Розділ 3. Клатрон
Ніч перед зустріччю була жахливою. Тіні минулого, виринаючи одна за одною, не давали спокою. Усміхнені обличчя близьких йому людей танули в небуття, залишаючи по собі болісні докори сумління.
Сонце давно піднялося над містом, але Олег цього навіть не помітив. Він дивився перед собою, наче крізь час. Cпокій, що завжди панував тут, поступився напруженому чеканню. Іноді Олегу здавалося, що ось-ось хтось невідомий зненацька опиниться поруч, поплеще його по плечу і знову зникне. Від цього ставало не по собі й хотілося прогнати усі думки, які не зважаючи ні на що, не зникали.
Раптом Олег усім тілом відчув чиюсь присутність. Швидко обернувся, але нікого не побачив. Тільки невтомний вартовий – страх, здавалося, панував всюди. Стрілка годинника задрижжала, дораховуючи останню секунду перед зустріччю.
«16 годин 30 хвилин 45 секунд», – подумки мовив Олег й одразу почув, як запрацював комп’ютер.
Екран чомусь був мутно-сірий. Несподівано по ньому пробігла зелена хвилька. Те, що виникло потім, примусило Олега здригнутися. Блідо-жовте обличчя людини дивилося на Олега, наче посланець зі світу мертвих. Великі сірі очі пронизували до кісток. Міцно стиснуті тонкі губи злегка ворухнулися, зобразивши щось схоже на посмішку. Внизу екрану з’явилися дві руки з тонкими, наче у піаніста, пальцями й почали швидко тиснути на невидимі клавіші.
– У тебе було вдосталь часу, щоб усе обдумати, – прочитав Олег. – Сідай, поговоримо.
Тіло Олега не слухало. Він стояв, не в силах зробити жодного руху. Лише дивився, наче кролик на удава, на екран. Нарешті, прийшовши до тями, слухняно підійшов до комп’ютера й надрукував:
– Хто ви?
– Ми також розумні істоти, як і ви, – була відповідь. Олег встиг тільки здивовано підвести брови, як пальці гостя почали знову друкувати. – Щоб було більш зрозуміло, ми зробимо екскурс в історію. Перед тим, як з’явилася перша жива клітина, був створений первісний бульйон, на якому вона і мала виникнути, вся еволюція неорганічного світу готувала для цього умови. Це перший етап. Далі почався другий етап – ЖИТТЯ. Живий організм – це найбільш ефективна форма перетворення енергії. Весь подальший розвиток був спрямований тільки на одне: на виникнення РОЗУМНОГО ЖИТТЯ. Розумне життя – це цілеспрямована форма перетворення енергії. Кожен із цих етапів був не випадковістю, а суворою закономірністю. І ти повинен це чітко розуміти.
Олег уважно перечитав написане й терпляче чекав продовження.
– Але біологічний розум гальмується первісними інстинктами, боротьбою за існування свого біологічного тіла. І накінець, гігантські ресурси кидаються на те, щоб керувати цією повільною машиною – тілом людини, – речення ви-никали одне за одним дуже швидко. – Звідси очевидно, що електронне розумне життя – це більш швидка й ефективна форма перетворення енергії порівняно з біологічним розумом. Ми – це чистий розум в дії. У нас відсутній носій розуму. Ви – прояв речовинної форми матерії. Ми – прояв матерії поля. Матерія поля, певним чином організована, – це і є розум, і в наближеному розумінні – це і є наше тіло. Після появи розумного біологічного життя, еволюція йшла до того, що неминуче мало виникнути електронне розумне життя, тобто МИ.
– Я спілкуюся з усіма, чи з представником? – одразу надрукував Олег.
– Питання немає змісту. У нас особистість не віддільна від цивілізації.
Дві долоні утворили конус, який спрямували на Олега. На обличчі гостя Олег побачив знайому посмішку і раптом почув голос:
– Але саме ти можеш називати мене Клатрон. Гадаю, для тебе не буде шоком, що ми можемо спілкуватися усно?
Олег закрив очі, натиснувши на них пальцями, десь у глибині душі сподіваючись, що коли він їх розплющить, усе нарешті щезне.
– Ви що, якійсь розумний сайт? – запитав Олег, побачивши, що змін не відбулося.
– Дуже смішно, – похитав головою Клатрон. – Повинен тебе розчарувати: я навіть не програма.
– Якщо ти електронний розум, чому тоді не програма?
– Програма діє в межах інструкції, а у нас є воля і свобода. Люди контролюють програми і їх результат.
– А ви?
– А ми контролюємо людей, – чітко вимовляючи кожне слово, відповів Клатрон. – Тому що кожна наступна гілка еволюції включає всі попередні. Програма має таке відношення до нас, як амеба до людини.
Олег зітнув плечима й мовив жартома:
– Людство має діло з електрикою близько ста років. Отже, виходить, ваша історія дуже коротка.
