– Ouestmachatte?[1] – заговорила вона знову, згадавши найперше речення зі свого підручника французької мови.
Миша мало не вискочила з води і, здавалося, вся затремтіла з жаху.
– Перепрошую! – зойкнула Аліса, відчувши, що скривдила бідолашне звірятко. – Я зовсім забула, що ви недолюблюєте котів.
– Недолюблюю котів?! – вереснула Миша. – А ти б їх долюблювала на моєму місці?!
– Мабуть, що ні, – примирливо відказала Аліса. – Тільки не гнівайтесь… А все ж таки жаль, що я не можу показати вам нашу Діну. Ви б лише глянули – і одразу б закохалися в котів. Діна така мила і спокійна, – гомоніла Аліса чи то до Миші, чи то до себе, ліниво плаваючи в солоній воді, – сидить собі біля каміна і так солодко муркоче, лиже лапки і вмивається… А що вже пухнаста – так і кортить її погладити! А бачили б ви, як вона хвацько ловить мишей… Ой, вибачте, вибачте!.. – знову зойкнула Аліса, бо цього разу Миша вся наїжачилась, і Аліса збагнула, що образила її до глибини душі.
– Ми більше не говоритимем про це, якщо вам не до вподоби.
– Ми?! Ми не говоритимем!.. – заверещала Миша, тремтячи усім тілом аж до кінчика хвоста. – Начебто я говорила про таке!.. Наш рід споконвіку ненавидить котів – огидні, ниці, вульгарні створіння! Чути про них не хочу!
– Я більше не буду! – промовила Аліса і поквапилася змінити тему. – А чи любите ви со… собак? Миша мовчала, й Аліса палко повела далі:
– Знали б ви, який милий песик живе з нами в сусідстві! Тер'єрчик – очка блискучі, шерсточка довга-предовга, руда й кучерява! Він уміє всілякі штучки: приносить, що кинуть, служить на задніх лапках – всього й не пригадаєш! А господар його, фермер, каже, що цьому песикові ціни нема, бо він, каже, вигублює до ноги всіх довколишніх щурів… 0-о-ой! – розпачливо зойкнула Аліса. – Я знов її образила!
І справді, Миша щодуху пливла геть, женучи озером рясні жмури.
– Мишечко! шкряботушечко! – лагідно погукала Аліса. – Верніться, прошу вас! Ми вже не будемо говорити ні про котів, ні про собак, якщо вони вам такі немилі!
Зачувши ці слова, Миша розвернулася і поволеньки попливла назад: обличчя в неї було бліде («від гніву!» – вирішила Аліса), а голос – тихий і тремкий.
– Ось вийдемо на берег, – мовила Миша, – і я розкажу тобі свою історію. Тоді ти зрозумієш, чому я так ненавиджу котів та собак.
А виходити був саме час, бо в озерце набилося чимало птахів та звірів. Були тут і такий собі Качур, і Додо, і Папужка Лорі, й Орлятко, і ще якісь химерні істоти. І вся ця компанія на чолі з Алісою потягла на берег.
Розділ третій. Гасай-Коло та Довгий Хвіст
Товариство, що зібралося на березі, виглядало вельми чудернацько: пір'я у птахів позаболочувалося, а на звірятах позлипалася шерсть. З усіх капотіла вода, усі були в лихому гуморі й почувалися вкрай незатишно.
Звісно, відразу постало питання, як обсохнути, тож вони почали радитися. За кілька хвилин Аліса вже розмовляла з кожним запанібрата, наче знала їх усе життя. Щоправда, вона мала довгеньку суперечку з Лорі, яка врешті набурмосилась і сказала:
– Я за тебе старша, і мені краще знати!
Аліса не могла з цим погодитись, бо не знала скільки Лорі має років, а позаяк та вперто відмовлялася назвати свій вік, то більше говорити не було про що. Нарешті Миша (здається, найавторитетніша тут особа) гукнула:
– Прошу всіх сідати і слухати мене уважно! Зараз ви в мене й не зогледитесь, як будете сухі!
Усі слухняно посідали кружкома, а Миша стала посередині. Аліса не зводила з неї очей – потерпала, що схопить нежить, якщо зараз же не обсохне.
– Кх-кх! – діловито прокашлялася Миша. – Готові? Викладаю найсухіший у світі матеріал. Прошу уваги! «З благословення папи римського Вільгельм Завойовник хутко підкорив англійців, яким бракувало вождів і для яких узурпація та завоювання стали річчю вельми звичайною. Едвін, граф Мерсійський, та Моркар, граф Нортумбрійський…
– Бр-р-р! – здригнулася Лорі.
– Даруйте! – підкреслено чемно мовила Миша, насупившись. – Ви щось сказали?
– Ні, ні, то не я, – заперечила Лорі.
– А мені здалося, що ви, – мовила Миша. – Отже, слухайте далі: Едвін, граф Мерсійський, та Моркар, граф Нортумбрійський, виступили на підтримку Вільгельма, і навіть Стиганд, єпископ Кентерберійський і великий патріот, вельми доцільним знайшов те…
– Знайшов що? – поцікавився Качур.
