Читаем без скачивания Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович

— І багатьох він потяг? — посміхнувся Мишко.

— Раніше багато тягав. А тепер туди й не ходить ніхто. Із Москви приїздили. Копали цю саму гатку. Та хіба ж їх знайдеш! Як міліція поїхала, так вони знову залягли.

— А за віщо їх покарали? — спитав хтось.

— А хто ж його знає! Хто каже за зраду, хто каже — скарб золотий царський заховали.

— Ну звичайно, — іронічно зауважив Генка, — скарб — це вже обов'язково. Без скарбу не обійтись.

Мишко показав рукою в напрямі поміщицького будинку:

— Про цих графів ти розповідаєш?

— Про них, — кивнув головою Жердяй, — про їх предків. Той граф, що за кордон утік, так тому, що під гаткою, він онуком доводиться.

Мишко позіхнув:

— Вигадки!

— Не кажи, — заперечив Жердяй, — старі люди розповідають.

— Мало що старі люди розповідають, — знизав плечима Мишко. — Хіба мало чудес розповідали про мощі, а як почали в церквах конфісковувати цінності на користь голодуючих, так нічого й не знайшли в цих мощах. Тільки трухлятина, і більш нічого. Омана! Опіум! Затуманюють вам мозок, і більш нічого!

Потім Мишко глянув на свій годинник. Хоч він і носив його на руці, але годинник був перероблений з кишенькового і був таким великим, що навіть рукав сорочки не міг його закрити. Пів на дев'яту.

— Давай відбій! — наказав Мишко горністові. У нічній тиші гучно пролунав горн. Прощаючись з Жердяєм, Мишко сказав:

— Завтра ми прийдемо клуб обладнувати. Так ти сходи з хлопцями в ліс і нарубай соснових гілок. Ми ними клуб прикрасимо.

— Можна, — згодився Жердяй. — А книжки принесете?

— Обов'язково. І попроси Миколу, щоб він теж прийшов. Допоможе нам закінчити сцену і лавочки.

— Прийде! — впевнено відповів Жердяй.

Біла сорочка майнула між деревами. Почувся хрускіт гілок. Усе затихло.

— Як він не боїться сам вночі ходити в лісі! — сказала Зіна.

— А чого боятися? — хвалькувато заперечив Генка. — Я вночі куди завгодно піду. Хоч би навіть на цю дурну гатку.

— Лягай краще спати, — сказав Мишко, — а то завтра на поїзд запізнишся.

Всі розійшлися по палатках. Деякий час чулися сміх і метушня. Мишко востаннє обійшов табір, перевірив пости. Зупиняючись біля палаток, він голосно говорив: «Ану давайте спати». Нарешті ліг і Мишко. Все затихло.

Місяць освітлював заснулий табір.

Але спали не всі.

Вартові ходили по галявині, сходилися біля щогли і знову розходилися в різні боки.

Мишко лежав і думав про те, куди могли подітись Ігор та Сева і що робити, якщо завтра виявиться, що їх немає в Москві.

Славика мучило, що хлопці зникли саме тоді, коли він лишався за старшого.

Дівчатка прислухалися до тиші нічного лісу і, згадуючи розповідь Жердяя про Голигінську гатку, боязко натягували на себе ковдри.

Коровін роздумував над тим, що садиба загалом придатна для трудкомуни. А старуха хоч і страшна, але директор дитбудинку Борис Сергійович так її шарахне, що вона одразу прийде до розуму.

Генка як ліг, так і заснув.

Бечка лежав і вже наперед обурювався при згадці, що Генка розмахуватиме портфелем, а його примусить таскати мішок з продуктами. І він придумував справедливу і горду відповідь Генці і зловтішався, уявляючи, як» сторопіє Генка, коли побачить, що він, Бечка, взяв з собою замість одного два мішки, щоб їм таскати порівну.

Найдовше крутився Кит. Він прикидав, які продукти привезуть завтра з міста Генка та Бечка і що з цього можна буде зварити.

Нарешті в мріях про сніданок заснув і Кит.

Розділ восьмий

Микола, Жердяїв брат

Мишко прокинувся. Перші промені сонця пробивались крізь щілини палатки. Пахло сухим сосновим гіллям, яке правило дітям за постіль.

Мишко просунув годинника під положок палатки… Але що це? Тільки пів на п'яту. Може, годинник зупинився?.. Він приклав його до вуха і почув байдуже цокання. Намагаючись заснути знову, Мишко натягнув на себе ковдру. Та сон не повертався. Тривожні думки лізли йому в голову. Але більше за всі турботи, які насіли на нього як на вожатого загону, не давала спокою думка про Ігоря і Севу.

