Читаем без скачивания Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць - Лариса Денисенко

Юлька з екзотичним прiзвищем Сiан (Юлька не знала, хто вона за нацiональнiстю, а тодi моя мудра мати сказала менi: «Доню, якщо ти бачиш прiзвище, а не бачиш за ним нацiональної належностi, i якщо для тебе важливо про це знати, знай: це певно що - євреї«).

Юлька… Якщо вирiзати її постать iз мого життя, то на ньому залишаться такi космiчнi дiри, в якi може легко провалитися моя душа, тому я не вирiзаю, а обережно пiдклеюю краєчки.

Юлька могла розколювати зубами грецькi горiхи, могла фарбуватися, одночасно примощуючись у туалетi кримського потягу, який дуже непевно тримався на рейках i розхитував саму Юльку, що всiлася на унiтаз, розхитував її щiточку для вiй, але в неї все виходило бездоганно. А ще Юлька вмiла смiятися смiхом навiженої дружини ослiплого красеня зi стрiчки «Джейн Ейр».

Разом iз Юлькою ми ворожили шiстьма новими олiвцями. Одна бере три олiвцi та складає їх лiтерою «п», те саме робить iнша, а потiм усi цi шiсть олiвцiв складаються у прямокутник. Треба викликати дух померлого, а потiм ставити йому запитання. Коли дух вiдповiдає «так», олiвцi на змичцi пiдiймаються вгору, коли «нi» - йдуть донизу, коли дух не знає чи не хоче вам вiдповiдати, олiвцi перетворюють прямокутник у незрозумiлу, подiбну до зiрки, фiгуру.

Ми викликали дух моєї бабусi, бо духiв революцiонерiв та письменникiв побоювалися. Мою бабусю звали Орина Савiвна. Вона вiдповiдала нам те, що ми хотiли почути. Бабуся завжди була добра i, як каже мама, любила прибрехати задля благополуччя родини. Цим вона займалася й пiсля смертi.

Юлька залишається єдиною людиною, котра склала справжню пiсню на мою честь i спiвала її пiд гiтарний квадрат. I дивилася на мене очима, схожими на спiлий аґрус.

«Ти нiколи не будеш зi мною -

Пiдеш з ним вiдтепер до могили.

Посаджу попiд домом тополю,

I назву її так, як тебе охрестили.

Буду листям її милуватись,

З неї тiшитись кожної весни,

Обiймати її, цiлувати,

В нiй помреш ти i в нiй ти воскреснеш.

Я втамую їй спрагу водою,

На гiлля я мережки навiшу,

I завжди вона буде зi мною,

Аж допоки її не залишу.

А коли з очей скину хустину,

Не тебе я побачу - тополю.

Її пух (ним ворожать дiвчата)

Полетить десь в захмарене небо».

Вона грала та спiвала пiсню в дитячому садку, де ми любили збиратися вечорами i звiдки нас постiйно намагався випхати наш дiльничний iнспектор Василь, котрого тричi намагалися, але так i не спромоглися повiсити на гiлцi могутнього дуба статевозрiлi хулiгани. Тому вiн перетворився з простого дiльничного iнспектора на легенду. А легендам не мiсце в реальному життi, вони пiзнали вiчнiсть, а вiчнiсть отримала їх.

Юлька спiвала i грала, ми слухали, а потiм помiтили чорну кицьку, котра застигла в мiсячному сяйвi й слухала цю пiсню. Ми тодi дуже злякалися. А чорна кицька дуже повiльно подалася в кущi, коли Юлька поклала гiтару собi на колiна. «Це - знак», - сказала вона. I я знала, що це - Знак, Поганий Знак, i щось вiдбудеться. Врештi-решт ми не помилилися, щось вiдбувається завжди.

Юлька постiйно закохувалася. Якщо не в кiноакторiв, то обов'язково в перших красенiв школи.

Крава вважався першим красенем школи. Не знаю, хто перший таке вигадав i перетворив у незаперечну iстину. Це, до речi, цiкаве питання: хто їх вигадує - цих шкiльних красенiв та красунь: хто з них перший, другий, десятий? Хто цi люди, де вони, чим займаються, як це формується в їхнiх головах? Менi вiн теж подобався, але не до фанатизму. Ми з ним навiть були подiбнi одне на одного. Обидва бiлявi й сiроокi. Але його всi сприймали, як шикарного бiлявця, а мене як бiлявку не сприймав нiхто й нiколи, бо насправдi я нею нiколи й не була.

Кравi у школi було важко. Вiн постiйно змiнював мiсця для курiння. Наприклад, до однiєї визнаної всiма «курилки» треба було йти вузьким темним коридором, i саме там ставали одна навпроти iншої, притискаючись до стiн, Галя та Валя, Люда та Нiна, Наталя та Олена - Кравинi палкi прихильницi. I коли вiн iшов цим коридором, затиснувши в руцi болгарську цигарку, вони штовхали його одна до другої й намагалися цiлувати. Незважаючи на те, що Кравченко нiколи не виглядав охлялим, вiд дiвки до дiвки вiн летiв футбольним м'ячем, вiдбитим вправною ногою. А потiм був злий, як дiвчина, що сидить на вимушенiй дiєтi.

На початку такої кравченкоманiї вiн навiть усiм цим пишався. Ну, як же. Визнаний секс-символ. Хоча тодi сексу не було, тобто про нього не писали, його не фотографували. Сексу не було, а секс-символи були. Але з часом життя його ускладнювалося. Дiвчата були винахiдливими й надзвичайно активними. Яка-небудь Лiля могла зазирнути в клас, де вчився Крава, коли там саме викладали якусь важливу тему, i проверещати в щiлину: «Сергiйку!!! Краво!!! Обожнюю!! Цьом-цьом!!» Однокласники та однокласницi починали хихотiти. Нi, спочатку вони йому заздрили, це вже потiм почали хихотiти. Вчителi зазвичай були незадоволенi, бо вважали, що учнi мусять самi розбиратися з такими ганебними хулiганськими вибриками.

