Читаем без скачивания Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць - Лариса Денисенко

Колись у мене був собака. Шикарний нiмецький дог на iм'я Ричард. Ричард був за характером флегматиком: вiн не любив зайвих рухiв; не розумiв собак, що з гарчанням знавiснiло ганяють кицьок; не розумiв, як можна годинами гавкотiти на господарiв, щоб тi кинули м'яча; не розумiв, як можна принизливо скавучати - випрошувати собi їжу. «Прийдуть, ще й будуть вмовляти з'їсти курячу печiнку». Так вiн, мабуть, думав. Ця дивна собачача iстота.

«Дiвчино, там ваш пес витяг якусь гидоту з води». Сказав менi Хлопчик, що бiгав без взуття. Взимку теж. Я подивилася вниз i справдi побачила Ричарда бiля якоїсь гидоти. «Це, мабуть, корч?» Невпевнено спитала невiдомо в кого я. «Фу». Спокiйно сказала я Ричарду, бо знала, вiн спокiйний собака i не любить, коли хтось здiймає галас. «До мене!» Ричард задрав пику в мiй бiк, але не зробив нi кроку. «До мене. Швидко!» Наполягала я. Хлопчик, що бiгав без взуття, нiкуди не побiг. Вiн стояв поруч i приглядався до корча. «Щось вiн до вас не дуже хоче. А давайте пiдiйдемо й подивимося, що там i як?» Запропонував вiн.

Я вже хотiла сказати, що особисто в мене немає часу роздивлятися корча й порпатись у холоднiй водi, коли побачила, як Ричард всiвся у воду й заскиглив. Я не знала, що вiн умiє скиглити. Крiм того, Ричард дуже не любив води. Щоб вiн сiв у воду? Нiколи. Ми з Хлопчиком майже скотилися вниз. Варто зауважити, що зiр у Хлопчика був кращий за мiй. Тому вiн ще на пiвдорозi чомусь шарпнувся до кущiв, де його голосно знудило. Я ж короткозора, тому менi довелося пiдiйти ближче. Потiм менi довелося вiдтягувати Ричарда, котрий опирався всiма своїми сiмдесятьма кiлограмами. Бiля його королiвських лап погiдно погойдувався в прибережних водах набубнявiлий труп. Якщо добряче придивитися, то було зрозумiло, що цей труп - жiночий.

Я була закохана в смерть, а ще - досить законослухняна громадянка, тому передала Ричарда Хлопчику, з яким робилося щось на кшталт «крутя, мотя та колотя». А сама побiгла шукати телефон, щоб викликати мiлiцiю. I вони приїхали. Спочатку однi, потiм - iншi.

«Так, блiна. I хто знайшов це страшко?» Спитав поважний вусань. «Та ось. Ричард». «Iноземець? Хай йому грець, блiна. Яка мама його тут носила зрання, блiна?» «Воно - собака. Гуляло, мабуть». «Ну да. Гуляло воно. Ти покази з нього зняв? Хай, падло, розпишеться на кожнiй сторiнцi, мене будуть смикати, i я його буду смикати, блiна. А може це воно, сука? Може, воно, блiна, її вбило? Може, вона, ця от, завагiтнiла, а воно, сука, злякалося та її вбило! Кiнцi у воду. Натурально, блiна». «Та воно ж собака. Собака справжня». «Це ти правильно зауважив. Собака справжня, сука, блiна, нашi люди так не поводяться. Де вiн?

Вiн - негр? То де ця чорна потвора? Зара' ми…» «Е, хвилиночку». Сказала тодi я. «Воно не чорне, i воно не сука. Воно пес, мармурового кольору, арлекiн». «Арлекiн? Воно що, клоун у цирку?»

