Читаем без скачивания Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович

І вже зовсім вороже додав:

— Подумаєш, комсомольці!

Розділ двадцять дев'ятий

Цвях

Похмурий і засмучений повернувся Генка в клуб. Там кипіла робота. Замазували діри в стінах, вирівнювали долівку, споруджували сцену, лаштунки і завіси, склили вікна, в долівку вкопували стовпці, до них прибивали дошки — майбутні лави; діти писали лозунги, малювали плакати, ставили уздовж стін ялинки, а під стелею підвішували гірлянди з ялинки впереміжку з різноколірними паперовими прапорцями.

— Ну як? — спитав Мишко.

— Поки що нічого, — похмуро відповів Генка.

Не проговорився?.

Ні!

— А чому жовті плями на обличчі?

— Де?! — Генка мацнув рукою щоку. — Нічого, просто так… Вони мене, дияволи, з яйцем обдурили…

— А ти піймався?

— Я не знав.

— Не знав, як з яйцем обдурюють… Ех ти!

— Чого ж ти мене не попередив?

— Звідки я знав, що ти піймаєшся на такий дешевий обман?

Генка образився:

— І ти ще смієшся! Ну, попався, то ж з того? В усякому разі я поводився обережно. Сенько ні про що не здогадався. Так що можеш не турбуватися.

— А це головне, — примирливо сказав Мишко. — Гаразд! Про все, що нам потрібно, ми дізнаємось. А поки що бери цей плакат, лізь на драбину і прибий його ось тут, на стіні.

Засмучений Генка взяв плакат, підтягнув до стіни драбину, затиснув зубами чотири цвяхи і з молотком у руках поліз вгору.

Він прибивав плакат, але думка про невдачу, якої він зазнав, не виходила з голови. Як добре все йшло! А тепер Сенько сміятиметься з нього… При всіх. Дуже приємно!

Так роз'ятрюючи себе, він забив один цвях, потім другий. І коли виймав з рота третій, то помітив, що четвертого цвяха немає. Куди ж він подівся? Адже він не впустив жодного цвяха. Генка перелічив вбиті цвяхи — рівно три! Потім обережно провів язиком за однією щокою, за другою — немає!

Генка похолов: невже він проковтнув цвях?

Цвяхи маленькі, оббивні, проковтнеш — і не помітиш. Генка повільно спустився з драбини і ретельно оглянув підлогу. Може, він випустив цвях?.. Ні, ніде немає!.. Генка випростався, і в цю ж мить у нього закололо в животі, під грудьми… Закололо й перестало… Так і є — проковтнув цвях! Що ж воно буде?!

Витріщивши очі від жаху, Генка хапав себе то за груди, то за живіт. Він уже відчував, як цвях повільно посувається по його стравоходу. То тут заколе, то там… І от зараз на якомусь повороті цвях застряне і почне проколювати йому і кишки, і шлунок.

— Що з тобою? — спитав Славик.

Генка хапнув повітря і, ледве дихаючи, вимовив:

Проковтнув…

Що проковтнув?

— Цвях…

Ця приголомшуюча новина була повідомлена спочатку Мишкові, що саме підійшов, а потім Зіні Кругловій, Киту, Бечці. За кілька хвилин усі оточили Генку.

— Як же ти проковтнув його? — спитав Мишко.

Але Генка лише хапав повітря і показував руками як цвях рухається по животу.

— Може, ти його й не проковтнув? — з надією в голосі спитав Мишко.

Генка розчепірив чотири пальці і прошепотів:

— Було чотири, лишилося три…

— Треба його по спині вдарити, — запропонувала Зіна Круглова.

— Що ти, що ти! — закричав Бечка. — Від цього тільки гірше стане: заб'ємо цвях у кишки, І більше нічого. Блювотне — от єдиний засіб.

— Блювотне? — жахнувся Кит. — Ти з глузду з'їхав! Хіба ж можна так просто видирати цвях назад? Він обов'язково застряне. Пам'ятаю, я колись кістку проковтнув…

— Почекай ти з своєю кісткою! — зупинив його Мишко. — Знайшов час про кістки розповідати!..

— Треба Генку перекинути вниз головою, — запропонував Сашко Губан, — потрясти за ноги, цвях і вискочить.

Слухаючи ці приємні поради, Генка тільки повертав голову то в один, то в другий бік.

— А ви його в земську одведіть, — порадив Жердяй.

