходинки вниз сюди. За мить я опинилася на горішньому майданчику Г-подібних сходів, що вели до парадного входу. Здається, унизу нікого не було, наскільки можна було гадати з відстані.

Я тихенько спустилася, щокрок озираючись.

У повітрі холу – довгого коридору, рясно обвішаного темними, замурзаними спортивними ілюстраціями – чувся смердючий, застійний запах оселедців, котрих приносили в жертву всі ці роки, аж їхні копчені душі просочили собою шпалери. Навколишній морок трохи розріджувало сонячне світло, яке проникало крізь прочинені двері.

Ліворуч від мене містився маленький стіл, на якому ґаздовитою рукою було розкладено телефон, телефонний довідник та червоні й рожевувато-лілові фіалки, застромлені у вазу, і велика книга. Облікова книга!

Вочевидь, «Тринадцять селезнів» не зажили великої слави серед постояльців: на розвороті були вказані імена подорожніх, котрі зупинялися тут не лише за останній тиждень, але й раніше. Навіть не довелося гортати сторінок.

Осьде воно:

Жодних інших постояльців ні напередодні, ні після цього не було.

Але яким побитом Лондон? Зі слів інспектора Г’ювітта я знала, що загиблий приїхав із Норвегії, і підстав не вірити йому в мене не було, бо ж інспектор, як і король Георг, не легкодух.

Ну добре, насправді він сказав не так, він зауважив, що загиблий нещодавно побував у Норвегії, а це зовсім інша річ.

Однак я не встигла обміркувати це питання, бо з горішнього поверху долинув галас. Його зчинив Туллі. Цей добродій був скрізь і всюди: де не обернешся – Туллі й Туллі. За його тоном я здогадалася, що Мері вкотре прогрішилася.

– Не дивися на мене такими очима, дівчиську, а то я змушу тебе пошкодувати про це.

Ось він важко гупає вниз головними сходами! Ще мить – і він побачить мене. Тільки-но я хотіла дременути до парадних дверей, як просто до входу під’їхало чорне таксі, на даху якого були згромаджені клунки, а з вікна стриміли дерев’яні ніжки штатива для фотоапарата.

Увагу Туллі на мить було відвернуто.

– Прибув містер Пембертон, – сказав він по– театральному пошепки. – Рано він. І що ж, дитинко моя, я тобі казав, що так і буде, еге ж? Мерщій ворушися, забери брудні простирадла, а я тим часом піду пошукаю Неда.

Я чкурнула, як чорт від кукуріку! Бігцем назад повз спортивні малюнки, до заднього вестибюля й далі на обійстя.

– Неде! Ходи займися багажем містера Пембертона.

Туллі був просто в мене за спиною, він також прямував на обійстя. Дарма що мене одразу ж засліпило яскраве сонце, я вгледіла, що Неда поблизу немає. Напевно, він закінчив із вантажівкою й подався робити інші справи.

Довго не думавши, я застрибнула до кузова й лягла крижем біля сирної гори.

Зирячи крізь просвіти між збитими кружалами сиру, я бачила, як Туллі вийшов на обійстя, озирнувся довкола й витер червоне, як буряк, обличчя фартухом. Дивлячись на його одяг, я втямила, що він наливав пиво. Він, мабуть, уже шинкарює.

– Неде! – загорлав він на всі заставки.

Я знала, що позаяк він стовбичить на осонні, то не помітить мене у вантажівці, якщо я принишкну й не висовуватиму голови.

Я мізкувала над цим, аж тут до репету Туллі приєдналися ще кілька голосів.

– Туллі, друзяко! – сказав один. – Дякую за пінту![57]

– До зустрічі, – докинув інший. – Побачимося наступної суботи.

– Передай Джорджу, що він може поставити свою сорочину на Морську Зірку. Тільки кажи, яку сорочину!

Черговий безглуздий жарт із шерегу тих, що за їх допомогою чоловіки намагаються водити отамана. Нічого навіть на нігтик смішного в них немає. Проте всі реготали з дотепу і, безсумнівно, хапалися за боки, а вже за мить я відчула, як вантажівка просіла під вагою двох людей, котрі із зусиллям видерлися в кабіну. Двигун захарчав, і ми почали задкувати.

Туллі на мигах показував, куди їхати і яка відстань залишилася поміж кузовом і стіною, що оперезувала обійстя. Якби я вискочила з вантажівки, то потрапила б просто йому до рук. Треба почекати, поки ми не виїдемо за ворота на велику дорогу.

Останнє, що я вгледіла, коли ми покидали обійстя, було тупцювання Туллі біля входу і «Ґледіс», приставлену до купи старого мотлоху.

Повернувши за ріг, вантажівка круто наддала ходу, аж мене притисло кружалом венслідейлівського сиру, що звалилося й проволочило мене за собою по грубій дерев’яній підлозі. Поки я бабралася із сиром, щоб нарешті видобутися з-під нього, дерева обабіч шосе, повз які ми мчали на всіх парах, злилися в суцільний зелений живопліт, і Бішоп-Лейсі маячів ген-ген на обрії.

Поки не перескочиш, не кажи «гоп», Флейв, можливо, тобі більше ніколи не побачити своєї сім’ї.

Дарма що спочатку ця ідея видалася мені досить привабливою, я швидко зметикувала, що мені буде сумно без тата – принаймні трішечки. Без Дафни й Офелії я скоро звикну.