Здивовано перепитав вусань. «I воно нiчого пiдписувати не буде. Воно не вмiє«. «Клоун-калiка?» Поцiкавився мiлiцiонер. «Без ручок та нiжок? Ой, бiднесенький, ага. Хрiном буде пiдписувати протоколи в мене. А ти сама хто, блiна, така?» Поки я думала, як краще сформулювати, «хто я, блiна, така», iнший мiлiцiонер потяг вусаня за рукав i тицьнув у напрямку Ричарда, якого було прив'язано до стовбура тополi. «О». Тiльки й сказав вiн. «Ричард?» Уточнив у Ричарда вусань. «Саме так!» Прогарчав тополевий в'язень.

У моїх руках веселий «глянець». У черговий раз цi доскiпливi люди (полiрованi «глянцем») дарують менi нагоду пролiзти в матку Дженiфер Анiстон, труси Бреда Пiта й до рота Анжелiни Джолi. Цiкаво, як почуваються люди, можливiсть чи неможливiсть вагiтностi яких та збереження шлюбу обговорює вся планета впродовж цiлого року? Але не думаю, що вiд цього вони пiдстрибують у захватi на своїх персонально-змодельованих лiжечках. Бiльш вiрогiдно, що ними вже створено спiлку помсти глянцевим журналiстам. А Шарон Стоун, маскуючись проведенням благодiйної вечiрки для збирання коштiв дiтям, що захворiли на СНIД, уже зiбрала пару мiльйонiв для оплати близького знайомства кiлерiв iз головною редакцiєю журналу «Хардкопi».

Були часи, коли я таке в руки не брала. Гидувала. Щоб я таке читала? То вже нiколи. Краще нiчого не читати. А потiм я зрозумiла, чого люди читають дешевi й банальнi глянцi, детективи чи романи про кохання: того ж, що й слухають попсове радiо. Суто з егоїстичних мiркувань. Тому що всi цi речi зовсiм не вiдволiкають вiд себе. Вони як тло.

Наче харчуєшся ними, як у фаст-фудi. Харчуєшся, а одночасно можеш про щось, наприклад, мрiяти. Їхнi лiтери, їхнi звуки, картинки - не вiдволiкають, не чiпляють, не змушують змiнювати своє життя. Погодьтеся, змiнювати своє життя - не така легка й приємна справа. Можливо - корисна, можливо - потрiбна, але неприємна. Навiть змiнювати паскудне життя. Змiнювати - це докладати зусиль. А хiба вона завжди в нас є, ця сила? Адже так легко домовитися з розповiдями Донцової, щоб вони тебе не чiпали й нi до чого не примушували, чи не так? А спробуйте в такому ключi поговорити, наприклад, з викладами Томаса Манна? Спробуйте, потiм поговоримо.

Я спостерiгала за змiнами, яких зазнавала Мадонна протягом свого життя. Це, я вам скажу, щось. У Мадонни таке обличчя, що виглядає природним повсякчас. Якщо перенести її в будь-яку епоху, вона буде виглядати саме так, як виглядають тi, хто в цiй епосi живе. Вагоном у цю мить мандрувала жiночка, яка спiвала християнськi пiснi й збирала грошi на потреби церкви. Не знаю, чи розумiється Церква на Бозi, але на комерцiї вона чудово розумiється. На хвилину жiночка зупинилася бiля мене, тицьнула мiж нiг Мадонни i промовила: «Ось iз ними ти палатимеш у Пеклi». «Надзвичайно християнський пiдхiд». Закинула я їй. Вона притрусила мене прокльонами. «Чи ви чули десь християнськi прокльони?»

Вчора, коли я бiгала, менi на хвильку здалося, що за мною хтось спостерiгає. Нi, не компетентнi органи, нi, не янголи, нi, не Бог. Зазвичай усi цi добродiї заклопотанi iншим, не мною. Менi здалося, що я помiтила Його. Смикнулася фiранка, i саме тодi я побачила, як вiн дивиться на мене. Його погляд здатний був обернути мене на попiл. Iнодi я уявляла, скiльки людей перетворилося б на попiл, якби активiзувати такi погляди. Безлiч. Не те, що на мене так не дивилися. Дивилися. Останнiй, хто дивився, зiрвав золотого хрестика з моєї шиї, повiдомивши мене, що «такi хвойди, як ти, не мають права на спiлкування з Богом». Судячи з того, що хрестик вiн менi не повернув, вiн не робив проблем iз власного спiлкування з Творцем. Ще так на мене колись дивився Андрiй… Сила однакова, почуття - рiзнi. Дивний пiдхiд, зупиняти таким пекучим поглядом жiнку, якщо навiть вона приваблює, о пiв на шосту ранку. Людям притаманно спати в цей час. Вiн не спав. Вiн дивився. Жайворонок?

