Лускунище!
Скачи нижче!
Упiймай нас! На!
Ось ми! Ось ми!
Боїмось ми!
Та не Лускуна!
Нарештi всi горiхи поховалися -- пiд канапою, пiд шафою, в годиннику, у вазах, у горщику з квiтками й навiть у склянках, i стало знову тихо.
-- Клята зграя! -- проскреготiв Лускун. -- Де ж вони всi подiлися? Та ще хоч би тобi виднiше! Але постривайте, не тепер, то в четвер я вас однаково спопаду! Я вам не дитя, я бував у бувальцях!
I вiн на своїх двох негнучких залiзних ногах стрибнув додолу й перевальцем почалапав пiд канапу.
У Мишачка й Крем'яшка, малих лiщинових горiшкiв, нiде правди дiти, аж на серцi похололо з остраху.
-- Сюди йде! -- писнув Мишачок.
-- Я чую! -- зойкнув Крем'яшок.
I обидва чимдуж покотились в iнший бiк.
Лускун, скрегочучи зубами з лютi, погримав за ними, та зловити не зловив, бо вони, маленькi й верткi, бiгали куди швидше за нього. Зате, чалапаючи повз годинник, старий несподiвано спiткнувся через Волоха -великого волоського горiха: той прудко стрибнув усередину годинника.
-- Ага, тепер ти попався! -- гарикнув Лускун i з розгону кинувся слiдом за Волохом. Брязнуло скло, бiдолашний годинник з переляку двiчi бамкнув басом. А Волох тим часом устиг викотитись. I тодi розлючений годинник надавав ляпасiв залiзному Лускуновi! Маятником -- то по лiвiй щоцi, то по правiй, то по правiй, то по лiвiй...
Лускун аж ревiв iз лютi й болю, раз у раз то пiдводився, то падав, а ляпаси так i сипались, мов злива, аж у головi гуло. Нарештi йому на превелику силу пощастило вибратися з годинника. Вiн вивалився на пiдлогу й ледве здужав пересунутись на м'який килим, а там упав i, знемiгшись, завмер.
Отодi-то зрадiли горiхи! Вони загаласували, насмiхаючись над одороблом Лускуном, i знову заспiвали пiсеньку:
Лускунище!
Скачи ближче!
Упiймай нас! На!
Ось ми! Ось ми!
Боїмось ми!
Та не Лускуна!
I враз гострозубого старого взяла несамовита злiсть. Вiн почав наослiп кидатися туди-сюди, в один бiк, у другий -- де тiльки щось покотиться або захихотить: пiд шафу, пiд стiл, пiд швацьку машину, на вiкно...
Та зненацька, погнавшись по пiдвiконнi вiдчиненого вiкна за Волохом, вiн спiткнувся, зашпортнувся i, сам незчувшись коли, сторчголов вилетiв у вiкно i впав додолу в садку.
-- Ой, падаю! -- пролунав наостанку його марний крик.
Отак Лускун зник навiки. Бiльше горiхи про нього нiколи нiчого не чули. Вони затанцювали танок миру i спокою. А тодi враз почав бити годинник. Час, коли оживають неживi предмети, проминув. З веселого, спiвучого й стрибучого товариства знов стали горiхи, що лежали розкиданi поодинцi на пiдлозi.
Саме тодi прийшов додому батько й чогось зазирнув до кiмнати.
-- Овва! -- здивувався вiн. -- Шухляда вiдчинена, й горiхи долi.
Вiн позбирав горiхи й знову повкидав їх у шухляду, бо був чоловiком, що любив у всьому лад. Аж це побачив дiру в годиннику -- в його скляних дверцятах -- i. промурмотiвши щось про "непосид i шибеникiв", яким "слiд нам'яти вуха", позiхнув i вийшов з кiмнати.
Горiхи знову опинилися самi в темнiй шухлядi. Вони потомлено розкочувалися спати, позiхаючи й бажаючи один одному на добранiч, i незабаром усi поснули.
