- Неправильно набрано номер. Неправильно набрано...
Тричi повторив i замовк, знову ж таки щось прошипiвши.
- Гнiвається Дух, - приречено схилив голову Ти.
- Не бажає розмовляти, - закивав Тан.
- Ну й нехай! - рiзко змахнув рукою старий Му. - Ми ще до нього доберемося.
Тан i Ти знову ззирнулися, знизали гостренькими плечиками, - мовляв, як хоч, а ми тут нi при чiм.
Старий Му, погамувавши хвилювання, кинув притишено:
- Пора пiд небо.
Мовчки вийшли на вичовганi кам'янi сходи. Меткий Ти пiшов попереду, пiднявши вгору смолоскипа, за ним ступав, натужно сопучи, старий Му, а позаду дерся Тан - високо пiднiмав тоненькi нiжки, схожий на велику комаху.
Сходи закручувалися спiраллю, i хоч Прихильники Духу долали їх безлiч разiв, завжди серця холодив страх, що спiраль та нiколи не закiнчиться. Хто i коли її збудував? Як сталося, що ця височенна споруда вцiлiла? Про це думав зараз мудрий Му, думав i ранiше, коли цi двоє були ще дiтьми, але вiдповiдi нема й досi. Скiльки тих зеленкуватих дискiв скотилося та й потонуло в морi, а вiн i тепер нiчого не знає! Та добре вже й те, що знає про незнання. Може, в цьому й мудрiсть? А що вона дає, така "мудрiсть"? Тiльки гiркоту...
Зненацька його струснуло, аж застогнав. Спритний Ти зупинився, освiтив смолоскипом стражденне обличчя старого, здивовано спитав:
- Що сталося?
- Кресало... Кресало лишилося там, унизу...
Це й справдi було кепсько. На даху вони одразу гасили смолоскип, бо полум'я заважало спостерiгати небо, а рушаючи вниз, викрешували вогонь.
По кресало, щось буркнувши, спустився наймолодший серед них - Ти. Старий Му втомлено сiв на схiдцях, трохи нижче - Тан. Мовчки дивилися, як меншає вогонь, скочуючись униз разом iз Ти. Цяточка, блiдий вiдблиск, нарештi морок поглинув усе. Чекання здавалося ще довшим i тяжчим, нiж ходьба. "Отакий густий морок вкутує i минуле," - думав мудрий Му. Внизу, в запаморочливiй глибинi, знову з'явилась iскорка, вона ширшає, розгоряється, розганяє морок. У серцi старого теплiє надiя: отак i народ поволi, але неухильно, сходинка за сходинкою, пiднiматиметься на Гору Знання... I вiдкриється Iстина, розвiються сумнiви...
На пласкому даху в їхнi очi заглянула бездонна глибочiнь неба. Мерехтiння зiр вабило, чарувало старого Му, i вiн деякий час стояв нерухомо, задерши голову. Потiм, нiби прокинувшись, подрiботiв до Палицi, що на трьох пiдпiрках була спрямована вгору. Тан i Ти вже кружляли довкола неї в Танцi Приручення. Кланялись, наскiльки дозволяв хiтиновий панцир, присiдали, петляючи навколо. То був їхнiй обов'язок, старого це не обходило, вiн навiть сумнiвався в доцiльностi такого обряду.
Нарештi Му пiдiйшов до Палицi, став навколiшки й уважно подивився в окуляр. Ось те сузiр'я, яке вони спостерiгали вчора. Тепер треба повернути Палицю трохи лiворуч... Яка чудова золота зiрка! Самотня? Найближча до неї за чотири одиницi. А це що?.. Поблизу Золотої Зорi - спалах! Нова зiрка? Адже ж новi не засвiчуються на порожньому мiсцi, кожна розгоряється з маленької, дрiбної зiрочки, а тут.. Що за знак?
Не вiдриваючись вiд окуляра, старий Му пробурмотiв:
- Нoва... Нoва, та якась загадкова.
Його пильне, натреноване око вiдразу помiтило, що ця Нова незвичайна як свiтiнням своїм, так i формою.
Один за одним дивилися в окуляр, i чим довше спостерiгали, як Нова розростається в якусь потвору, тим дужче їх охоплював страх. Такого ще не було...
