Читаем без скачивания КУЛЬТ - Любко Дереш

- Ти шо, може, а г л о х л а? - Риба Сонце заводилась усе більше від того, що Дарця (так так, Дарця!) посміла ослу хатися. Раптом Іринка зрозуміла, що на неї тисне не лише погляд дівчини. Банзай відклав ложку набік і підпер під боріддя п’ястуками, так, щоб не було видно посмішки. Він дивився на неї дуже уважно, мов на реліктовий вид латимерії, виловлений у дідусевому ставку коло хати.

- Нублядьвсьо! - процідила вона.

Риба Сонце брязнула ложкою (тут ніхто виделками не їв, бо їх просто не було), з гуркотом встала на весь свій зріст валькірії й понесла тарілку до стійки, де ставилося брудне начиння.

Юрко мовчки доїв зупу, Дарця мовчки, хоча й дуже голос но, досьорбала компот. З за горнятка було видно краї посмішки.

3.

Надворі стало справді зимно, як на жовтень. Хідники були сухими й білими від замерзлої вологи. Калюжі стягло морозом. Листя на холоді змерзлось у хрусткі пласти, що скрипіли під ногами. Банзаю було холодно, бо він одягнув лише вільну зелену м’яку футболку з довгими зеленими рукавами й легку зелену вітрівку. Було зимно навіть у вуха й пальці на ногах: під черевиками були тонкі шкарпетки, а шапку він не носив принципово: у свої двадцять два він все ще вважав, що справжні чоловіки шапок не носять. (У його шафі все ж таки була одна, але Банзай її дуже цурався.) Дарця, також без шапки, але з шаликом на шиї і в рукавич ках, спочатку вхопила його за долоню, хукаючи на побілілу шкіру (з її рота вихмарювалися клубки молочної пари), а побачивши, що Юрко й далі помимо волі цокотить зубами, влізла йому під руку, так, щоб він обіймав її за плечі. Дарця була нижчою на голову, а з гір дув крижаний вітер, тож Банзай особливо не заперечував. А десь глибоко всередині навіть потайки радів цьому.

Хоча, правду кажучи, він почував себе педофілом. Банзаю видавалося, що ті нечисленні перехожі, яких вони стрічали, озиралися назад, кліпали очима й пересвідчувалися, що це не сон; вони дивились услід молодому чоловікові, який ішов вулицею, обіймаючи за плечі якусь неповнолітню дівчину,

«малолєтку», як кажуть у Києві. Черговий педофіл, поду мають вони, знизавши плечима, наступна реінкарнація Миколки Рожевої Футболки, відомого педофіла, якому в 1973 му році вдалося розтлити 59 дітей віком від п’яти до дев’яти років, з них 34 - хлопчики. Кажуть, його спіймали на спробі ґвалту шістдесятої, ювілейної дитини. І ще він думав про лекцію, надану йому Соломією. Про те, що не варто занадто прив’язуватись до людей, особливо - до «малолєток», як кажуть у Києві. А ще пригадав різні цікаві факти зі свого родинного життя: про бабцю, що одружилася з дідом у дев’ятнадцять, коли старому було вже 27, про сім’ю свого кумпля Доща - старшу сестру того, Віку, його мама народила у сімнадцять. А одружилася взагалі у шістнадцять.

Татові Доща, до речі, було тоді 26. Також чомусь лізли думки про тих, які залітали завчасу і не мали грошей на абортики.

Як, наприклад, його знайомий, що пішов з універу після зимової сесії. Самі розумієте, чому.

Від усієї мани в голові Банзай відмовився одним порухом думки, відкинувши її тіло геть. Дарця йшла поруч, видихаючи носом сиву пару.

Після обіду вони пішли до нього в комірчину. Банзай тлумачив їй тонкощі фотосинтезу, темнова фаза. Малював графіки, схеми, вона дивилася, розказував, вона слухала.

Коли він підвів свою розповідь до логічного завершення, інкрустуючи її цитатами з «Біохімії» Альбертса і «Так сказав Заратустра» Ніцше, Дарця, замість того, щоб подякувати й піти у гуртожиток, спитала, чи він би не пішов з нею прогу лятися. Гм м, пані та панове… Дарця була цікавою дівчинкою.

Вона не вкладалась у жодні звичні формати, як альбоми «Металліки», і це його дуже тішило.

Вона спитала, чи Банзайчик не хоче, щоб вона показала йому одне кльове місце. Банзаю було вже однаково (пальці на ногах заніміли), тому він погодився.

Вони перейшли ціле місто (поверхня озера на окраїні була встелена жовтим зів’ялим листям; поверхня була дзеркаль ною, і у ній відбивалося сіре холодне небо), вийшли на якусь замерзлу дорогу коло гори й пішли у напрямку коледжу. За містом вони зустріли лише одне повне дівчисько, розгодо ване на бульбі. Дівчисько вигулювало пса рідкозустріваної та вельми ексцентричної породи joe cock suck er спаніель.

