Читаем без скачивания Вірний домоправитель - Дмитро Добровольський

Господь, що вформовує це, щоб поставити міцно оце, Господь Його Ймення:

Покликуй до Мене і тобі відповім,

і тобі розповім про велике та незрозуміле, чого ти не знаєш!

Вісімнадцять років потому

Погожого травневого вечора в потопаючому в зелені невеликому особняку в центрі Цюріха за всіма ознаками готувалися до свята. Невеликий дворик перед будинком і вся найближча бруківка були заставлені автомобілями, прибулі гості при вході весело і голосно віталися з господарем будинку та його синами, через прочинені вікна на вулицю лилася приємна музика.

О сьомій годині вечора почалося свято. Всі присутні в просторій залі на першому поверсі схилилися перед Богом у молитві, а потім струнко заспівали християнські гімни. Коли через кілька годин гості почали роз»їжджатися, кожен з них намагався підійти до двох молодих чоловіків з тим, щоб обійняти їх і поцілувати.

– Микита і Петре! – вимовив, поперемінно стискаючи в своїх міцних обіймах братів, невисокого зросту лисуватий чоловік. – Щиро вітаю вас з днем народження! Двадцять один рік – це важлива віха на вашому життєвому шляху. Надіюсь, що ви вже отримали одкровення від Господа, чим будете займатися після закінчення навчання? Адже залишився всього рік.

– Ми продовжуємо молитися! – майже хором відповіли брати, приймаючи вітання оточуючих їх гостей.

***

Молода гарна жінка, що допомагала господині будинку прибирати посуд зі столу, неголосно запитала:

– Мамо, ти підготувала тата до розмови?

– Машуню, чому сьогодні? Вже пізно, всі втомилися. Тато теж втомився.

– Ти ж знаєш своїх синів! Вони будуть питати саме сьогодні! Ти казала татові?

– Так, говорила. Все це, доню, дуже не просто…

– Тоді зробимо так: ви з татом підніміться на другий поверх, думаю, вам потрібно підготуватися до розмови, помолитися. А ми з братами проводимо гостей.

Чекайте нас хвилин через двадцять.

– А як же твої діти, чоловік?

– З Тедом я домовилася, він вже повіз дітей додому і сам укладе їх спати. Я залишуся сьогодні на ніч у вас, допоможу тобі.

***

Коли господар будинку і його дружина піднялися на другий поверх і прикрили за собою двері, вони, не змовляючись, встали на коліна і почали молитися. Усе ще стоячи на колінах після молитви, чоловік прошепотів:

– Настуню, Господь мене зараз зміцнив, я готовий почати розмову з синами.

– Так, мій коханий, я тобі допоможу.

Через кілька хвилин почулися кроки, двері відчинилися, і увійшли розчервонілі діти: всі переживали важливість моменту, помітно хвилювалися.

– Тату, ти обіцяв відкрити таємницю нашого переселення з Росії, коли нам виповниться двадцять один рік. Сьогодні наш двадцять перший день народження. Ти розкажеш нам? – звернувся до батька найсміливіший – Петро.

«Володіння двома мовами позначилося на тому, як наші діти будують речення», – подумав батько і посміхнувся.

Батько, як Ви, напевно, здогадалися, дорогий читачу, – це я.

– Так, розповім, сідайте зручніше, це довга історія. Час пізній. Сьогодні я тільки почну. Мама і Машуня мені допоможуть. Скажу відразу, це не для сторонніх вух.

Коли всі слухачі зайняли свої місця, я урочисто почав розповідь:

– Все це сталося вісімнадцять років тому. Вам було по три роки, а Маші – дванадцять. Був травень, як зараз, закінчення навчального року. Ви ж знаєте, що ми з мамою працювали в школі? – мій голос затремтів, блиснула ледь помітна сльоза.

– Не хвилюйся, любий, далі трохи я розповім, – прийшла на допомогу дружина, – ви, синочка, ходили тоді в дитячий садок, Машуня закінчувала п'ятий клас. Пам'ятаєш, Маша? Ти добре вчилася!

– Так, мамочко! Я пам'ятаю, як у четвертому класі ми вибирали, яку іноземну мову я буду вивчати. Ми молилися цілий тиждень! Дух Святий сказав : німецька. Всі в класі були так здивовані! Я одна з класу вибрала німецьку, а всі інші – англійську. Ах, як мені знадобилась саме німецька мова тут, у Швейцарії! Який чудовий наш Бог!

– Так! Що ж, продовжу розповідь, – повернувся в розмову я, – на Уралі, де ми тоді жили, ви знаєте, влітку довго не темніє. Пам'ятаєш, Петрику, ми з тобою їздили до Росії в червні?

– Пам'ятаю, татку. А ці подробиці дійсно так важливі? – кілька роздратовано запитав Петро.