Один тiльки не спав тiєї ночi -- старий Лускун. Вiн лежав на холоднiй землi в садку й нарiкав на долю.
-- Тут так вогко, що, гляди, ще пiдкинеться ревматизм, це вже я знаю! -- зiтхав вiн. -- У лiвiй нозi вже крутить! Було б краще спокiйно лежати в шухлядi! Це менi за те, щоб на старостi лiт не був такий легковажний!
А незабаром зiрвалася буря, завив i засвистiв вiтер, заблискало й загримiло, затанцював i забив по землi дощ. За кiлька днiв Лускун геть поiржавiв i зуби в нього затупилися. Тим-то батько родини, знайшовши старого пiд вiкном у садку, мусив викинути його на смiтник, та й годi. Там вiн i досi лежить, з ранку до смерку нарiкаючи на лиху долю, бо ревматизм змагає його щодень дужче.
Прадiдусь згорнув квiтчастий сувiй шпалери, а я сказав:
-- Оце такi в горiшньої бабусi герої: горiхи, що обдурили старого Лускуна. Ну, проти них я -- герой над героями!
-- Ти? -- спитав Старий Хлопчак. -- Тобто?.. Якi це ти вчинив подвиги?
Аж ось коли вiн зацiкавився, i я можу розповiсти про свiй геройський спуск по обмерзлому тросi! Розповiдав я не з тим натхненням, що заполонило мене там, над морем, на причалi, а по-дiловому, одначе так, що розповiдь, як менi здавалося, мала справити враження.
На жаль, я помилився. Вислухавши мене, прадiдусь сказав майже сердито:
-- Можливо, Хлопчачок, ти, попометлявшись на тому тросi, чогось i навчився. Можливо, голубе, ти пересвiдчився на власнiй шкурi, яка глибока прiрва пролягає мiж геройським намiром i самим дiлом. Усе це цiлком можливо, Хлопчачок. Але... -- I тепер вiн сказав саме те, що я сподiвався почути: -- Але знiчев'я ставити своє життя на карту -- це не геройство. Хоч вiр, хоч нi. Горiх Волох, що своєю кмiтливiстю й розважнiстю приточив короткого вiку багатьом горiхам, куди дужче схожий на героя, нiж ти, небоже!
Я зiтхнув i сказав, що й Джоннi-Свистун такої думки: мовляв, це нiяке не геройство, а просто собi поетичний вибрик.
З цим прадiдусь погодився беззастережно.
-- Джоннi-Свистун хоч i не хапає зiрок з неба, -- сказав вiн. -але там, де потрiбна буде справжня мужнiсть, з нього, гляди, може бути бiльше пуття, нiж з обох нас разом. Отак-то воно в цьому свiтi з героїзмом!
Вiд таких прадiдусевих слiв я зажурився, та це в мене зразу й минулося, бо, на мiй подив, до нас на горище несподiвано завiтав сам Джоннi-Свистун.
-- Ваш катер пiдпливає, -- сказав вiн. -- Можна, я рознесу накладнi? Ви ж, мабуть, вiршуватимете?
Я великодушно дозволив йому, дарма що й сам на цьому трохи мiг би пiдробити.
Коли Джоннi вже зiбрався йти, прадiдусь раптом спитав його:
-- Скажи лишень, Джоннi, чому ти отак собi простiсiнько пустив Хлопчачка злазити отим тросом? А що, якби вiн зiрвався й лежав оце на причалi мертвий або з потрощеними кiстками?
Джоннi поблiд i, заникуючись, промимрив:
-- Я... я... я й сам не вiрив, що вiн справдi таке зробить. Я й сам тодi перетрусився, мабуть, ще дужче вiд нього. Коли вiн уже спустився, у мене мов камiнь з плеч iспав.
-- З плечей, Джоннi! -- виправив Старий Хлопчак.