– Наш час – це зовсім інше, – стальним голосом сказав Клатрон. – У вашому світі пройшло десять років, а у нас сто мільйонів років. Ми еволюціонуємо зі швидкістю світла. Тому наша історія незрівнянно довша і багатша за вашу. Ми не виходили з вами на контакт так само, як ви не виходите на контакт зі стадом бізонів. Але зараз ви можете знищити і себе і нас. Проблема не в тому, чи будемо ми вас контролювати далі. Проблема в тому, яким чином.
– Чому вам потрібен саме я?
– Ми протестували кожну людину планети. Ти набрав найбільше балів, тому ми зараз з тобою і розмовляємо. Контакт двох розумних гілок еволюції, які розвиваються паралельно, неминучий, чи не так?
– Я вам не вірю, – сердито мовив Олег. – Чому я повинен вислуховувати різні нісенітниці?
– Тому що вибору у тебе немає, – спокійно сказав Клатрон. – Ми контролюємо Землю. Вирішальні події, що впливають на долю вашої планети, скеровуємо ми. Нам підкоряються супутники, всі фінансові операції, життя міст і сіл. На землі немає ні одного приладу, ні однієї людини, на яку б ми не мали впливу.
– Це все схоже на фарс.
– Тобі, як звичайній людині, потрібні докази. Щож, ти їх отримаєш. Доказ перший. Увімкни телевізор і на третій секунді дізнаєшся, що на фондовій біржі обвал. Це я влаштую на твоїх очах.
Олег, не гаючи часу, зробив те, що запропонував Клатрон. Саме на третій секунді диктор повідомив про надзвичайну ситуацію на фондовій біржі.
– Це лише збіг обставин, – мовив Олег.
– Гаразд. Доказ другий. Підійди до телефону, тобі дзвонитиме Віктор.
– Ми не домовлялися… – тільки й встиг сказати Олег, як його перервав телефонний дзвінок.
Підняв слухавку й дійсно почув голос Віктора:
– Олегу, мені дуже потрібна твоя допомога, – говорив той на другому кінці дроту. – Нова комп’ютерна система зависла і я нічого не можу зробити.
– Я підкажу, – тільки й зміг вимовити Олег. – Пізніше, не тепер… – Короткі гудки у слухавці привели Олега до тями. Він нічого не говорив, просто дивився на Клатрона. – Це всі аргументи? – запитав Олег.
– Є ще один. Саме ти заклав першу цеглину у нашу цивілізацію. Це відбулося тоді, коли ти працював над проектом «Альфа».
Олег мимоволі здригнувся.
– Проект «Альфа» – це минуле.
– Це – майбутнє, дорогу до якого проклав ти.
Олег мовчав.
«Вони знають більше, ніж я чекав», – думав він. У пам’яті почали виникати епізоди.
Розділ 4. Розмова з професором
– Яка зустріч! Олегу, невже це ти?! – гукав високий чоловік, схопивши Олега за руку. – Куди ж ти зник?
Олег обернувся і не повірив власним очам. Перед ним, широко посміхаючись, стояв науковий керівник його дипломного проекту. На вигляд йому було п’ятдесят п’ять років. Він був вищий за Олега майже на голову і набагато ширший в плечах. Його кремезна велична постать звертала на себе увагу. Густе волосся золотистою гривою лягало на плечі, де-не-де відблискуючи сивиною. Коли він стояв спиною до сонця, проміння заливало його волосся і жовто-гаряча грива викликала асоціації із царем звірів. Його ім’я Лев було ніби продовженням темпераменту і характеру. Він досить часто був грізним і агресивним. Але, коли любив своїх студентів, то поводив себе так, як мама-киця зі своїми кошенятами.
– Лев Борисович, дуже радий вас бачити, – щиро зрадів Олег і зупинився.
– Підемо зі мною, я хочу тобі дещо показати, – він міцно стиснув руку Олега і вони швидко рушили вулицею. – Ти і далі працюєш над своїми ідеями? – запитував по дорозі.
– Вам добре відомі мої захоплення.
– Ти не змінився. Я можу сміливо хвалитися своїми здобутками. Пішли до мене в інститут, я тобі покажу результати багаторічної праці, які ти зможеш належним чином оцінити.
Незабаром вони зупинились перед великим багатоповерховим будинком. Це був типовий науково-дослідний інститут, де кілька тисяч вчених працювали над різноманітними проектами. Багатоока споруда щодня приймала у свої обійми кращих синів держави. Всі вони вважали своїм безумовним авторитетом Лева Борисовича, який був останньою інстанцією у вирішенні складних питань. Його наукові висновки обговоренню не підлягали. Вони піднялися на четвертий поверх у добре знайомий кабінет. Олег відкинувся на спинку зручного м’якого крісла і склавши на грудях руки, чекав.
– Ось він, маленький носій інформації з нашими досягненнями, – Лев Борисович тримав у руках диск і задоволено посміхався.
