Читаем без скачивания Солоденьке на денці пирога - Алан Бредлі

Мабуть, тато подумав, що я пішла з інспектором, тому що підкинувся, обернувшись і побачивши мене там само.

– Іди додому, Флавіє, – сказав він.

Дарма що він виструнчився й не ворушився, його голос був підупалим і втомленим. Я бачила, що він натягає машкару незворушного англійського джентльмена, котрий безстрашно зазирає небезпеці у вічі, і я з раптовим гострим болем усвідомила, що люблю його й ненавиджу водночас.

– Дощ, – сказала я, показуючи за вікно. Хмари скупчилися, як було раніше над Химерою, і знову зашелестіла злива, було добре видно, як товсті краплини тарабанили об підвіконня. На дереві через дорогу тріпався, як мокра парасолька, самотній грак. – Я не можу піти додому, доки він не перестане. Ще й хтось поцупив «Ґледіс».

– «Ґледіс»? – перепитав він, глипаючи на мене очима якоїсь доісторичної морської істоти, що випірнула з незвіданих глибин.

– Мій велосипед, – розтлумачила я.

Він безтямно хитнув, і я зрозуміла, що він не почув мене.

– Хто тебе привіз сюди? – запитав тато. – Той? – його палець тицьнув у напрямку дверей, певно, він мав на увазі інспектора Г’ювітта.

– Я сама прийшла.

– Сама? З Букшоу?

– Атож, – відповіла я.

Скидалося на те, що це було більше, ніж він міг осягнути так одразу, і він відвернувся до вікна. Я не могла не зауважити, що він прибрав тієї ж пози, що й інспектор Г’ювітт, зчепивши руки за спиною.

– Сама. З Букшоу, – нарешті промовив він, немовби це йому тільки-но спало на думку.

– Так.

– А Дафна й Офелія?

– З ними все гаразд, – запевнила я його. – Страшенно за тобою сумують, звісно. Приглядають за будинком, чекаючи на твоє повернення.

Якщо я збрешу, моя мама прястиме на тонку.

Я чула цю пісеньку від дівчаток. Вони іноді співали її, стрибаючи через мотузок на церковному обійсті. Що ж, моя мама вже померла, то якої шкоди їй може завдати моя брехня? Та й хто знатиме? Можливо, завдяки цьому я навіть отримаю додаткове очко на небесах.

– Відіслати тебе додому? – урешті, зітхнувши, сказав тато. – Це не може бути надовго. Ні… це не може бути надто довго.

Біля заґратованого вікна на стіні висів календар від бакалійніка із Гінлі, на якому були зображені король Георг і королева Єлизавета, кожен монарх був непросяжно ув’язнений у власному колі та вбраний так, аж мені здалося, що фотограф запопав їх, коли вони прямували на костюмований бал до замку якого-небудь баварського князька.

Тато крадькома зиркнув на календар і почав безупинно бродити туди й назад маленькою кімнаткою, старанно уникаючи мого погляду. По-моєму, він забув про мою присутність і тепер час від часу гмукав собі під ніс і презирливо пирхав, наче захищаючись перед незримим трибуналом.

– Я щойно зізналася, – оголосила я.

– Так-так, – сказав тато, продовжуючи ходити й бурмотіти собі під ніс.

– Я сказала інспектору Г’ювітту, що це я вбила Горація Бонепенні.

Тато рвучко зупинився, немов напоровся на невидимий меч. Миттю став до мене обличчям, уп’ялившись цим страхітливим синім поглядом, котрий часто правив йому за зброю, коли він мав справу зі своїми доньками.

– Що тобі відомо про Горація Бонепенні? – крижаним голосом запитав він.

– Досить багато насправді, – відповіла я.

Потому несподівано з нього наче вийшло все повітря. Тільки-но його щоки надималися, як на зображенні вітру на середньовічній карті, і враз вони позападали. Він присів на край ліжка, обіпершись однією рукою, щоб не впасти додолу.

– Я чула, як ви сварилися в кабінеті, – сказала я. – Вибач, що підслухала. Це сталося ненароком. Уночі мене розбудили голоси, і я спустилася вниз. Я знаю, що він намагався шантажувати тебе… Я чула сварку. Тому я й сказала інспектору Г’ювітту, що я його вбила.

Цього разу тато втямив.

– Убила його? – перепитав він. – Що ти маєш на увазі, убила його?

– Я не хотіла, щоб вони дізналися, що це ти, – розтлумачила я.

– Я? – вигукнув тато, підскочивши з ліжка, як ужалений. – Боже милостивий! Звідки ти взяла, що це я вбив його?

– Усе гаразд, – сказала я. – Певна річ, він заслуговував. Я ніколи нікому не скажу. Обіцяю тобі.

Я перехрестила серце правою рукою, і тато пас мене очима, як мокре чудовисько, яке вистрибнуло з картини Ієроніма Босха.[108]

– Флавіє, – промовив він, – будь ласка, зрозумій: хоч би я цього хотів, я не вбивав Горація Бонепенні.