Дарця Борхес розказувала йому про себе: про дебільних однокласників з Новояворівська, про її любов до Гендрикса, Джоплін та Моррісона, про купу цікавих і просто речей з її життя. Вони повернули в гори, знаходячись якраз навпроти коледжу, підіймаючись дорогою, висіченою з боку гір. Зверху були сосни із зеленими кронами та червоними стовбурами, внизу жебонів потічок. Потім повернули на невеличку стежину, минули високий мурашник і заглибились у ліс. За черговою сосною було кілька кущів чагарника, папороті (вона вже прив’яла і виглядала неживою) й перевернуте дерево. Крони щільно змикалися над ними.

- Я приходжу сюди, коли мені особливо погано. З ними, - Дарця неконкретно кивнула головою у бік міста.

- З тими всіма дєвачками? - Банзай розглянувся нав коло й сів на повалене дерево. Дарця притулилась коло нього, щоб Юркові було тепло. Вона дивилася кудись у ліс. Сумно кивнула у відповідь. Вона апатично описувала різні прикрі трафунки, пов’язані з нею та гуртожитським суспільством.

Банзай довідався, що Дарця двічі на повному серйозі про сила у куратора перевести її в хлопчачу частину. Тамтешні чуваки її принаймні поважали. Але, звичайно, усі благання залишилися без відповіді. А керівничка обмежувалася лише наставницькою розмовою на виховній годині. Ніби виховна година хоч би раз комусь допомогла.

Тому Дарці залишалось їх просто іґнорувати.

Банзай уважно виглядав на її обличчі передвісника сліз, та його не було. Дуже дивно. Чи не вперше йому розказують щось т а к е не для того, щоб повихвалятися своєю дерев’яною ногою (як сказав би вуйчик Фройд). Вона розказувала не для того, щоб її пожаліли.

Може, вона відчула, що Банзай не є тим, хто сміятиметься з її слів?

4.

Дарця залізла йому під руку ще глибше. Він видихав тепле повітря їй на щоку та вухо.

За якусь хвилину Банзай дуже обережно сказав, що кра ще б їм уже вертатися, а то його задниця устигла примерзнути до кори. Вони зійшли вниз (запахи глиці на холоді, туманна вологість, що осяде вночі інеєм, шум потічка внизу - свідомість лісів?) аж до смугастого стовпчика із намальованими на ньому перехрещеними дубовими листочками. Дарця попросила, щоб Банзай ще показав їй, де він мешкає. З настирливістю, міркував Юрко, дитини старшокласниці. Ще йому спало на думку, що він навчиться казати дівчаткам «ні» лише після сімдесяти дев’яти.

Він попередив, що до коледжу вже її не відпровадить, і завів на вузеньку вуличку Лисенка із закритою музичною школою в кінці. Навіть зрадив, яка у нього квартира, і запропонував чаю, але Дарця сказала, що в гуртожитку ось ось будуть давати вечерю, і тому вона не загляне. Па па, додала вона і помахала на прощання рукою.

Вона завше прощалася таким чином.

1.

Зі сновидіннями ставало все скрутніше й скрутніше. Але Банзай заспокоював себе, що мине день другий - і все стане на свої місця.

Щоночі він знову і знову бачив усвідомлені сновидіння.

Які з невідомих причин вийшли з під контролю. Щоночі він знову і знову потрапляв у Вавилонську Бібліотеку.

2.

Викладання у коледжі йшло досить таки гладко. Реґуляр но платили, відносно нормальні діти.

Того ж тижня, коли вдарили перші морози (правда, нас тупного дня під вечір приходила відлига, і все текло боло том), до нього у кабінет зазирнуло двоє чуваків.

Це були й о г о учні, Малаялам та Семпльований. З ними у Юрка були досить непогані стосунки, і хлопаки зовсім не кремпувалися казати йому «Банзай».

Семпльований був у лахах, на два три розміри більших, ніж йому потрібні. Щоб усе спорядження трималося на ньому, Семпльований використовував ружні шлейки, під тяжки, ремені та додаткові ґудзики. Вишневу мілієровку він поміняв на жовту, що тяжіла до салатової. «На зміну погоди», - подумав Юрко. По всьому одягу Семпльованого було безліч глибоченних кишень. Згодом Банзай довідався, що Семп льований належить до субкультури т.зв. «синтетиків», котрі слухають лише електронну синтетичну музику, сповідують культ катання на роликових ковзанах і харчуються у макдо нальдсах. Синтетики відзначаються особливою інертністю до зовнішнього середовища. Їх непокоїть лише питання їхнього походження.

Малаялам мав довжелезне, аж поза плечі волосся, т.зв.

«хайр», як кажуть у певних колах просунутої молоді. Малая лам стягував свій хайр у хвіст. Мав звичку носити в’язані потерті светри з індіанськими орнаментами і невизначеного кольору джинси. За спиною він усюди тарґав легкий наплеч ник, всередині якого лежала титанічних розмірів «Мага Віра» Лева Силенка, біблія мертвих, і живих, і ненароджених РУН вірівців в Украйні і не в Украйні (сиріч у Канаді).