Читаем без скачивания КУЛЬТ - Любко Дереш

Виглядало на те, що за темрявою не було нічого. Абсолют но.

- Банзаю, дивися там! У кінці! - Дарця показала пальцем на велетенські ворота чи, радше, Ворота в кінці тунелю. Не менше п’яти метрів заввишки, обковані навхрест широкими металевими смугами, запорошені і надзвичайно старі. Він сковтнув слину. До біса, вони не були старими, вони були древніми.

На дверях висіло велике кільце, грубо обточене і важке.

«Щоб достукатись до мертвих», - спало на думку.

Все ще не відпускаючи руки своєї супутниці (Головне не забути: такого не буває, бо бути такого не може), Банзай крокував коридором. Він роздивлявся на всі боки, силкуючися побачити хоча б якісь ознаки матерії в мороці, переходив з одного острівця до наступного, наближаючись до дверей. За ними, за тими Дверима, було те, чого вони шукали.

Раптом голову пробив наскрізь крижаний, мов січнева бурулька, здогад. Він зупинився і потер гаряче чоло рукою: такого не буває, але таке сталося. Насправді ніякого коридору не існує, як немає тих Воріт у кінці тунелю. Це все - геть усе довкола - лише воскрешені Корієвою силою метафори. Він змусив свою хвору уяву викинути в реаль ність ці форми, уявні, але водночас лякаюче реальні.

Але Ворота, так чи інакше, мусять щось відмежовувати. І так чи інакше, за Ворітьми була ціль їхнього екскурсу в під земелля.

- Банзаю, давай краще вернемося, ну? - тихо сказала Дарця. Але Банзай ніяк не відреаґував: треба було йти, поки ніщо не стояло на перешкоді.

- Відчуваєш, що зараз те місце порожнє? Корія тут немає.

Дарця розглянулася навкруги. Лиш порожня черепашка, вільна від свого ненормального мешканця.

- Тут взагалі нічого, крім тих дверей, не існує! - вигук нула вона. - Ідемо, ти обіцяв, ну будь ласка, невже ти не відчуваєш, що зараз хтось прийде? - усе це подобалось Дарці щосекунди все менше. Вона відчувала, як ось ось, вже за мить, трапиться щось непоправне.

Дарця продовжувала шарпати його за руку. Банзай розвернувся до неї і спробував заспокоїти, притуливши її до себе у жовтому промінні. Незатишно. Пекельно незатиш но почував він себе під цим самотнім світлом у непроглядній темряві.

- Ще секунду, ти ж дозволила три хвилини, Дарцю? Не переживай, ми вже йдемо до мене…

Дарця глянула на нього (в її очах стояли сльози), хотіла щось промовити, щось важливе, що змусило б Юрка негайно забратися з цього гнітючого місця, якого насправді не існувало в реальності, лише десь у позачассі, коли голосно затраснулися двері. Ті, котрими вони зайшли.

У темряві стояла самотня фігура.

- Досконало, - промовила постать. - Можна починати.

4.

Аліска

Директор, білий та вимащений кров’ю, наче сартрова статуя Сатурна, скочив на неї, виставивши наперед циркуль.

Аліска ще раз запищала і кинулася в протилежний куток.

Якщо вона добереться до сусідньої кімнатки, вона врято вана. У дверях був надійний (Аліска дуже хотіла вірити у це) замок, у кімнаті був телефон. А телефон - синонім до слова «порятунок».

- Відчепі і і іться!!! - знову закричала вона, заливаючись слізьми. Директор підходив до неї, обережно, аби не злякати передчасно жертву. Кров на оці трохи заважала, але то дурниця для справжнього чоловіка.

Аліска скулилась у куточку. Вона була готовою прийняти смерть, але якийсь голос, дуже глибокий і сильний, із надр свідомості крикнув (тепер давай біжи, тепер або ніколи), щоб вона ворушилась. Аліска зірвалась, як пружина, випрямила ноги, цілячись каблуками в пах нападника, але втрафила в коліна. Директор скрикнув, лайнувшись, і махнув навпомацки циркулем.

Дівча голосно заревіло від болю - сліпий удар прийшовся по її обличчі. Голки ніжок пробили щоку, в кров роздираючи ясна, і видерли чималий шмат плоті. На лівій щоці утвори лась рвана дірка із яскраво червоними від крові краями.

Пан Андрій видав переможний рик і кинувся навздогін.

Аліска, виючи, кулею метнулася до кімнати, з розмаху намагаючись затраснути двері. Він наздогнав утікачку при самих дверях, люто заїхавши циркулем по лівому боці.

Аліска з криком упала на паркет, а пан Андрій ще раз вдарив її у рану. Аліска з останніх сил штурхнула ногою, на цей раз таки попавши директорові в яйця. Вона заскочила у кабінет, затраскуючи двері.

Двері вперіщили його по руці. Аліска налягла на них, тиснучи, чуючи, як хрумтить під деревом променева кістка.