Не в силі знову заснути, Мишко обережно, щоб не зачепити товаришів, які лежали навколо, вибрався з палатки.

Галявина була оповита прозорим холоднуватим вранішнім серпанком. З верхів'їв дерев линув пташиний гомін. Біля щогли, ліниво пересуваючи ноги, ходив Юрко Палицин, черговий. Другий черговий, Сашко Губан, спав, прихилившись до дерева… Так воно і є — сплять по черзі! На чергуванні! Нічого сказати… Мишко підкрався до Губана і дав йому щигля в лоб. Губан схопився і втупився в Мишка.

— На посту не сплять! — прошепотів Мишко повчально.

Потім він обійшов табір. Усе гаразд, все на місці. До побудки ще дві години. Можна б ще й поспати. Але якщо вже встав, то навіщо тепер лягати… Піти, може, скупатися, тоді вже й спати не захочеться…

З річки потягло вологою прохолодою. Гострі заплющені бутони водяної лілії стирчали серед широкого зеленого листя. Берег був вологий від роси.

Мишко роздягнувся, кинувся в холодну воду і наввимашки поплив до протилежного берега. Він разів зо три переплив хоч і вузьку, але глибоку річку, аж поки нарешті не зігрівся. Та як тільки вийшов на берег, знову відчув холод. Цокотячи зубами, він довго стрибав на одній нозі, намагаючись другою попасти в холошу.

Потім він побачив Миколу Рибаліна, брата Жердяя, і ще одного чоловіка з їхнього села — Кузьміна, літнього похмурого бородатого селянина. Обидва саме підходили до річки. Вони йшли в напрямі маленької бухточки, де нерухомо стояли на воді кілька простих селянських човнів.

Пізнавши Мишка, Микола посміхнувся і привітно помахав йому рукою. Це був чоловік років двадцяти п'яти, в накинутій наопашки старій солдатській шинелі без хлястика, високий, худий, кістлявий. Але обличчя його, теж худе і кістляве, з великими гострими вилицями, довгим, гострим носом і тонкими безкровними губами, було добродушним і привітним.

— Холодно, мабуть, купатися, — посміхнувся Микола.

— Холодно, — признався Мишко. Знічев'я він пішов за ними до човнів.

Кузьмін довго порався біля замка. Скручуючи цигарку, Микола мовчки поглядав на Мишка, посміхаючись невідомо чому — може, тому, що він зустрів Мишка, а може, тому, що починався чудовий погожий ранок.

— Миколо, — сказав Мишко, — пам'ятаєте, ви обіцяли попрацювати сьогодні з нами в клубі…

— Попрацюємо, — посміхнувся Микола. — От тільки з'їжджу з Севастяновичем на Халзін луг, повернусь, і попрацюємо.

— Не підведіть.

Кузьмін упорався нарешті з замком і кинув ланцюг на дно човна.

Микола перейшов у човен і сказав:

— Навіщо ж підводити? Хіба можна підводити?

Кузьмін теж сів у човен і, впираючись ногою в сидіння, відштовхнувся веслом од берега.

На Кузьміні була сорочка без пояса, сірі полотняні штани, а на ногах — стоптані короткі чоботи, що нагадували боти.

Таким Кузьмін і запам'ятався Мишкові — похмурим, бородатим, із скуйовдженим волоссям чолов'ягою, що впирається ногою в сидіння і відштовхується од берега веслом…

— Ми чекатимемо вас у клубі, — сказав Мишко Миколі.

Микола знову посміхнувся па знак того, що він не обдурить і виконає обіцяне.

Розділ дев'ятий

На селі

Поснідавши, Генка і Бечка вирушили на станцію. Плату за проїзд в поїздах і трамваях було введено недавно, хлопці до неї ще не звикли. Та й грошей в загоні було обмаль.

— Туди поїдете зайцями, — сказав Мишко, — а назад візьмете один квиток. З ним Бечка сидітиме біля продуктів. А Генка тікатиме від контролера.

— Не треба нам ніякого квитка, — заявив Генка, — не вперше. Проїдемо.

— Ні! З мішками важко бігати. Тільки продукти розгубите. Так що один квиток візьміть обов'язково.

Коровін теж пішов на станцію — зустрічати директора дитбудинку Бориса Сергійовича.