лише про хороше. Якісь невідкладні справи ніяк не дають двом людям зустрітись. Але прийде час і все зміниться.
Вона стояла на касі супер-маркету. Людей було не дуже багато. Касири з легкістю справлялись з потоком людей, тому черг до кас не було. Ось пробили останні продукти.
– Вибачте, але термінали тимчасово не працюють. У Вас є готівка?
– Ні. На жаль немає.
– Доведеться трішки зачекати. Це планові роботи. Максимум 5 хвилин.
Вибору не було. Завжди можна дозволити собі почекати 5 хвилин, особливо коли вже всі продукти так гарно складені в пакет. Залишилось лише провести карткою в щілині терміналу і ввести ПІН. Хтось доторкнувся до її плеча. Від несподіванки вона підскочила і різко розвернулась. Це був той самий юнак, з яким вона познайомилася на тій вечірці.
– Привіт. – Ніжно промовив і посміхнувся своєю, не схожою ні на чию іншу, посмішку. – Допомогти тобі донести покупки?
– Так. – нарешті промовила вона. Не можна сказати, що ці слова важко дались, просто реакція була лише після певної затримки, яка була спричинена глибоким поглядом в його очі. – Так, буду вдячна.
– Вибач, що не зв’язався з тобою раніше. Боявсь, що ти не захочеш няньчитись зі мною…
Ввечері вони вже сиділи в кафе і розмовляли на різні теми. А менше ніж через тиждень гуляли разом парком, тримаючись за руки.
– Знаєш, тиждень тому я і не думав, що ти захочеш зустрічатися зі мною.
– Чому? – Запитала вона з подивом. – Я чекала, коли ти зі мною зв’яжешся.
– Через вік, звичайно.
– До чого тут вік?
– Ти ж старша за мене. 7 років, як-не-як.
В цей момент вона ніби прибрала вуаль зі свого обличчя і усвідомила, що старша за нього. До цього моменту вона і не задумувалась про різницю в віці. Але потім знову побачила його посмішку. От що приваблює її. Щира посмішка, яка так і випромінює доброту.
– Це і не важливо. Будемо вважати, що я просто на тебе чекала. Важливо те, що ти даруєш мені радість, як ніхто інший. Це найголовніше! Я Люблю Тебе!
БЕЗ НАЗВИ
З чого ж розпочалось все? Точно не ясно, але все почалось і навряд чи зупиниться.
Одним з наслідків початку був осінній день. Мокре жовте листя падало з дерев. Алеї парку були рясно засипані опалим, більше не потрібним деревам, листям. Складалось враження, що цими жовтими, червоними, оранжевими відтінками теплих кольорів спектру, осінь хоче хоч якось компенсувати холодну погоду. Парком йшов чоловік з фотоапаратом в руках. Фотограф-аматор обожнював осінні пейзажі і не втрачав жодної можливості, щоб поуправлятися у фотографуванні. В парку було небагато людей. Більшість з них – люди похилого віку. Вони розрізнено сиділи на лавках та годували пташок. Увагу чоловіка привернула одна пара. Навколо них було багато голубів. Вони сміялись і раділи життю. Чоловік не звик втручатись в чуже життя, тому спочатку запитав дозволу сфотографувати їх. Пара дозволила. Зробивши кілька знімків, а також обмінявшись контактними даними (явно пара хотіла б отримати ці крупиці спільних щасливих моментів) фотограф пішов далі.
Погода почала псуватись, тому чоловік з фотоапаратом вирішив сховатись десь, від можливого дощу. Його фотоапарат не дуже любив мокру погоду. Він вже зробив достатньо знімків для задоволення своїх естетичних потреб. Неподалік парку знаходилась ресторація. Одна з улюблених в цьому місті.
На вході до ресторації стояв офіціант. Він ввічливо привітав гостя та провів його за вільний столик. Всередині було багато квітів та рослин, на столах – скатертини кремового кольору. Стільці були великими, плетеними та зручними. Тут було приємно відпочити. Чоловік зняв довгий плащ з високо поставленим коміром, капелюх зі смужкою і шарф, та віддав їх офіціанту. Зачіска в чоловіка була «вільна». Волосся вже відросло, але не знало гребінця. Пальців цілком вистачало до наступного походу в цирульню. Щетина могла позмагатись з голками їжака в колкості.
Чоловік одразу попросив офіціанта принести йому каву та булочку з полуничним варенням. Через хвилину чоловік уже насолоджувався міцною кавою. Це була чи не єдина ресторація, яка зберігала давні традиції, не піддаючись моді, яку диктував час. В ній не було ні роботів, ні ліній подачі, не було навіть телевізорів. Щоб відвідувачі могли слідкувати за останніми новинами, на вході був стенд з безкоштовними газетами, на будь-який смак. Одну з таких газет взяв собі наш герой. Він уважно читав останні новини політики та економіки.
На мить відвівши очі від дрібного шрифту, чоловік озирнувся по сторонах. За столиком у кутку сиділа молода жінка. Вона пила чай. Нічим не примітна спочатку, з першого погляду, молода особа нічим не зацікавила його. Довге пряме волосся, червона жилетка поверх гольфу. Просте обличчя. За день повз кожну людину проходять сотні таких. Але чим більше він дивився на неї, тим більше вона приваблювала його. Дівчина просто пила чай та розглядала ресторацію. Чоловікові стало цікаво, хто вона. Набравшись сміливості, він покинув свого столика та направився до неї, але, коли був на півдорозі, не зміг витримати емоційного напруження та звернув у бік туалету.
«Знову… Чому мені так важко це дається?» – крутилось в його голові. Він радше завів бесіду з незнайомцем на вулиці, ніж з дівчиною, яка йому сподобалася. Через хвилину він повернувся за свій столик. Дівчини вже не було. Оплативши рахунок, чоловік пішов до дому.
День почався з кави та правильної ноги. Настрій був чудесний. Чоловік прогулювався містом. Сьогодні він був поголений та підстрижений. Все той же плащ захищав його від сирої погоди, а шарф затримував холодні пориви вітру.
Сьогодні в нього був робочий день. Чоловік працював бухгалтером в одного приватного підприємця. Робота була не складна. В його обов’язки входило ведення бухгалтерії. Для цього було достатньо приходити в контору раз в тиждень. В цей день він перевіряв звіти та накладні. Раз на місяць заносив звіти в податкову та інші установи. Контора була не велика. Всього то чоловік десять. Вони займались розробкою програмного забезпечення для різних мобільних приладів.
День був сонячний. На асфальті калюжі відбивали сонячні промені і інколи осліплювали перехожих. Чоловік любив прогулянки, дорогою на роботу. Він не розумів, куди поспішають ці люди в автобусах з кислими мінами. Може, якби вони йшли по вулиці, дихали свіжим повітрям перед роботою і бачили красу, яка їх оточує, то були б веселіші. Він вже майже не пам’ятав час, коли сам був таким. Зараз життя приносить йому задоволення. До того ж, якби він їхав у громадському транспорті, він би не