— Що за земська?

— Лікарня земська. В сусідньому селі.

— Він не дійде.

— А ви його конем. Попросіть у голови підводу і одвезіть.

Мишко з Жердяєм побігли до голови сільради. Через деякий час вони повернулися на підводі. Генка сидів на стільці і стогнав, щохвилини хапаючись то за груди, то за живіт.

Йому здавалося, що проковтнутий цвях мандрує по всьому тілу то вверх, то вниз, то вправо, то вліво.

Генку поклали на віз. На ньому, тримаючи віжки в руках, сидів художник-анархіст Кіндрат Степанович. Голова сільради доручив йому одвезти Генку в лікарню. Разом з Генкою поїхав Мишко. Своїм товаришам він наказав повернутися до клубу і бути обережними: ні в якому разі не брати цвяхів у рот.

Розділ тридцятий

У лікарні

Всю дорогу Генка стогнав, корчився, хапався за живіт і крутив головою. Кожен поштовх воза на вибоїнах роз'їждженої мостової завдавав йому нестерпного болю. Він так жалібно дивився на Мишка, що в того краялось серце від жалю. Він боявся, що Генка от-от помре, і йому здавалося, що Кіндрат Степанович їде надто повільно і більше зайнятий своїми розумуваннями.

— Нічого страшкого від цього цвяха не буде, — міркував Кіндрат Степанович. — Перетравиться в шлунку, та й квит. Оббивний цвях це що? Дурниця! От я ще коли в Москві жив, обладнували ми з приятелем Великий театр…

— Ви обладнували Великий театр? — з сумнівом спитав Мишко.

— А то хто ж, — байдуже відповів Кіндрат Степанович. — Обладнували ми Великий театр. Актори там, диригенти, словом, вся дирекція. А приятель мій візьми та й проковтни костиль. Великий такий залізний костиль. Дюймів, мабуть, зо два буде. Не жарт…

— Ну й що?

— А нічого, перетравився. Кожного дня по дві пляшки горілки випивав для кращого згоряння, от і перетравився той костиль. А цвяшок це що? Дурниця. І ні до якого лікаря не треба їхати. Тільки даремно людей потурбували.

— Жалко одвезти хвору людину? — образився Мишко.

— Хвору не жалко. А тут що, дурниця!

— Чого ж ви поїхали?

— Влада.

— Так ви ж не визнаєте влади.

— Примус.

Мишко згадав про човен.

— Коли ми пливли на вашому човні, то човняр Дмитро Петрович накинувся на нас, хотів його одібрати.

— Дурень! — коротко відповів художник.

— Хто дурень?

— Дмитро Петрович. І авантюрист.

— Чим же він авантюрист?

— Усе скарбів шукає. А тих скарбів тут давним-давно немає.

Почувши таке повідомлення, Мишко здивовано втупив очі в художника.

— Вже про ці скарби всі забули, — продовжував; Кіндрат Степанович, — а він все шукає. Божевільний! І Софія Павлівна божевільна.

— Хто це Софія Павлівна?

— А та, що в поміщицькому будинку живе. Графська економка.

— Так от, виявляється, хто вона, — протягом сказав Мишко. — А я думав, графиня…

— Яка гам графиня!.. — сказав художник і боляче стьобнув коня батогом.

Лікарня стояла на краю сусіднього села. Великий дерев'яний будинок з кількома верандами і кількома входами був оточений безліччю підвід. На східцях ґанку і просто на траві сиділи селянки. Діти найрізноманітнішого віку бігали, билися, плакали і галасували неймовірно.

Охаючи і корчачись від болю, Генка зліз з підводи і, підтримуваний Мишком, поплентався до лікарні. Не звертаючи уваги на обурення великої черги, вони ввійшли в кабінет.

Лікар, сивуватий, огрядний чоловік із скуйовдженою бородою, в пенсне з перекинутою за вухо чорною ниткою, схилившись, обмацував хворого, який лежав на дерев'яному тапчані. Самого хворого не було видно, тільки стирчали ноги у великих чоботях. Лікар повернувся до хлопчиків, суворо спитав:

— Що таке?

Мишко вказав на Генку:

— Він цвях проковтнув.

Генка ледве втягнув ноги в кабінет, йому здавалося, що все це — і лікар, і лікарня — лише ввижається йому, а його самого вже давним-давно немає на цьому світі.