Читаем без скачивания Борислав смiється - Іван Франко

– А так iще повинно бути, – сказав вiн твердо, – щоби ви, пане будовничий, не збиткувалися над бiдним робiтником i не дорiкали йому берлогом, бо ще хто знає, що й вас може чекати.

I затим, не чекаючи на вiдповiдь будовничого, Бенедьо вiдвернувся вiд нього, взяв свiй мiшок, сказав прочим робiтникам: «Бувайте здоровi, браття», – i вийшов з плацу на вулицю.

А тепер куди? Бiдний Бенедьо всю надiю покладав на тоту роботу. Вiн знав, що такого слабого деiнде не приймуть. А тепер, коли й ця послiдня надiя розвiялась, вiн став на вулицi, мов прибитий, не знаючи, куди повернутися. Додому йти? Там стара мати чекає на його заробок. Iти шукати роботи? Але де? Нiвiдки не видно було надiї. Коли втiм прийшло йому на гадку вдатися до вищого пана, нiж будовничий, – до самого Леона, i просити його, щоб прийняв на роботу.

Коли вiн все те роздумував, стоячи на улицi перед плацом, де будувався дiм, надбiг пiсланець, котрий голосно закликав, щоби пан будовничий iшов до пана. Будовничий здивувався i запитав, чи пан уже приїхав з Вiдня?

– Приїхав учора вночi i просить, щоби пан швиденько прийшли до нього.

Будовничий, а за ним i Бенедьо пiшли до Леона. Той ходив по подвiр'ї, а побачивши пiдходячих, пiшов супроти них.

– Маю з паном невеличке дiльце, – сказав вiн, привiтавши будовничого, по чiм, звернувшися до Бенедя, – спитав:.

– А ти за чим?

– Та я, прошу пана, хотiв би стати на роботу, – сказав Бенедьо.

– То не до мене належить, проси пана будовничого.

– Я вже просив, але пан будовничий не хочуть…

– Розумiється; що не хочу, – вмiшався будовничий. – То той сам, – сказав вiн, звертаючись до Леона, – котрий при закладинах зiстав скалiчений через свое недбальство. Що менi з такого робiтника! Та й, впрочiм, вiн тепер слабий, а я робiтникiв маю досить.

– Ага, то той сам! – нагадав собi Леон. – Гм, воно б то випадало щось для нього зробити, будьщо-будь. – I додав, звертаючись до Бенедя: – Ну, ну, якось-то буде, зажди ту, поки тя не закличу. От ту сядь на ганок та й посидь.

Довго вони оба бесiдували. Бенедьо за той час сидiв на ганку i грiвся на сонцi.

Аж ось по якiмось часi вийшов будовничий, якийсь трохи кислий, i, не звертаючiї уваги на Бенедя, пiшов. По кiлькох хвилях вийшов i Леон.

– Ти потребуєш роботи? – спитав вiн Бенедя.

– Та певно, прошу пана, чоловiк з роботи жиє, то робота для нього то само, що житє.

– Та-бо, видиш, будовничий не хоче тя мати ту в Дрогобичi. Але ти не журися, я зачинаю зараз будувати в Бориславi новий млин паровий, то вже там будеш мати роботи досить.

– В Бориславi?.. Млин паровий?.. – зачудувався Бенедьо, а далi змовчав, не смiючи вдаватись з таким паном у розмову.

– Ну, що ж тобi так дивно? – спитав, усмiхаючись, Леон. – Млин, то млин, тобi, муляровi, все одно.

– Та я-то вже й сам собi гадаю, що панська рiч – розказувати, а наша рiч – робити. Млин, то й млин.

– Тiлько-то, видиш, я би хотiв, щоби будинок був немудрий, так собi, в двi цегли, без поверха, тiлько вшир троха. То не буде такий звичайний паровий млин, як усе будують. Я найшов такого чоловiка, що тото все вигадав, i план зробив, i сам буде вести роботу. Ну, видиш, будовничий дуже носом крутив, як увидiв той план. А ти розумiєшся на тiм, як що треба робити пiсля плану?