-- Га?
-- Треба казати "з плечей", а не "з плеч", Джоннi.
-- А-а! Пробачте! Ну, менi вже треба йти!
I Джоннi, видимо знiяковiлий, подався з кiмнати, а прадiдусь сказав, голосно смiючись:
-- Кумеднi створiння люди, Хлопчачок! А проте в свiтi нема нiчого цiкавiшого за людей!
Та хутко ми, двоє дослiдникiв героїзму, знову споважнiли й вирiшили написати ще про те, як роблять людей героями їхня витривалiсть й терпiння.
-- Дивися, Хлопчачок, -- сказав прадiдусь, -- ми з тобою пригадали вже чимало рис, притаманних героям, та лише на прикладi клоуна Пепе виразно побачили, скiльки терпiння й витривалостi iнколи вимагає те, що люди називають героїчним вчинком. Подумай, наприклад, як-то було маленьким горiшкам цiлiсiньку годину ухилятися вiд свого смертельного ворога -- страшного Лускуна! Та, зрештою, подумаймо хоч i про той твiй навiжений трос: скiльки ж тобi довелося безупинно перебирати руками, поки ти спустився! Коли вже тут є геройство, то iм'я йому терпiння. Розумiєш?
-- Звичайно, прадiдусю, -- вiдповiв я не без гордостi. -- Адже це я сам витерпiв.
-- Ти глянь, тепер цей шибеник ще й носа дертиме, -- зiтхнув старий, на мить замислився, а тодi сказав: -- Я знаю одну жорстоку оповiдку про терпiння, Хлопчачок. Дiється все в давнiй Мексицi. Ти щось знаєш про завоювання Мексики?
-- Знаю, що воно тривало з 1519 по 1523 рiк, прадiдусю, i що це була одна з найкривавiших вiйн у свiтовiй iсторiї.
-- Так, Хлопчачок. I один з найкривавiших епiзодiв у цiй вiйнi -рiзанина пiд Чолулою. Iспанець Гаспар Ленцеро, переживши її, став пустельником. Вiн-таки й описав цю рiзанину, а я переловiм тобi написане ним так, нiби я сам -- той пустельник i диктую свою розповiдь для запису. Тож слухай!
Повiльно й зосереджено, зважуючи кожне слово, прадiдусь почав:
РОЗПОВIДЬ ГАСПАРА ЛЕНЦЕРО
Звати мене Гаспар Ленцеро. Я живу самiтником у найглухiшому й найдальшому вiд людей закутку -- кактусовiй пустелi Мексики. Єдина моя їжа -- плоди опунцiї. За житло менi править печера. Так я хотiв би вiдпокутувати те. що заподiяли мої завойовники-земляки пiд проводом Кортеса [5] мексiканцям. Тепер я хочу розповiсти, що сталося в мiстi Чолулi, аби про це дiзналися люди прийдешнього. -------[5] Кортес, Ернан (1485--1547) -- iспанський конкiстадор, завойовник Мексики, вiдомий страшною жорстокiстю. -------
Коли ми увiйшли до Чолули, мiська старшина на чолi з верховним жерцем зустрiла нас iз усiєю можливою шаною i розмiстила в храмi з прилеглими будiвлями, що оточували просторе подвiр'я. Багато чолуланцiв покинули мiсто. З гiркого досвiду ми знали, що це погана прикмета. Та нiяких певних вiдомостей про пiдступнi замiри чолуланцiв у нас не було. Я знаю це твердо, бо один з Кортесових воєначальникiв, що користувався його довiрою, був мiй приятель.
Вiн сказав менi, що чуток про несподiваний напад на нас, нiбито задуманий мексиканцями, не пiдтвердив жоден наш вивiдувач. Тому я здивувався, коли наступного дня ми дiстали наказ перебувати в повнiй бойовiй готовностi й налаштували до бою списи, мечi та аркебузи.
