Читаем без скачивания Борислав смiється - Іван Франко

– А, коханий сусiдо, – сказав вiн, зближаючись до Леона, – даруйте, але нещастя…

– Боже, що з вами сталося? – скрикнув Леон. – Ви блiдi як полотно, дрожите, ваша жiнка плаче, що се таке?

– Ех, i не питайте, – сказав стиха Герман, – нещастя, мов грiм з ясного неба, спало на наш дiм, i то так несподiвано, що я ще й досi не знаю, чи то все менi сниться, чи дiйсна правда.

– Але кажiть же, боже мiй, – i нема нiякої ради?

– Яка на те рада! Хто воскресить мертвого!.. Пропало, пропало моє щастя, моя надiя!

– Мертвого?

– Отак! Мiй син, мiй Готлiб, не жиє вже!

– Готлiб! Що ви кажете? Чи се може бути?

– Пише зi Львова його принципал, що пропав десь. Кiлька днiв не мож було вiдшукати й найменшого слiду, аж вкiнцi полiцiя найшла його одiж в корчах на Пелчинськiй горi.

– А тiло?

– Нi, тiла не найдено.

– Ах, то, може, ще вiн жиє!

– Тяжко, коханий сусiдо! Я й сам так думав зразу. Але далi, розваживши його характер i все… все… я стратив надiю! Нi, не бачити вже менi йоте, не бачити!..

Аж тепер, коли Герман улегшив своє серце тим оповiданням, з його очей потекли сльози. Вiн хоть i знав, що син його був зiпсутий i напiвбезумний, все-таки знав також, що се його єдиний син, нащадник його маєтку. А ще саме нинiшнього дня Леон вколисав був його серце такими солодкими надiями. Вiн починав уже думати, що хоть i сам Готлiб не поправиться, то, може, гарна, розумна жiнка, Фаннi, зумiє бодай здержувати його примхи, взвичаїти його поволi до спокiйного, розумного життя. А тепер нараз усе пирсло, мов булька на водi. Послiднi ниточки любовi вiтцiвської i сильнi нитi самолюбства в його серцi заболiли нараз – i вiн заплакав. Леон кинувся потiшати його:

– Ах, коханий сусiдо, не плачте! – говорив вiн. – Я знаю напевно, що ваш Готлiб живий, що ще будете мати з нього потiху. Лиш не дайтеся пiдточувати тузi. Твердостi, вiдваги! Нам, людям сильним, капiталiстам, стоячим напередi свого часу, треба все бути твердими i незрушимими!

Герман хитав головою на тоту бесiду.

–: Що менi з того? – вiдказав вiн сумно. – Пощо менi тепер сили, капiталу, коли нема кому ним користуватися. А я – застарий уже!..

– Нi, не тратьте надiї, не тратьте надiї! – вговорював Леон, – Лиш швидко їдьте до Львова, – я вам ручу, що вам удасться його вiдшукати.

– О, коб-то бог дав, коб-то бог дав! – скрикнув Герман. – Правда ваша, поїду, мушу вiднайти його, живого чи вмерлого!

– Нi, не вмерлого, а живого, – пiдхопив Леон. – I вже не лишайте його там, у того якогось купця, а привезiть сюда, всiм нам на втiху, на радiсть! Так, коханий сусiдо, так!..

В тiй хвилi створилися дверi зо спальнi i до покою ввiйшла Рифка, ще заплакана i вся червона, мов грань, її товсте, широке лице спалахнуло гнiвом, коли побачила Леона. I Леон собi ж почувся якось не в своїй тарiлцi, коли побачив Германиху, високу, товсту i грiзну, як жива кара божа. Але, криючи своє замiшання, вiн в пересаднiй чемностi пiдбiг до неї, вклонився, протягнув лице для вираження смутку i вже отворив уста, щоб заговорити, коли Германиха, згiрдно оглянувши його вiд стiп до голови, коротко, але голосно спитала:

– А ти чо ту хочеш, заволоко?

Леон став нi в двi нi в три на таке привiтання. Далi на лицi його появилася холодна, силувана усмiшка, i, ще раз кланяючись, вiн зачав:

– Справдi, ласкава панi, дуже менi жаль, що я в таку невластиву пору…

– Але я питаю, чого ту потребуєш? – крикнула Рифка i глянула на нього з таким гнiвом i погордою, що Леоновi аж страшно зробилося, i вiн мимоволi мотнувся взад.

– Але ж перепрашаю, – сказав вiн, ще не тратячи вiдваги, – ми ту от з вашим мужем, а моїм дорогим товаришем, укладали плани, – ах, якi хорошi плани, о нашiй будущинi, – i я вiрю твердо, що бог нам допоможе дiждати ще їх справдження!

– Вам? Бог допоможе? Людоїди якiсь, дводушники! – воркотiла Рифка, а далi, немов оснувата, пiдоймила затиснутi кулаки вгору i кинулась на перепудженого Леона.

– Не пiдеш ти ми з дому, душогубе! – кричала вона. – Ти ще смiєш роздирати моє серце, говорити менi свої дурницi, коли мiй син через вас i вашi прокдятi..; грошi зо свiту пропав!.. Проч ми з хати! Проч! А як ще раз поважишся ту вказатися, то ти видру тi безвстиднi, гадючi очi! Розумiєш?..

Леон зблiд, скулився пiд градом тих слiв i, не зводячи очей з грiзної прояви, взадгузь ступав iд дверям.

