Але несподівано, пройшовши крізь смертельну небезпеку, Павлик потрапив на радянський підводний корабель, в тісне коло мужніх людей, в згуртовану сім'ю товаришів, які звикли до небезпек, уміють боротися з ними і перемагати. Вони привернули до себе його серце своєю життєрадісністю, своєю товариською спаяністю, своєю веселою дружбою, легкою і в той же час залізною дисципліною. Батьківщина — дужа, ласкава, мужня — прийняла Павлика в тісних просторах «Піонера». Вона набирала тут в його очах живих реальних форм, вона вдихнула в нього нові почуття, викликала в ньому пристрасне прагнення бути гідним її, палке бажання бути схожим на її кращих синів, до яких він так щасливо потрапив.
За кілька днів, що минули після пам'ятної і щасливо перенесеної небезпеки, Павлик багато чому навчився. Він грунтовно ознайомився з своїм скафандром, який підібрав йому Скворешня з найменших розмірів, що були в запасі на підводному човні, з ультразвуковим пістолетом, дізнався, як користуватися ним як зброєю і для зв'язку та сигналізації. Він навчився орієнтуватися в морських глибинах по глибиноміру і компасу; навчився пеленгувати і приймати пеленгацію своїм радіоапаратом, випливати і опускатися на дно, регулюючи свій повітряний мішок за спиною; запускати і зупиняти гвинт, керувати рулями і допомагати їм руками та всім тілом.
Всьому цьому, по суті не такому вже й складному, можна було досить швидко навчитися, і Павлик та його вчителі гордилися успіхами, яких він досяг. Було лише одне, що змушувало хлопчика таємно переживати і палати від сорому: при кожному виході з підводного човна ним опановував приступ одчайдушного страху, дрібний озноб пронизував його тіло, і він змушений був докладати неймовірних зусиль, щоб приховати страх від своїх нових друзів, йому здавалося, що він помер би від сорому, коли б вони дізналися, що він боїться.
Павлик упевнено пеленгував своїм друзям з допомогою ультразвукового пістолета.
Справа полягала в тому, щоб потрапити ультразвуковим променем у мембрану на грудях у когось із друзів. Там промінь перетворювався на чутний звук, і по частоті його визначалося, якого напряму треба дотримуватись, щоб дістатися до джерела звуку.
Через три хвилини, обрізаючи кортиком водорості на Павликовому гвинті, зоолог говорив:
— Ця черепаха мені не потрібна, Павлику. Краще б ти шукав мою Lammelibranchiata cephala. Я вже не наважуюсь навіть додавати своє ім'я до імені класу, який існує поки що в особі лише одного індивіда. Яке дике безглуздя!
Він засмучено зітхнув.
— Ну, Арсене Давидовичу, не сумуйте, — спробував заспокоїти його Павлик. — Ось побачите, не тут, то в іншому місці, але ми обов'язково знайдемо вам ту цефалу…
— Ну ось ти і вільний, Павлику. Вдруге… Чекай, що це таке? — перебив раптом зоолог самого себе.
Павлик глянув у той бік, куди повернувся учений. Крізь стебла водоростей Пазлик помітив постать великої людини в синюватому скафандрі, яка піднімалася вгору
з допомогою заспинного винта. Людина тримала в руках щось яскравочервоне. Прослизнувши на відстані двадцятії метрів від зоолога і Павлика і злякавши зграйку сріблистих рибок, які ливнем пронеслися вниз, людина швидко зникла вгорі за густою стіною рослин.
— Дивно, хто б міг бути тут? — запитав задумливо зоолог, продовжуючи нерухомо дивитися вгору. — Мені пригадується, що з підводного човна повинні були сьогодні вийти, крім нас з тобою, тільки Шелавін, Скво-решня, Цой та Марат… Скафандр цієї людини, мабуть, нульовий, а таких крупних людей у нас, здається, лише двоє — Скворешня і Горєлов… Але Скворешня зайнятий… Невже Горєлов?
— Арсене Давидовичу! — перебив зоолога Павлик. — Для чого ж він піднявся вгору? Адже за наказом капітана ніхто не має права бути на глибині менше як п'ятдесят п'ять метрів від поверхні…
Зоолог знизав плечима під скафандром.
— Не можу зрозуміти. Проте він, здається, раніше ніж заховатися з наших очей, змінив напрям і ліг горизонтально… Ану я запитаю його по радіо. Адже скоро обід… — Зоолог глянув на годинника і додав: — Уже майже тринадцять годин.