Краву мацали протягом перерв, засовували йому в кишенi записки. Хтось обiцяв принести рiдкiснi платiвки, хтось пропонував книги. В роки тотального дефiциту можна було здивувати, здавалося б, звичайною рiччю. Все це дуже псувало його характер, який i без того мав садистськi ознаки. Зустрiчатися з Кравченком чи вважатися його дiвчиною було небезпечно. Вiн пробував зустрiчатися зi справжньою красунею Ланою або з Каролiною, в якої були розкiшнi рудi кучерi. Але всi цi стосунки були приреченi з самого початку. Бо дiвкам мстилися. Суворо. Як умiють тiльки ображенi дiвки. Лiля, наприклад, мочилася пiд їхнiми вхiдними дверима, присилала їм бандеролями свої випорожнення. А скiльки їм довелося витримати погроз! Безлiч. Каролiна вимушена була перейти до iншої школи, так i не встигнувши гаразд помацати Кравченка.

I от сталося страшне. У Краву закохалася моя Юлька. Вона стала загадковою, припинила менi телефонувати щогодини. Стежила за ним, освiдчувалася в коханнi попiд його балконом (Крава мешкав на першому поверсi), спiвала йому пiд гiтару й навiть написала пiд вiкнами: «Сергiй К. + Юлiя С. = Любов та Дружба». Величезними лiтерами, якi час вiд часу пiдмальовувала. Це чомусь дуже веселило сусiдiв. На Краву постiйно тикали пальцем, кидалися в нього iдiотськими лiчилками: «Кравченко, Крава всiм дiвкам забава!» й таке iнше, навiть здавалося, що його волосся почало темнiшати через усю цю дiвочу увагу та власнi нерви. Коли йому запропонували знятися в кiно, вiн так почав трусити руками, що злякав асистентку режисера. Жiночка не могла зрозумiти, в чому рiч, а вiн, мабуть, уявив собi, який галас почнеться пiд його вiкнами, коли стрiчка вийде на екрани.

Я вже не пам'ятаю чому, але якийсь час я себе вважала Юльчиною боржницею (можливо, вона дала скатати математику чи вийшла вiдповiдати замiсть мене на хiмiї, в нашому класi то була поширена практика, бо вчителька хiмiї була закохана в нашого фiзрука й не вiдволiкалася на такi незначнi речi: їй було байдуже, чи вийшов до дошки учень, якого вона викликала, чи хтось iнший), i одного разу Юлька цим скористалася. На великiй перервi пiдiйшла до мене i промовила таке: «Жити не можу без Крави. Я ж усе роблю, щоб… А вiн? А вiн на мене не реагує. Вчора мама говорила: є такi бабцi, якi ворожать на кохання за фотокарткою. А ще для надiйностi треба дiстати якийсь iнтимний предмет об'єкта кохання, краще труси…»

I я подумала: еге, ось i воно. Вiдплата. Не можна бути такою дурепою, щоб залазити в борги до власних подруг. Я уявила собi, яким чином можна дiстати труси в Кравченка. Добровiльно ж вiн їх не вiддасть! Я зiтхнула, менi стало моторошно. Напад у чоловiчому туалетi? Або нi: пiдiйти й спитати, а чи не треба тобi, Краво, щось попрати? Що,

нiчого брудного немає? А може, труси? «Над чим ти замислилася?» - запитала Юлька. «Як зняти з Кравченка труси», - щиро вiдповiла я. «Та ти що!» - обурилась Юлька, i я зрозумiла, що щастя стягти з живого Кравченка труси не для мене. В Юльки був план. «Адже ти ще з пiонерського табору краще за всiх лазиш по деревах, так? Так. А ще вiдкриваєш будь-якi дверi шпильками, так? Так. Отже, ти залазиш до нього на балкон або через кватирку, а потiм вiдчиниш дверi та впустиш туди мене. I вже я буду шукати труси та фотокартки. Тому що все це має потрапити прямо в мої руки, а не до когось iншого, зрозумiло?» «I коли, е-е-е, ми це будемо робити?» - спитала я, особа, що володiла навичками зразкового крадiя. «Завтра буде повний мiсяць. Це саме воно для ворожби! Тобто треба йти прямо зараз. Збрешемо щось хiмiчцi, їй не до нас. А у Крави контрольна з геометрiї, тобто сидiтиме вiн тихо у класi й строчитиме. А його мати з батьком на роботi».

I ми пiшли. Ось будинок Кравченка. Розташовано його поруч зi школою. Був травень, i все дихало квiтами, iспитами, що швидко наближалися, та канiкулами, якi корчили нам зухвалi мармизи за спинами суворих iспитiв. Балконнi дверi були вiдчиненi. Це свiдчило про незрозумiлу байдужiсть до власного майна з боку Кравченкiв. Але менi це було на руку. Я легко залiзла на балкон, Юлька стояла на шухерi, добре ще, що поруч не паслися, вишукуючи новi плiтки, лавовi бабцi. Бабцi, мабуть, стояли в чергах за курми з татуюванням на стегенцях, яйцями з гостiвським орнаментом та прозорим молоком. У Кравченковiй домiвцi було затишно, тiльки годинник намагався потрапити в лад iз ритмом мого пульсу. Але скоро мудрий час припинив свої спроби наздогнати його. Iнколи наш пульс випереджає час. «Скорiше! Що ти там роздивляєшся?» - шепотiла Юлька.