– Але ж, жiнко, Рифко, – вмiшався Герман, – що тобi сталося? За що ображаєш нашого доброго сусiда? А чень, воно ще все не так, чень, наш Готлiб жиє i все те, о чiм ми говорили, може сповнитися?

Герман надiявся тим потiшити Рифку; показалось, що тiльки дужче розлютив її на бiдного Леона.

– А хоть би й так було, – крикнула вона, – то я волю десять раз побачити його мертвим, нiж бачити отсього поганина своїм сватом! Нi, нiколи, доки я жию, нiколи того не буде!

Оба мужчини стали хвилю мов задеревiлi, не знаючи, що сталося Рифцi i вiдки взялась у неї така встекла злiсть на Леона. А коли Рифка не переставала кричати, кидатися i прогонювати Леона з свого дому, той, скулившися i натиснувши цилiндер на голову, вилетiв з негостинних покоїв на подвiр'я, на вулицю i, не обзираючись, дрижачи весь з несподiваного зрушення, пiшов до мiста.

– Боже, тота жiнка справдi здурiла! – воркотiв вiн. – I вона мала бути свекрухою моєї Фаннi? Таже вона, гадина сороката, заїла б її за один день! Щастя моє, що так сталося, що того… їх сина десь вирвало! Тьфу, не хочу мати з ними нiякого дiла!..

Так Леон воркотiв i спльовував дорогою. Йому аж тепер стало розумно, чому прочi багачi уникають Германа, нерадо бувають в його домi i, крiм торгових та грошових, не мають з ним нiяких зносин. Але все-таки прикро було Леоновi, що так сталося: жаль йому було тих блискучих надiй i планiв, котрими недавно й сам – упивався. Та тiльки ж голова його плiдна була на такi плани, а коли розпався один, вiн не довго жалував за ним, але швидко хапався другого. I тепер вiн живо покинув недавнi мрiї i старався вжитися в тоту думку, що «працювати» йому надалi не у спiлцi з Германом, але самому, без Германа або й против Германа. «Против! А! – думав вiн. – До того, певно, незадовго всилує мя й сам Герман, буде тепер старався ще бiльше шкодити менi».

Леон i сам не знав, для чого се видалось йому конечним, щоб Герман тепер мусив ворогувати з ним. iн i сам перед собою не був би одверто признався до того, що перекидав на Германа свою думку, що в серцi його закипає якась дика неприязнь до Германа за образу, дiзнану в його домi, за обалення його блискучих планiв. Леон i сам собi не признавався, що се вiн iменно рад би був тепер шкодити Германовi, показати йому свою силу, «навчити його розуму». Вiн не входив в причини, але вдумувався тiльки в саму боротьбу, старався наперед представити собi її тисячнi случайностi, пiдходи, невдачi, щоб завчасу против них забезпечитися, щоб Германовi впоперек дороги навести як мож бiльше завад i некорисних обставин. I в мiру того як хiд його ставався повiльнiший, вiн чимраз глибше затоплювався в свої думки, чимраз тяжчi невдачi i страти наводив на Германа, упокорював того товстенького, спокiйного, мов муром обведеного, багача, наводив на нього тривогу, аж вкiнцi – перед самим входом до дому – обалив його зовсiм i враз з його скаженою жiнкою вигнав з послiднього закутка – з дому на Бориславськiм трактi.

– А, так вам треба! – шепнув вiн, немов радуючись їх розпуцi, – Аби-сь знала, чарiвнице, як менi видряпувати очi!

В той самий час, коли Леон, затоплений в своїх мрiях, радувався з цiлковитого упадку дому Гольдкремерiв i забирався до обраховування користей, якi спадуть на нього з тої великої побiди, Герман сам в каретi вихром iмчав улицями Дрогобича на Стрийський тракт. Вiн був iще зовсiм блiдий лицем, хвиля вiд хвилi почував якийсь холод за спиною i легку дрож в тiлi, а в головi його думки мутились, i перевертались, мов вода на млиновiм колесi. Нещастя впало на нього так несподiвано, та й ще нещастя таке дивне та непрослiдиме, що вiн вкiнцi порiшив – не думати нiчогiсiнько i ждати терпеливо, що з того усього вийде. Вiн постановив собi пробути кiлька днiв у Львовi i ужити всiх можливих способiв, щоби винайти сина i вияснити всю справу, чому i куди вiв пропав. За кiлька днiв вiн мусив їхати до Вiдня, куди його один торговий приятель телеграмою зазвав для залагодження важного дiла, тикаючого нафтового промислу в Бориславi. Коли б, отже, в тих кiлькох диях не удалось йому у Львовi добитися свого, то вiн рiшив лишити справу в руках полiцiї, а сам таки їхати до Вiдня. Правда, жiнка не казала йому вертати без сина, живого чи мертвого, – а о їздi до Вiдня в «нафтових» дiлах вона й чути не хотiла, – але що жiнка розумiє! Або ж то вона знає, що Герман хоть буде сам у Львовi, а Готлiба може й не вiдшукати, а грошi i без нього своє зроблять, коли ще можна що-небудь зробити. А в Вiднi йому бути ковче треба, там дiло без нього не пiде. Таке роздумував Герман, котячись у каретi бистро гостинцем до Стрия. Хвиляста пiдгiрська околиця пересувалась перед ним, не лишаючи в душi його нiякого слiду. Вiн ждав нетерпеливо, коли перед ним забiлiються вежi Стрия; його нудили безконечнi ряди берiз та рябин, посадженi по обох боках гостинця; вiн звiльна почав успокоюватися, хитатися вiд одної стiнки карети до другої, а вкiнцi, прилягти лицем до подушки, заснув.