Читаем без скачивания Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович

Нарешті сторож стріпнувся остаточно, сонними очима подивився на всі боки, підвівся і почвалав по кімнатах.

Славик стояв у коридорі, готовий попередити Мишка про найменшу небезпеку. Мишко пройшов у глиб відділу, рішуче зняв канат… Як раптом Славик подав йому знак. Мишко швидко навісив канат на місце і повернувся до стіни, вдаючи, що розглядає малюнки, які зображають побут поміщика XVIII століття.

Підійшли дві дівчини, на вигляд студентки, в окулярах, коротко підстрижені. Раз по раз підводячи очі на розвішані по стінах експонати, вони щось нотували в записних книжках, не звертаючи ніякої уваги на хлопчиків. Довелося чекати, доки вони вийдуть у коридор і зайдуть за стіну. Нарешті вони зникли. Мишко знову взявся за канат, але з'явився сторож. Він ішов, човгаючи величезними драними повстяками і меланхолійно витираючи ганчіркою пил з усього, що попадалося йому на шляху.

А тому, що йшов він коридором, нікуди не звертаючи, то на його шляху мало що попадалося. Хлопці знову вдали, що уважно розглядають експонати. Для конспірації Мишко розповідав Славкові про селянську реформу 1861 року. Весною він писав про неї домашню роботу, але багато чого позабував, і розповідь його являла собою набір таких слів: наділ, викуп, Столипін, дореформена Росія, післяреформена Росія, компенсація, відруби, громада, експлуатація… Вимовляв він ці слова дуже голосно, і сторож попросив його пояснювати тихше..

Нарешті сторож прочовгав за стіну. Славик став на свій пост. Мишко підняв канат, підійшов до бронзового птаха і почав його обмацувати, відшукуючи тайник. Але ніяких ознак тайника він не помітив. Тоді він став потихеньку торкати то голову птаха, то його крила, шию, лапи, намагаючись виявити, що в ньому відкручується або відкривається. Але нічого не відкривалось і не відкручувалось. Мишко крутив, смикав, натискував, нічого не виходило. Тоді він спробував підняти його — можливо, тайник у підставці. Але виявилося, що птах наглухо прикріплений до підставки.

Пролунав дзвоник. Музей закривався.

Мишко гарячково смикав птаха, але безрезультатно. Славик знову подав попереджувальний знак. Мишко ледве встиг вискочити за канат. Ішли дівчата…

Коли вони пройшли, Мишко знову підняв канат, але Славик знову подав знак. Та Мишко й сам почув човгаючі кроки сторожа.

— Закривається, — сказав сторож і став, очікуючи, доки хлопці вийдуть.

Їм нічого не лишалось, як рушити до виходу.

Охаючи і зітхаючи, сторож зачинив за ними двері.

Розділ сорок восьмий

Знову човняр

Надворі вже смеркало. Важкий випав день! Але зате скільки зроблено! Відстояли табір — раз. Встановили, що човняр слідкує за «графинею» — два. Виявили, що старуха користується в музеї бронзовим птахом як тайником. Тайника вони не відкрили, але це справа часу. Ще одна-дві спроби, і вони його відкриють.

Щоправда, вони запізнилися: на поїзд. Вечірній уже відійшов, треба чекати вранішнього. Але це дрібниця. Адже літо. Вони зможуть переночувати під будь-яким кущем.

Жваво обговорюючи події сьогоднішнього дня, хлопчики дійшли до рогу вулиці і зупинилися. Мишко запропонував піти в міський парк і переночувати там на лавах.

— Незручно, — заперечив Славик. — Ми ж не бродяги.

— Що ж ти пропонуєш?

— Переночувати у вокзалі.

— По-перше, там гидко, по-друге, не пустять. А якщо тобі не хочеться в парку, то ходімо до собору. Біля нього садочок, ми й переспимо…

— Добре, — згодився Славик.

Хлопчики повернулись і… остовпіли. Перед ними стояв човняр.

— Ба! — сказав човняр, посміхаючись своєю огидною усмішкою. — Привіт давнім знайомим!

— Добрий день, — відповів Славик, чемний навіть по відношенню до людини, яку кілька днів тому викинув з човна.

Мишко промовчав, спідлоба позираючи на човняра.

— Гуляли? — продовжуючи посміхатися, спитав човняр.

— А вам яке діло! — огризнувся Мишко.