– Та чому би нi? Як чоловiк має пiд рукою рисунок i мiру, то не велика штука.

– Так, так, звiсно, що не велика штука, – сказав Леон. – Отож видиш, я не все буду мiг надзирати за тим, що там робиться, в Бориславi, а будовничий так ту зо мною сперечався, що готов менi наробити якої саламахи i поставити не так, як у планi нарисовано. То я вже буду просити тебе, скоро що не так, дати менi знати.

Бенедьо стояв i дивувався на цiлу тоту бесiду, що се за млин такий, що будовничий на нього носом крутить i що пан боїться, щоб часом не зробив не так, як у планi стоїть? I вiдки, приходить Леон звертатися до нього, щоб надзирав над будовничим? Бенедьо на все те не мiг найти в своїй головi вiдповiдi i стояв перед Леоном, вемов вагуючись.

– Не бiйся, будь тiлько щирий для мене в тiм дiлi, то, певно, не пожалуєш того. Доки буде будовання в Бориславi, доти будеш там, i то з платою не помiчника, а цiлого муляра. А потому – побачимо.

Бенедьо ще дужче здивувався. Вiдки нараз така щедрiсть у Леона? А втiм, хто його знає, думалось йому далi, може, йому й направду так до потреби приходиться, ну, то вiн i платить. Та й хiба ж се для нього велика рiч? А для бiдного помiчника мулярського все-таки добродiйство велике. Так роздумавши, Бенедьо рiшився пристати на Леонову умову, ще й подякував йому за ласку.

– Ну, ну, не дякуй, – вiдповiв Леон, – я не подяки вiд тебе потребую, а вiрної услуги: як ся будеш добре справувати, то я тебе певно не забуду. А тепер iди i вибирайся якнайборше до Борислава, щоби-сь зараз завтра мiг ставитися на мiсцi, за Бориславом, над рiкою.

I з тими словами Леон дав Бенедьовi кiлька ринських завдатку i пiшов до свого покою. Бенедьо не сподiвався на нинi такого гарного для себе здобутку. Втiшений, вернув вiн додому i розказав своїй старiй матерi о всiм, що йому нинi приключилося.

– Що дiяти, мамко? – кiнчив вiн своє оповiдання. – Треба брати роботу там, де дають. Пiду до Борислава.

– Та я ти, синку, й не вiдраджую, а тiлько вважай, щоби-сь усе по правдi жив i до недоброго нiколи руки не подав. Бо то з тим млином видаєсь менi щось та не так. Бог його там знає, що собi той жидюга загадав, а ти дбай за свою душу.

– I менi самому якось воно видалося не так, як вiн говорив. А вже тото зовсiм менi не сподобалося, що менi каже надзирати за будовничим. Правда й то, що будовничий циган та шахрай, але вiдки я, простий робiтник, приходжу до того, щоб надзирати за паном?.. Ну, а коли би-м щось i направду побачив неладного, то й без єго платнi сказав би-м ему все. Будем нидiти, що буде.

Але коли Бенедьо зовсiм уже зiбрався в дорогу i став прощатися з матiр'ю, то стара мати нi з сього нi з того почала плакати i, обнявши сина, довго не хотiла його пустити вiд себе.

– Але годi ж бо, мамко, годi, незадовго побачимося! – втiшав її Бенедьо.

– Ой, так, так, добре тобi говорити! – вiдповiла мати плачучи. – Хiба ж ти не видиш, яка я стара? Менi леда день-година, та й жити годi. А як так виджу, що ти йдеш геть вiд мене, то менi здабся, що вже тя нiколи не побачу.

– А най бог боронить! Мамко, що ви говорите!..

– Тото говорю, що ми серце каже. I так ми здаєся, що ти, синку, йдеш до того Борислава, як у яку западню, i що лiпше би було, якби-сь вiднiс жидовi той завдаток i остався ту.

– Але ж, мамко моя, на чiм ту оставатися, коли роботи нема? Я ж вам кажу, що як скоро би-й щось повидiв недоброго, то наймя жид i цiлого озолотить, я му й години довше при роботi не буду.