На роботi все було, як зазвичай. У моєму кабiнетi влаштувався Леонiд Юрiйович. «Влад на нарадi». Поiнформував вiн мене. На мою вiдповiдь вiн не очiкував, тому що був зачарований монiтором. Я ж йому нiчого вiдповiдати не збиралася, бiльше задоволення отримуєш, коли спiлкуєшся з розлюченими осами, нiж iз цим. Як завжди, обличчя в нього було таке саме несвiже, як i його костюм. Вiн мав такий вигляд, наче його добряче пожувала корова. Пожмакована, стара, вередлива й огидна наволоч. Кожного разу, коли я бачила його борiдку (цi закрученi шорсткi кудли на його пiдборiддi нагадували менi посудомийного йоржика), я пiдхоплювалася: а чи вимила я посуд? «Чого ти постiйно прискiпуєшся до кожного його слова?» Таке питала жалiслива Любаша. Маю я чи нi право ненавидiти хоча б одного байдиканя? Вiн бив байдики, при цьому отримував величезну зарплату, зраджував дружинi, заощаджував на родинi, та й узагалi в нього смердiло з рота.

Щодня вiн стирчав в iнтернетi. Хоча мав би вiдповiдати за пiдготовку та втiлення проектiв. Що таке проект? Спитаєте ви. Це така робота. Буде моя вiдповiдь. Не думаю, що Леонiд Юрiйович узагалi вантажив себе усвiдомленням того, чим саме вiн має займатися на роботi. Переконана, що, на його думку, всi ми маємо бути щасливими через те, що така видатна постать, вiдомий державний дiяч, працює плiч-о-плiч iз нами - маленькими українцями та трохи бiльшими iноземцями. Ернест вiд цього шаленiв. Це як у дiтей: «А в мене є старший брат, вiн тобi як дасть прочухана!»; «А в мене є справжня морська свиня! А в тебе звичайнi рибки»; «А в мене батько - чемпiон iз дзюдо!» А в Ернеста - справжнiй народний депутат! Ернест - кон'юнктурник. Як же - колишнiй народний обранець фактично у нього в служках, як золота рибка у бабцi. Ежен також шаленiв вiд цього, а от Ежен - це окрема iсторiя.

Ежен у нас вiдповiдав за дуже серйозний проект. Йому було важко, тому що вiн не усвiдомлював, що це. Варто зауважити, що наша славетна установа була другими мiсцем роботи Ежена. Першим була робота бек-вокалiстом, тобто пiдспiвування одному швейцарському рок-гурту. Як на мене, одне тiльки словосполучення «швейцарський рок-гурт» - це смiх, та й годi. Ежен їм пiдспiвував, я навiть слухала їхнiй диск. Подарував менi його на день народження. В Ежена були такi слова: «У-у-у-у-у-у»; «Грха-а-а-а-а-а», «Оу-оу-и-и-и-и-и»; «I-i-i-i-i-i-и-и-их»; «Е-е-е-е-е-е». Менi здається, що швейцарцi могли б найняти собаку чи папугу, це було б дешевше, бiльш переконливо й оригiнально. А не платити за цi жахливi звуки Ежену. Незрозумiло як, iсторiя це замовчує, Ежен потрапив до вiддiлення нашої органiзацiї в Сербiї, там вiн вiдсидiвся секретаркою: «Чай, кава, потанцюємо?» та одного разу навiть заспiвав тамтешньому корпусу на благодiйнiй вечiрцi («У-у-у-у-у-а-а-а-а-а-и-и-и-и-и»), аж потiм отримав пiдвищення й потрапив проектовим менеджером до нас.