Читаем без скачивания Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості - Кемерон Джулія

У кожному творчому житті трапляються періоди посухи. Вони з’являються нізвідки і простягаються до самого небокраю, наче Долина Смерті. Життя втрачає свою свіжість; робота здається механічною, позбавленою сенсу, такою, ніби нас до неї змушують. Ми почуваємося так, нібито нам нічого сказати, і виникає спокуса нічого не говорити. Саме в такі часи ранкові сторінки даються найскладніше і приносять найбільше користі.

Під час посухи сам акт того, що ми беремося за ручку і готові писати ранкові сторінки, нагадує перехід реальною безлюдною пустелею, де нам доводиться змушувати себе ступати кожен крок, не бачачи перед собою пункту призначення. Сумніви підкрадаються до нас, наче змії. «Та кому воно треба?» — шиплять вони. Чи: «На що ти чекаєш?» Посухи переконують нас у тому, що вони триватимуть вічно — а ми ні. Нав’язлива думка про власну смерть, яка наближається до нас задовго до того, як ми до цього готові, задовго до того, як ми зробили щось вартісне, мерехтить перед нами, немов моторошний міраж.

Що робити у такій ситуації? Спотикаючись і падаючи, іти вперед. Як це зробити? Продовжувати вести ранкові сторінки. Це правило діє не лише для письменників. (Ранкові сторінки не мають нічого спільного з літературою, хоча вони можуть сприяти її вираженню, як і будь-якій іншій формі мистецтва.) Для всіх творчих особистостей ранкові сторінки — це дорога життя, стежка, яку ми досліджуємо і яка веде нас додому, до самих себе.

Під час посухи ранкові сторінки здаються водночас щемкими і безглуздими. Вони скидаються на позбавлені сенсу жести — те саме, що готувати сніданок для коханого, знаючи, що він усе одно тебе кидає. Безпідставно сподіваючись, що ми колись ще повернемося до творчості, ми механічно виконуємо звичний набір дій. Наша свідомість пересихає. Ми не можемо відчути навіть крихти благодаті.

Під час посухи (як і під час будь-якого періоду сумнівів) ми боремося з Богом. Ми втратили віру — у Великого Творця і у власну творчу сутність. Ви хочете поквитатися, поквитатися зі всіма і за все. Це пустеля серця. Шукаючи обнадійливий знак, ми бачимо лише гігантські залишки мрій, які вмерли на шляху.

І все одно ми продовжуємо писати ранкові сторінки, тому що повинні.

Під час посухи емоції засихають. Як і вода, вони можуть існувати деінде на глибині, проте нам до них не дістатися. Посуха — час сумувати без сліз. Ми десь між мріями. Надто байдужі, щоб усвідомити свої втрати, ми списуємо одну сторінку за іншою більше за звичкою, ніж на щось сподіваючись.

І все одно ми продовжуємо писати ранкові сторінки, тому що повинні.

Посухи — це жахливо. І дуже боляче. Посухи — це довгі періоди сумнівів, під час яких нам немов бракує кисню і бодай краплини води, проте вони змушують нас рости, наповнюють нас співчуттям, і завдяки їм ми розквітаємо так само негадано, як несподівані квіти у пустелі.

Посухи рано чи пізно закінчуються.

Вони закінчуються тому, що ми продовжили писати ранкові сторінки. Вони закінчилися тому, що ми не занепали на дусі, не впали у відчай і не відмовилися рухатися далі. Ми сумнівалися, так, але продовжували, спотикаючись і падаючи, іти вперед. У творчому житті посухи — необхідність. Час у пустелі вносить у наше життя ясність і вчить милосердю. Коли ви переживаєте посуху, пам’ятайте, що це має свою ціль. І продовжуйте писати ранкові сторінки.

Писати — означає залишатися на правильному шляху. Рано чи пізно — завжди пізніше, ніж нам цього хотілося б, — сторінки приведуть нас, куди потрібно. Стежка з’явиться. Прозріння стане орієнтиром, який укаже нам на шлях із пустелі. Танцівник, скульптор, актор, художник, драматург, поет, гончар — ким би ви не були, ранкові сторінки — це і наша пустеля, і стежка.