– Не вбивав?

Я не йняла віри. Дійшовши висновку, що вбивство скоїв тато, я і в думці не мала, що можу помилятися.

Крім того, я згадала, як Фелі якось сказала мені, що зізнання облегшує душу, – того разу, коли вона заломила мені руку за спину, намагаючись змусити мене викласти як на духу, що я зробила з її щоденником.

– Я почула твої слова про вбивство вашого завідувача пансіону, містера Твайнінґа. Я пішла до бібліотеки й перерила газетні архіви. Перекинулася словом із міс Маунтджой – вона племінниця містера Твайнінґа. Вона пригадала імена Джако й Горацій Бонепенні. Я дізналася, що він зупинився в «Тринадцятьох селезнях» і привіз мертвого бекаса з Норвегії, сховавши його в пирозі.

Повільно й сумовито тато похитав головою, явно не в захваті від моїх детективних здібностей, а немов старий ведмідь, поцілений кулею, проте ще спроможний устояти на ногах й не хоче лягати.

– Це правда, – сказав він. – Але ти справді віриш, що твій тато здатний на холоднокровне вбивство?

Коли я подумала про це – точніше кажучи, як слід помізкувала, – я зрозуміла, яку дурницю я втнула. Чому я не усвідомила цього раніше? Холоднокровне вбивство – це одна з багатьох речей, на які тато не здатен.

– Ну-у… ні, – розважила я.

– Флавіє, подивись на мене, – сказав він, проте коли я поглянула йому у вічі, то побачила, на якусь незатишну хвильку, свої власні очі, які дивилися на мене, і мені довелося відвести погляд. – Горацій Бонепенні не був аж надто порядною людиною, але він не заслуговував смерті. Ніхто не заслуговує смерті, – татів голос затихав, немов радіопередача на короткій хвилі, і мені здалося, що він говорить не лише зі мною. Він докинув: – У світі й так забагато смертей.

Він сів, дивлячись на свої руки й потираючи великі пальці один об одного. Потім пальці його зімкнулися, як зубці старого годинника.

Через певний час він запитав:

– А що Доґґер?

– Він теж там був, – сказала я. – Біля кабінету.

Тато застогнав.

– Цього я й боявся, – прошепотів він. – Цього я боявся найбільше.

І тут, під акомпанемент дощу, що немилосердно тарабанив у шибки, він повів свою розповідь.

15

Спочатку важкі татові слова, наче брили, котились повільно й нерішуче – неохоче розганяючись і цим нагадуючи чахкання заржавілих вагонів товарняка залізницею. Однак потім, набравши швидкості, вони посунули стрімким потоком.

– З моїм татом було складно ладнати, – розповідав він. – Він відправив мене до школи-інтернату, тільки-но мені виповнилося одинадцять років. Відтоді я нечасто його бачив. Дивно, але я ніколи не знав, чим він цікавиться, лише на похороні хтось із людей, котрі несли труну, мимохіть зауважив, що його пристрастю були нецке. Я не знав, що це, і мені довелося зазирнути до словника.

– Це маленькі японські статуетки, які вирізають зі слонової кістки, – сказала я. – Згадка про них є в «Історіях лікаря Торндайка» Остіна Фрімена.[109]

Тато не взяв до уваги мої слова й повів далі:

– Дарма що Ґреймінстер знаходився всього лише за кілька миль від Букшоу, він так само міг би бути на Місяці. Нам поталанило з директором, доктором Кіссінґом, людиною із чулим серцем, яка вірила, що нічого поганого не може трапитися з хлопчиками, котрих щоденно частують порціями латини, регбі, крикету та історії, і загалом із нами добре обходились.

Попервах, як і більшість хлопчаків, я тримався окремо, знаючись тільки з книжками й ридаючи під живоплотом, якщо мені випадала нагода залишитися наодинці. Напевно, так мені здавалося, я найбезрадісніша дитина на світі; у мені неодмінно має бути щось жахливе від народження, і це змусило мого тата так безжально відіслати мене з-перед очей. Я вірив, що, утямивши, де собака заритий, я зможу все виправити й буду відповідати його вимогам.

Ночами в спільній спальні я залізав під ковдру з ліхтариком і розглядав своє обличчя в поцупленому люстерку для гоління. Нічого особливо неправильного я не помічав, але я був усього лише дитиною й не міг розважливо виробляти думку про такі речі.

Проте час летів-пролітав, і я поринув у життя школи. Я добре знав історію, але був туман туманом, коли йшлося про твори Евкліда,[110] тому я належав до середнячків: не подавав великих надій, але й не був пнем, щоб звернути на себе увагу.

Ординарність, як я пересвідчився, була чудовим камуфляжем, прекрасним укриттям. Хлопчикам, які не розчаровували, але й не перевершували сподівань, давали спокій, і їх не обтяжували своїми вимогами вчителі, не пориваючись зробити з них зірок або цапів-відбувайлів. Ця непідмальована правда – перше велике відкриття в моєму житті.