Розділ X
ІСПАНСЬКА КАРАВЕЛА
Своєрідне гудіння зумера — виклик до радіотелефону — відвернуло зоолога від його наміру. Тільки-но він і Павлик настроїли свої апарати на потрібну хвилю, як почувся збуджений голос Марата:
— Арсене Давидовичу! Арсене Давидовичу! Товаришу Лорд! Відповідайте! Ви коли-небудь відповісте чи ні?
— Так, я слухаю! Слухаю, Марате! — ледве встиг кинути в цей потік слів зоолог. — В чому справа?
– Ідіть сюди швидше, товаришу Лорд! Чудова річ! Яка знахідка! Яка рідкісна знахідка! Ви йдете чи ні?
— Та що там таке? — запитав зоолог. — Що сталося? Де ти? Звідки ти говориш?
— Швидше, швидше! Самі побачите, — квапив Марат. — Швидше пливіть вест-норд-вест від місця ваших робіт; глибина — сто чотири метри; ви зустрінете масу скель… одну величезну, схожу на собор. За нею буде горіти мій ліхтар. Тільки швидше, а то я тут збожеволію…
— Гаразд, гаразд, що ж хвилину пливемо! — крикнув зоолог, захопившись хвилюванням Марата. — Ми зараз же будемо у тебе з Павликом.
— Ах, з Павликом! — вигукнув Марат. — Це добре! Тобі буде дуже цікаво, Павлику!
Зоолог і Павлик неслись майже лежачи в синьозелених сутінках, розтинаючи шоломами і плечима воду і час від часу поглядаючи на компас та глибиномір.
— Що цей дивак там знайшов? Як ти думаєш, бічо? — питав зоолог. — Ну що тобі варто сказати, Марате! В чім там річ, га?
— Ніколи, товаришу Лорд, — відповів, задихаючись від якоїсь роботи, Марат. — Я тут поки що розкопки роблю. Ось побачите самі… Зараз тут будуть Цой і Скворешня. Я їх також викликав.
Внизу показалося дно, засіяне темними брилами, густо поросле морськими ліліями, морським пір'ям, горгоніями, вапняковими водоростями, або нуліпорами. Воно повільно, непомітно для очей підвищувалося назустріч плавцям. Щоб не наткнутися на скелі, довелося перевести гвинт на п'ять десятих, а потім на дві десятих ходу. З зеленкуватих густих сутінків показалася висока похмура скеля, схожа на башту. її тісно оточували кілька інших — тонких, витягнутих, з шпилями.
— Тут, мабуть, — сказав зоолог.
Лавіруючи серед брил та осколків і уникаючи водоростей, вони тихо обігнули величезну скелю, за якою відкрилася невелика підводна галявина.
Біля темної маси, що здіймалася на протилежному кінці галявини, рухалась з боку на бік яскрава, трохи розпливчата пляма світла.
— Ось і ми! — сказав зоолог, запалюючи ліхтар на своєму шоломі.
Павлик запалив і свій ліхтар. Стало досить світло. Марат з яскравою зорею, що палала на його лобі, стояв у змореній позі, спираючись на лопату, біля купи свіжонаритого піску і невеликих шматочків каміння. Було видно ного спітніле обличчя, повні захоплення і радості очі і чубок, що стирчав на тім'ї, — в скафандрі Марат буз позбавлений змоги боротися з ним: той, як завжди в таких випадках, стирчав з особливо торжествуючим, майже нахабним виглядом.
— Ну, що тут у тебе? Показуй! — нетерпляче запитав зоолог.
Морські пера, немов живі страусові опахала, ворушилися, схвильовані рухами Марата. По їхніх стовбурах і борідках часом пробігали зелені і голубі іскринки, то згасаючи, то знову спалахуючи. Золотистобронзові горгонії на високих, тонких, як вірьовка, стеблах піднімали спіральною доріжкою штопора свої надзвичайно тоненькі і ніжні відгалуження. Повсюдні морські їжаки, морські зорі, голотурії, офіури, молюски лежали, плазували по дну, карабкались по скелях, по темних стрімких боках того дивовижного підвищення, біля якого стояв Марат.
Незважаючи на те, що це підвищення суцільно обросло вапняковими водоростями, здатними розвиватися навіть у цих, майже позбавлених світла глибинах, — одного погляду, кинутого на нього зоологом, було досить, щоб він закричав з захопленням і радістю:
— Корабель! Іспанська каравела!
Він кинувся до цих рештків давно загиблого судна і почав квапливо обривати все, що встигло покрити їх протягом багатьох віків, проведених ними під товщею чистих саргассових вод.