Пан Андрій верескнув, наче жінка, ледве Аліска відчула голосний тріск. Вени на руці директора надулись, мов сині п’явки. Сволота за дверима все ще міцно стискувала циркуль, на голочках якого вистигав шмат її щоки. Аліска вперлася у двері спиною, відчуваючи, що супротивник ось ось перева жить її. Попри лютий біль, вона вчепилася пазурами у набубнявілі вени й міцно їх стисла.

Циркуль випав, з під Алісчиних нігтів порскнув фонтан чик свіжої крові. Пан Андрій завив із новою силою і шарпнув руку до себе.

Чотири Алісчині лаковані нігті відірвалися від подушечок плоті з неприємним чваканням, залишаючись на пальцях лиш завдяки рваним ниткам м’яса.

Вона затраснула двері й повернула замок. Сповзла на підлогу, притуливши цілу руку до подертої щоки, а ту, з повідриваними нігтями, запхала до рота. Аліска тихо стог нала від пекучого болю, не перестаючи плакати. З протилеж ної сторони у двері бився той скажений вар’ят. (спершу промити рани… НІ, СПЕРШУ ТЕЛЕФОН, потім рани) Через якийсь час Аліска стала цапки і поповзла на колінах до телефона. Зі скреготом на зубах стала (телефон бо на високій тумбочці) і несподівано голосно застогнала.

Телефон був розтрощений у пістряву купу металу, кольорових дротиків й уламків салатового корпусу. На тумбочці коло телефонного апарату лежала записка:

Вибаче за нанесену шкоду. Я направду шкодую, що вчинив так підло й низько по відношенню до Вашого телефону. Я не зміг додзвонитися по міжгородній, тому й упав у шал.

Результати ви бачите. Гроші на новий апарат я поклав на столі, під вазою - купіть новий, кращий, з автовідповідачем, бо цей виявився справді гівна вартим.

Ще раз вибачте, будь ласка.

Роман

В Аліски потемніло перед очима. Вона відходила у темні, хоч і теплі, ватяні світи, де м’яко й затишно.

Знову голосно заревів бугай за дверима. Але крик його став слабшати, поки не стих зовсім.

«Не попадися, дитино, він виманює тебе. Не дай собі наплювати в кашу», - заговорив у її голові дідів голос. Її мозок свердлило одне єдине запитання: чому? Чому їй не дали закінчити стінгазету? Чому перебили такий спокій ний підвечірок? Невже вона була такою грішницею, що Бог карає її так сильно? Невже лише за те, що вона закохалась у жінку? Чому, хто пояснить?

Незрозуміла злість охопила ціле її створіння, злість на того тупого бика, який поставив хрест на спокійних ночах, на спокійному житті в мирі й злагоді зі світом і самою собою.

Вона схопила перше, що попалося під руку, - липкий від її ж крові циркуль. Аліска витерла його ніжки об свій білий колись халатик, розмазуючи місиво крові та тканин своєї ж щоки по лацкані рукава. Її лице наче відшмагали терном - біль продирався крізь оніміння. У вуха, здавалося, напхали гігроскопічної вати. (то все через того мерзотника, дитино, через нього одного) Так, саме так, усе через тупу скотину, в якої збуджений прутень замість голови, усе це він наробив. Злість приходила з глибини носової кістки, дивний зуд. Ні, циркуль тут не підійде.

Аліска прислухалася до того, що відбувалося за дверима.

Там хтось тихо плакав, шморгаючи носом.

«Виманює тебе».

Судячи по звуку, директор був трохи зліва від дверей.

Чудово. Аліска взяла важку вазу на квіти (під нею лежали акуратно складені сімсот гривень фіолетовими десятками) і кинула нею об стіну, затулившись рукою від скалок. Потім підібрала ланцетовидний уламок з гострими нерівними краями. Якомога тихіше повернула замок у дверях і ледь ледь прочинила їх.

У шпарину побачила, як постать у затемненій уже кімнаті стояла навколішки спиною до неї, тихо плачучи.

Аліска швидко відчинила навстіж двері, підскочила зі скалкою до нападника і загнала її на третину в зарослу чорним волоссям шию.

Чоловік голосно, але якось по іншому, ніж раніше, закричав, потягнув руку до скалки, силкуючись витягти її.

Проте не дотягнувся і важко впав на те, над чим так тяжко плакав. З під прозорого скла вже набігала чорна кров.

Аліска відчула щось недобре. Вона пошкандибала до вимикача і ввімкнула світло.

А тоді тяжко впала на коліна, тримаючись за рану в боці (пальцями вона відчувала, як відбувається перистальтика кишок. Бебехи були мокрими і надзвичайно гарячими).

Перед очима потемніло, може, від втрати крові, а може, від вигляду закривавленої викрутки з оранжевою ручкою, що стирчала з правого ока пана Андрія. У вухах загуло, й Аліска тихо розпласталася на підлозі. За кільканадцять хвилин кров’яна калюжка, яка брала початок від її лівого боку, розлилась настільки, що перемалювала її біляві дрібні кучерики на рожеві, а там і на червоні, але Алісці вже було не до них.