Звiдки ж вони могли знати, що то зовсiм i не зiрка спалахнула, що то вибухнула ядерна зброя планети Земля, виведена в космос! Людство Землi домовилось i викинуло геть страхiтливi заряди...
Поки небесний спостерiгач марно сушив собi голову над цiєю загадкою, Тан i Ти одразу збагнули, що сталося. Це ж Дух отак гнiвається на зарозумiлого Му. Хiба їхнi вуха не чули, як вiн зневажав Духа?
Одного позирку їм було досить, щоб порозумiтися. Пiдiйшли до нього, сопучи. Му одхилився вiд окуляра i скрикнув:
- Погляньте, вона зникла! Її нема...
Цi слова, немов iскри, запалили їхнiй жах, несамовитiсть i лють. Просичали бойовий згук, ущепiрились старому в плечi та й потягли до балюстради. Астроном чомусь не випустив iз рук Палицi, наче прирiс, тоненькi ноги плутались у полах, i, може, тому не боронивсь. Вони недовго й вовтузилися з ним - стягли на кам'яний бар'єр i зiштовхнули вниз. Поли халата залопотiли, наче велетенськi крила, Тан i Ти вжахнулися: а що, як полетить у небо? Та важка Палиця потягнула додолу. Почувся зойк, i старого Му ковтнула тьма.
Змовники вiдiтхнули. Проте радостi на їхнiх блiдих обличчях не було, скорше розгубленiсть i втома.
- Я давно помiтив... - прошепотiв Тан i замовк.
- Дух розгнiвався на нього, - хитнув головою Ти.
Непомiтно їх охоплювала тривога. Як то вони будуть без наставника? Старий Му багато знав i намагався те знання передати їм. Тепер лишається коробка. Може, зласкавиться Дух.
Запалили смолоскипа i, розкарякувато переставляючи тонкi ноги, хапаючись за поручнi, мовчки подалися вниз.
Цього разу i бiля чорної скриньки Тан i Ти виконали Танець Приручення, щоб задобрити Духа. Клавiшiв почав торкатися Ти. Вiн аж навшпиньки ставав, щоб поцiлити пальчиком посерединi клавiша. I от сталося те, чого вони так довго i безнадiйно чекали: Дух заговорив! Це був живий i тривожний голос:
- Небезпека ядерної катастрофи нависла над нашою планетою, як та чорна хмара над квiтучим садом. Якщо її не вiдвернути, - поб'є нiжний цвiт i дерева з корнем вирве. Загине сад нашої цивiлiзацiї, який ми плекали тисячолiттями... Схаменiться! Вгамуйте свого зажерливiсть! Тан i Ти попадали навколiшки i слухали, пороззявлявши беззубi роти. З круглого отвору з-пiд лискучої сiточки вилiтали й вилiтали слова, нiби невидимi птахи. Обидва Прихильники Духу майже нiчого не второпали, та все-таки вiдчули - мова про те, про що здогадувався старий Му. Катаклiзм. Катастрофа. Повсюдна руїна. То що, може, таки справдi отi на образах - їхнi предки?
- Загибель загрожує всiм! - гримiв голос. - А тi, що вцiлiють, будуть му-тан-ти...
Тан i Ти були такi приголомшенi, що не помiтили, як i смолоскип згас, незчулися, як замовкла коробка. Знеможенi, простяглися на пiдлозi бiля картин i поснули. їх не мiг розбудити каламутний свiтанок, що просочувався крiзь прозору стiну, анi човгання нiг чоловiкiв їхнього племенi,- цiлий гурт їх набився до зали. їх пробудив рiзкий, верескливий голос Ватага:
- Ось кому вони поклоняються! Огидним потворам, якi знищили все та й самi пропали! А де ж це лукавий Му? Сховався? Знайдемо! А цих - побиймо камiнням!
Вiн перший кинув камiнь, i хiтиновий панцир на животi Тана трiснув, як суха дошка. Камiння посипалось градом - Прихильники Духу не встигли й пiдвестися, як їхнi плескатi голови були розтрощенi. З особливим шаленством натовп накинувся на портрети - полотно дерли на шмаття i люто топталися по ньому кривими нiжками.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