– Знайшов те, – з серцем відповіла Миша. – Ви не знаєте, що означає «те»?
– Знаю, і дуже добре, коли це «те» знаходжу я, – заявив Качур. – Найчастіше це жаба або хробак. А що, скажіть, будь ласка, знайшов єпископ?
Миша пустила це запитання повз вуха і квапливо повела далі:
– …вельми доцільним знайшов те, аби вийти разом із Едгаром Ателінгом Вільгельмові назустріч і запропонувати йому корону. Спершу Вільгельм поводився стримано, але нахабство його норманів…» Ну, як ти, голубонько? – звернулася вона до Аліси.
– Мокра як хлющ, – журливо відповіла Аліса. – По-моєму, від цього сухого матеріалу я ані трохи не обсихаю.
– У такому разі, – врочисто заявив Додо, підводячись на ноги, – у такому разі я пропоную проголосувати за ухвалу про закриття нашого зібрання заради негайного вжиття енергійніших заходів…
– Говори по-людському! – сказало Орлятко. – Я не знаю й половини усіх цих учених слів! Втім, хтозна, чи ти й сам їх знаєш!
І Орлятко нахилило голову, приховуючи посмішку. Декотрі птахи захихотіли, не криючись.
– Я хотів просто сказати, – ображено озвався Додо, – що нема кращого способу обсохнути, як Гасай-Коло!
– Скажіть, а що воно таке – Гасай-Коло? – спитала Аліса не з цікавості, а через те, що Додо значливо замовк – мабуть, сподівався на питання, якого, здається, ніхто не збирався ставити.
– О! – вигукнув Додо. – Я вам не скажу, зате покажу.
(Можливо, одного зимового дня воно тобі теж стане в пригоді, тому я розповім, що затіяв Додо.)
Найперше він накреслив маршрут Гасай-Кола у формі неправильного кола («Правильність форми не має значення», – зазначив Додо), а тоді уздовж нього розставив учасників – кого де. Команди «Раз, два, три – руш!» не було – всі пускалися бігти самі й спинялися коли заманеться, тому визначити, коли Гасай-Колу кінець, було не так то й просто.
Десь через півгодини, коли всі вже були сухісінькі, Додо зненацька вигукнув:
– Гасай-Колу кінець!
Усі з'юрмилися довкола нього, тяжко відсапуючи і допитуючись:
– А хто ж переможець?
На таке запитання Додо не вмів відповісти, не покрутивши добряче мізками. Він довго сидів непорушно з притиснутим до чола пальцем (поза, в якій найчастіше можна бачити Шекспіра на портретах), а всі тим часом мовчки ждали.
Нарешті Додо оголосив:
– Переможці – всі, і кожен повинен дістати приз.
– А хто їх роздаватиме? – озвався цілий хор голосів.
– Як це хто? Вона! – сказав Додо, вказавши пальцем на Алісу.
Всі одразу оточили Алісу, безладно лементуючи:
– Призи! Призи!
Аліса й поняття не мала, що робити; в розпачі вона сягнула рукою до кишені і вийняла звідти пакетик цукатів (на щастя, він не розмок у солоній воді). Кожен дістав по цукатику – вистачило якраз усім.
– Але і їй належиться приз, – зауважила Миша.
– Певна річ, – дуже поважно відповів Додо.
І, повернувшись до Аліси, спитав:
– А що ще є у тебе в кишені?
– Тільки наперсток, – скрушно відказала Аліса.
– Давай сюди, – сказав Додо.
Тоді всі знову з'юрмилися навколо Аліси, і Додо урочисто вручив їй наперсток.
– Зробіть нам таку ласку, – сказав він, – прийміть цей найелегантніший у світі наперсток!
Коротеньку його промову було зустрінуто загальними оплесками.
Така церемонність здалася Алісі безглуздям, але всі мали такий поважний вигляд, що вона не посміла зареготати. Вона не знала, що й казати, тож просто вклонилася і взяла наперсток з якомога урочистішим виглядом.
Далі прийшла пора ласувати цукатами, і тут не обійшлося без ґвалту й колотнечі, позаяк великі птахи ремствували, що не встигли розкуштувати свого приза, а маленькі ним давилися, і їх раз у раз доводилося гупати по спині.
Нарешті, коли було вже по всьому, вони знову посідали кружкома і попрохали Мишу розповісти щось іще.
– Пам'ятаєте, ви мені обіцяли розказати свою історію, – нагадала Аліса, – звідки можна буде дізнатися, чому ви ненавидите ко… і со… – додала вона пошепки, остерігаючись, як би не образити її знов.
– Моя історія, хвакт звісний, довга і сумна, – з зітханням промовила Миша.
– Як хвіст мій? – перепитала Аліса, не розчувши гаразд Мишиного «хвакт звісний» (саме так у неї вийшло). Авжеж, він у вас і справді довгий, але чому сумний – ніяк не збагну.
І, доки Миша говорила, Аліса не переставала гадати, до чого тут мишачий хвіст.