– Звичайно, я хочу, щоб ви уявили собі все, що сталося тоді, так чітко, як ніби це відбувається прямо зараз!

5 глава

Щасливий на порозі смерті

І почув я голос із неба, що до мене казав:

Напиши: Блаженні ті мертві, хто з цього часу вмирає в Господі!

Так, каже Дух, вони від праць своїх заспокояться, бо їхні діла йдуть за ними слідом.

– Семене Петровичу! Ви знову йдете з роботи останнім! – нічний сторож школи Ганна Іванівна співчутливо проводила мене поглядом до дверей.

– До побачення, гарного Вам чергування, – попрощався я і поспішив на свіже повітря: від голоду і втоми мені було недобре.

Згадавши, що мені потрібно купити деякі продукти, я вийшов з хвіртки паркану, який огороджував школу, і попрямував до найближчого магазину. Окуляри я зняв, щоби відпочили очі, і тому не зовсім чітко розрізняв навколишні предмети. Однак слух спрацював добре: раптом я почув характерні для бійки звуки: вигуки, лайка, хрускіт гілок під тілами що впали. Придивився, точно: недалеко від мене зав'язалася бійка. Один літній чоловік відбивався, правда, успішно, від великої компанії хуліганів, що обступили його з усіх сторін. Молоді хлопці, яких чоловік спритно кидав на землю, швидко схоплювалися і кидалися на старого з більшою люттю. Я побіг до хуліганів. Навіщо? Чим я, короткозорий, міг допомогти? По дорозі кинув свій портфель і схопив якийсь металевий прут. Звідки він там узявся? Підбігши до літнього чоловіка, я встав до його спини своєю спиною й нестямно закричав: «Хто зробить мені зло, того знівечить мій Бог – Ісус Христос!» Хулігани застигли на декілька секунд в подиві, але, потім, знову рушили з усіх боків на вирішальний штурм. «Навіщо я схопив прут? Я не буду бити людей! Господи, допоможи!» – За мить промайнуло в моїй голові.

– Стійте! Зачекайте! Так це ж учитель зі школи! – закричав раптом один з хуліганів.

– Ну і що? – зловісно промовив п'яний чолов'яга років двадцяти п'яти, але, проте, він не поспішав наближатися до мого пруту.

– Харе! Він друга мого вчив! Досить!

– Навіщо старого б»єте? – закричав я, намагаючись привернути увагу перехожих. Краєм ока я помітив, що від натовпу зівак відокремилося декілька молодих чоловіків і попрямували до нас.

– Все, братва! В натурі, йдемо. Я цього старого козла потім сам знайду! – друг мого колишнього учня, хоча без окулярів я його не впізнав, повернувся і став поспішно йти. За ним потягнулися й інші.

– Спасибі! – видихнув літній чоловік і похитнувся: сили його були явно на останку.

– Я Вас проводжу до будинку! – я говорив голосно, намагаючись приховати нервове тремтіння, що охопило все моє тіло.

– Добре. Тут недалеко.

Коли ми підійшли до будинку чоловіка, він помітно заспокоївся, підбадьорився, навіть посміхнувся і запитав:

– Як тебе звуть, рятівник?

– Семен, а Вас?

– Іван Якович. Це все мій язик. Я зробив їм зауваження, думав шанобливо поставляться до мого віку, а вони… А ти здорово ризикував! Що, добре б»єшся?

– Ні, зовсім не вмію. Не доводилося битися, хіба трохи в дитинстві і в армії. Господь мене оберігає!

– Віриш в Бога?

– Так.

– Я теж недавно увірував. Де працюєш? Я чув – вчитель?

– Так, працюю вчителем… – я осікся, пам'ятаючи про нещодавно отримане в молитовній кімнаті одкровення від Бога.

– Якось ти невпевнено відповідаєш. Що, хочеш поміняти роботу?

– Так, отримав одкровення від Бога. Він закликає мене стати християнським письменником.

– Ось як! Ну, тоді наша зустріч не випадкова! Приходь до мене завтра в гості. Завтра – субота. Моє життя – це пригодницький роман із щасливим кінцем.

– Ну, ще не кінець. Все попереду.

– Я хворий. Лікарі дають кілька місяців. Але я щасливий! Якби не хвороба, я не прийшов би до Господа! До побачення. Квартира сім, – Іван Якович зник за дверима під»їзду, попередньо вклавши мені в руку листок паперу з номером телефону.

***

– Тату, а ти природжений оповідач! Я буквально занурився в атмосферу того часу! – Микита говорив мені комплементи і соромився одночасно.

– Що ж, на сьогодні, мабуть, досить. Зустрінемося завтра, якщо ви не проти, в годині о сьомій вечора.

– Таточку, я теж приїду, якщо у Теда буде вільний вечір, і він посидить з дітьми, – донька вперше чула цю сімейну історію з подробицями.

– Мені хочеться, Машуню, щоби завтра вся сім'я була в зборі.