Продай свою кмітливість і купи збентеження.

Таки справді світло можна знайти лише у темряві, тому, коли ми сумуємо, це світло до нас найближче.

Підсвідомість хоче правди. Вона відмовляється розмовляти з тими, хто хоче чогось іншого більше, аніж правди.

Слава змушує нас думати, що якщо щось ще досі не сталося, то значить уже ніколи не станеться. Звісно, це щось — це і є слава. Це не те саме, що успіх, і у глибині душі ми всі про це знаємо. Ми знаємо — і відчували — успіх укінці вдалого робочого дня. Але слава? Це залежність, якою неможливо насититися.

Слава — це духовний наркотик. Часто вона буває побічним продуктом нашої творчості, проте, як і ядерні відходи, продуктом надзвичайно небезпечним. Слава, бажання її досягнути і втримати може спровокувати синдром «Як я справляюся?». Це зовсім не те саме, що й «Як просувається моя робота?» — це радше «Як це виглядає збоку?». Ціль роботи — сама робота. Слава заважає такому сприйняттю. Замість того, щоб виступати на сцені заради того, щоб виступати, ми робимо це для того, щоб стати відомим актором. Замість того, щоб писати заради літератури, ми пишемо, щоб нас визнавали, а не лише видавали.

Нам усім до вподоби, коли нам віддають належне. Проте для митців це не завжди відбувається. Попри це, зосереджуватися на славі — чи на тому, чи достатньо ми її отримуємо — означає відчувати постійне відчуття нестачі. Наркотику слави ніколи не буває достатньо. Бажання отримати ще більше слави завжди дихатиме нам в потилицю, применшуватиме наші досягнення і не даватиме нам радіти досягненням інших.

(Щоб перевірити сказане на собі, спробуйте почитати один із численних глянців про відомих людей — наприклад, «Піпл» — і подивіться, чи опісля не видасться вам власне життя надто жалюгідним і нікчемним. Так діє наркотик слави.)

Пам’ятайте, ви набираєтеся сил, коли багато важите для себе.

Єдиний порятунок від слави, як від наркотику, — піклування про себе.

Тут дуже допомагає лагідність і все, що змушує вас подобатися собі. Чудовий трюк — надсилати листівки. Надішліть собі одну з написом «Ти чудово справляєшся!». Неабияк приємно отримувати листи захвату самому від себе.

У довготривалій перспективі, похвали від самих себе — і від нашої творчої сутності — це саме те, чого ми прагнемо.

Слава — це всього-на-всього коротший шлях до почуття задоволення самими собою. Спробуйте бути задоволеними собою — такими, як ви є тепер, — і безоглядно тішити себе дитячими радощами.

Насправді ми боїмося того, що без слави нас не будуть любити — як митців чи як людей. Вивільнення від цього страху — в конкретних, маленьких, сповнених любові діях.

Ми повинні активно, усвідомлено, неустанно і творчо плекати самих себе.

Коли вас уражає наркотик слави, підійдіть до свого мольберта, друкарської машинки, фотоапарата чи глини. Візьміть до рук свій інструмент і почніть грати у невеличку творчу гру.

Швидко, дуже швидко наркотик слави почне послабляти свою хватку. Творчі зусилля — ось єдині ліки. Лише коли творчість приносить нам радість, ми можемо звільнитися від нав’язливої думки про інших і те, як у них все відбувається.

Справжнє навчання приходить тоді, коли відступає дух суперництва.

Ви розгортаєте журнал чи навіть вісник навчального закладу, який закінчили, і дізнаєтеся, що хтось, хтось зі знайомих, просунувся далі і швидше до вашої мрії. Замість того, щоб сказати: «Ось доказ, що це можливо», — ваш страх скаже: «Він (вона) досягне успіху замість мене».