– Га, то йди, коли така твоя воля, я ти не бороню, i най тя господь благословить!

I стара мати зi слiзьми випровадила свого сина в дорогу до Борислава, а коли вернулась вiдтак в свою цюпку i побачилась сама, вона довго-довго стояла з заломаними руками, а далi заридала:

– Синочку мiй! Най тя бог благословить на добрiй дорозi! Я вже, впевно, не ввиджуся з тобою?

Була недiля, коли Бенедьо вибрався в дорогу. В церквi святої Трiйцi, попри котру переходив, дяки гримiли хвалу божу. А напротив церкви, на нужденнiм дрогобицькiм бруку, попiд муром, сидiли купами рiпники в просяклих нафтою сорочках та подертих кахтанах, ждучи, аж скiнчиться хвала божа, щоб вiдтак рушити до Борислава. Деякi хрестилися та шептали «очеаашi», другiдрiмали на сонячнiй спецi, iншi знов держали в руках десятикрейцаровi хлiбенята i цибулю i їли, кусаючи з цiлого, некраяного хлiба. Бенедьо не задержувався коло церкви, не дожидавсь кiнця хвали божої. Бо хоть до Борислава з Дрогобича й не так-то далеко, усього милька невеличка, i хоть роботи шукати йому не було треба так, як бiльшiй частi отих рiпникiв, то йому наговорили, що в – Бориславi дуже тяжко знайти помешкання, а йому хотiлося жити десь поблизьке «фабрики», при котрiй мав робити: вiн по нещаснiм ударi при закладинах чувся дуже слабий в ногах i знав, що по бориславськiм непросихаючiм болотi далеко ходити не зможе. Тому-то Бенедьо спiшив до Борислава, щоби винайти собi хату, поки ще наплине багато робучого люду та позаймав всi закамарки. Але йому треба було наймати хату на довший час, хоть на мiсяць; найти таку хату було труднiше, бо в Бориславi найбiльша часть усяких нор наймається перепливаючому люду на одну нiч, – се й найлiпше виплачується жидам.

Але немало здивувався Бенедьо, коли, вийшовши за мiсто, побачив, що як далеко тяглася дорога, всюди по нiй мрiли купки рiпникiв, звiльна поступаючи серед туманiв пороху. Тi не ждали кiнця хвали божої, а спiшать, щоб залучити деяку роботу. Хлiб видно у кождого в бруднiй полотнянiй торбi; у деяких з торби висувалися зеленi пера молодої цибулi. Бенедьо зразу обминав тi купки i йшов сам. Але далi йому зробилося нудно i прикро йти самому. Сонце жарило запеклу вже й попукану землю. Хоть уже незадовго май кiнчився, то збiжжя на полi ще нiчим того не показувало. Вiвси, ледве зiйшовши, зав'яли без дощу i покупилися при землi. Озиме жито пiднялося трохи вiд землi, але очевидячки заклякало на пнi i не колосилось, хоть саме на те була пора. Ярина нiяка анi бульба ще й не сходила: зашкарупiла i висушена сонцем на кiлька цалiв вглиб земля не давала посадженому насiнню нiякої вогкостi. Сум збирав, коли було глянути на поле. Лиш одна кропива та гiрчиця, пiдхопившися завчасу i пустивши глибше в землю свiй веретинистий корiнь, буяли та розросталися. А сонце все пекло та жарило; хмари, мов дрочачись з бiдними рiльниками, все надвечiр збиралися на небi, а вiдтак, не пустивши i краплi дощу, розпливалися против ночi. По селах, через котрi проходили рiпники, стрiчалися люди, самi сумнi та чорнi, мов земля. Не чути було звичайних недiльних смiхiв та жартiв по вигонах. Старшi газди глядiли то на поле, то на небо, мов з яким докором, а вiдтак безрадно в розпуцi опускали руки. А Бенедьо, весь облитий потом i присiлий порохом, також з важкими думами в серцi, минав тi бiднi села, примираючi тепер в голоду на переднiвку i ждучi ще страшнiшого переднiвку на будуще.