Човняр несхвально хитнув головою:

— Ай-ай-ай… Чого ж так грубо?! Дивлюсь — земляки. Як же не підійти. Чи ви, може, ображаєтесь на мене?

— Ні на що ми не ображаємося, — пробурчав Мишко.

— А я думав, ображаєтесь. І даремно. Не вам треба ображатись, а мені. В річці скупали, а ось, бачите, не ображаюсь.

І він засміявся одним ротом, тоді як очі його продовжували насторожено стежити за хлопцями.

— Назад у табір?

— Так.

— Але ж поїзди вже усі відійшли.

— Є додатковий, нічний, — збрехав Мишко.

— Он як? — удавано здивувався човняр. — А я й не знав. Думав, доведеться в місті ночувати. Чудово! Виходить, поїду.

І разом з Мишком і Славиком рушив до вокзалу.

Хлопці не знали, як його позбутися. Але, крім вокзалу, їм нікуди було йти. А нічного поїзда немає. Та вони все одно не поїхали б з човнярем. Іти з ним лісом від полустанка до табору. Ще заріже по дорозі…

Тьмяно освітлений вокзал був порожній, лише кілька пасажирів дрімали на дерев'яних лавах з високими спинками, тримаючись уві сні руками за клунки, мішки, чемодани.

— Поїзда, виявляється, немає, — сказав човняр, хитрою посмішкою показуючи, що хлопці його даремно обдурювали: він добре знав, що поїзда не буде.

— Виходить, немає, — байдуже відповів Мишко, вмощуючись на лаві.

Поряд з ним сів і Славик.

— Щось треба придумати, — з удаваною стурбованістю промовив човняр. — Ось що: тут поблизу живуть мої знайомі, ходімо. Вони з радістю пустять нас переночувати.

— Нам і тут добре, — рішуче відповів Мишко.

Човняр почав переконувати їх піти з ним, то обіцяючи ситну вечерю й м'яку постіль, то погрожуючи тим, що все одно о дванадцятій годині вокзал закриють і їм доведеться ночувати на вулиці. Але хлопці відмовилися навідріз, і було ясно, що вони не зрушать з місця.

Човняр без них теж не йшов.

Годинник вибив дев'ять, потім десять, одинадцять. Дмитро Петрович пробував розпитувати хлопців про загін, про табір, але вони, прихилившись до твердої дерев'яної спинки лави, дрімали або вдавали, що дрімають.

Зрідка гуркотіли по залізничних коліях швидкі поїзди і товарні состави. За великими вікнами на платформі миготіли червоні і зелені вогники, хиталися білі вогні ручних ліхтарів. Долинали пронизливі свистки кондукторів, їм відповідали протяжні гудки паровозів. О дванадцятій годині служитель у чорному незграбному пальті обійшов зал, струшуючи за плечі пасажирів, які дрімали, і пропонуючи їм звільнити зал. Але ніхто не підвівся з місця. А міліціонер одвернувся вбік, показуючи, що це його не стосується.

Так минуло кілька довгих і нудних годин. Крізь дрімоту хлопці відчували на собі невсипущий погляд човняра. Дмитро Петрович то сидів, то походжав по залу, виходив на площу, на платформу, повертався, але хлопці розуміли, що він ні на мить не спускає з них очей.

Годинник ще не показував і чотирьох, а за вікном уже почало швидко сіріти. Одразу стало видно людей на платформі, мастильників, вагарів…

Вокзал поступово заповнювали пасажири. Робочий поїзд, яким хлопці могли доїхати до своєї станції, відходив о шостій годині. А втім, вони не збирались їхати: охота їм їхати разом з човнярем! За годину буде ще поїзд, вони й поїдуть.

Стрілка годинника наближалася до шести. Човняр ставав дедалі неспокійнішим. Схований високою спинкою сидіння, він стежив за вхідними дверима, інколи схоплювався і дивився крізь вікно на привокзальну площу.

— Графиню чекає. — тихо сказав Славик.

— Точно, — підтвердив Мишко.

З'явилася «графиня». Вона перейшла далі вийшла на платформу. Човняр непомітно пішов за нею. Мабуть, щоб побачити, в який вагон вона сяде. Незабаром човняр повернувся:

— Поїхали, хлопці! У вас є квитки назад?

— Вони нам не потрібні, — відповів Мишко.

— Зайці, — засміявся човняр. Пролунав перший дзвоник.

— Ми не їдемо. У нас справи, — сказав Славик.

Човняр насупився, спідлоба поглянув на хлопців:

— Як це не їдете?.. Чому?