Читаем без скачивания Борислав смiється - Іван Франко

– Води! Води! – кричали робiтники, що заходилися тверезити Бенедя i перев'язувати його рану. Принесено воду, перев'язано рану i затамовано кров, але вiдтерти зомлiлого годi було. Удар був дуже сильний i в небезпечне мiсце. Над цiлим товариством залягла знов хмара непевностi.

– Возьмiть го винесiть отам на вулицю! – крикнув вкiнцi Леон. – А нi, то занесiть додому та прикличте доктора!

– Живо, живо! – пiдганяв будовничпй. Заки два робiтники взяли Бенедя за руки i ноги та понесли крiзь натовп людей на вулицю, до будовничого ззаду пiдiйшов майстер мулярський i дiткнувся його плеча «рукою. Будовничий зiснувся i обернувся напруго, мов за дотиком пекучої кропиви.

– А видите, пане будовничий, я добре казав…

– Що, що таке? Хто казав?

– Я казав, – шептав стиха, спокiйно майстер, – не спускати камiнь на дрюках, бо небезпечно.

– Е, дурень ти! От мудь, не що iнше, п'яний був, не вiдскочив, хто му винен! – вiдповiв офукливо будовничий i вiдвернувся. Майстер стис плечима i замовк. Але будовничий почув шпильку внутрi i трохи не пiнився зо злостi.

Мiж тим пора було кiнчати закладини. Школьяики спровадили рабина на малу, досить вигiдну Брабинку, i вiн злiз по нiй на дно рову, де на йрйзначенiм мiсцi лежав фундаментовий камiнь. Не верхнiй площi каменя була видовбана чотиригранна, досить глибока ямка, а довкола неї червонiлись свiжi плями кровi, що бризнули з рани Бенедя. Рабин промуркотiв ще якусь молитву, а вiдтак перший кинув невеличкий срiбний грiш до видовбаної в каменi ямки. За ним то само школьники, а вiдтак почали й прочi гостi злазити схiдцями i кидати хто бiльшi, хто меншi монети в пiдвалину. Дами скрикували та хиталися на схiдцях, пiддержуванi мужчинами, тiльки Леонова дочка Фаннi гордо i смiло злiзла до ями i кинула дуката. По дамах почали й панове один по другiм спускатися до пiдвалини. Потомок польської шляхти iшов тут же за Германом i косо глянув на багатого капiталiста, коли той бренькнув блискучим золотим дукатом: шляхтич мав лиш срiбного ринського в кишенi, але, щоб не покпитись зi своїм шляхетським гонором, живо вiдоп'яв вiд' манжета золоту спинку i кинув її до ямки.

Довго тягнувся ряд гостей, довго бренчало золото, сиплючись у камiнну ямку та заливаючи її блискучою хвилею. Робiтники, що стояли над ямою, чекаючи на розказ майстра, зависно глядiли на цiлий той обряд. Но ось уже кидання грошей скiнчилось – ямка мало що не повна. Леон, що досi стояв при схiдцях i всiх виходячих з ями приязно стискав за руки (з Германом та з шляхтичем вiн на радощах навiть поцiлувався), тепер виступив наперед i казав принести плиту та цемент, замурувати фундамент. Робiтники кинулись сповнити його волю, а вiн сам тим часом пiдiйшов iд клiтцi з щиглем.

«Тiкiлi-тлiнь! Цюрiнь-цюрiнь! Куль-вулькуль!» – щебетала пташина, не надiючись собi лиха, коли Леон зближався. Тонкий, чистий спiв щигля дзвенiв у тихiм воздусi, мов скло. Довкола всi втишилися, цiкаво позираючи на закiнчення важного обряду закладин. Леон зняв клiтку з птахом iз стовпа i, держачи її догори, проговорив:

– Мої дорогi сусiди, а нинi гостi! Великий седень для мене, дуже великий. Чоловiк, що сорок лiт блукався по безлюдних пустинях та бурливих морях, нинi перший раз побачився близьким супокiйного пристанiвку. Тут, в щасливiм мiстi Дрогобичi, я задумав увити собi гнiздо, котре би було красою i славою мiста…

– Браво, браво! – закричали гостi, перериваючи бесiду.

Леон поклонився з усмiхом i говорив дальше:

– Батьки нашi навчали нас, що, хотячи зачати якесь дiло щасливо, хотячи довершити єго щасливо i хотячи уживати єго плодiв щасливо, треба передовсiм з'єднати собi духiв мiсця. Ви вiрите в духiв, ласкавi панство? Може бути, що є мiж вами хто, що в них не вiрить. Я – признаюсь вам – вiрю в них. Ту, в тiй землi, в тих брилах камiння, в тiм сичучiм вапнi, в людських руках i головах, – у всiм тiм жиють духи, сильнi, таємничi. При їх тiльки помочi стане мiй будинок, моя твердиня. Вони тiльки будуть її пiдпорою i обороною. I тих-то духiв поєднати, жертвою поєднати, кровавою жертвою, – се цiль нинiшнього великого обряду. Щоб достаток i добробит, – не для мене, а для цiлого мiста, – цвiли в тiм домi, ви ласкавими руками кинули в сю камiнну борозду золоте сiм'я. Щоб здоров'я, веселiсть i краса – не ' для мене, а для цiлого мiста, – цвiли в тiм домi, я жертвую духам сього мiсця, сього живого, здорового, веселого i гарного спiвака! При цих словах Леон встромив руку до клiтки. «Пi-пi-пi!» – запищала пташина, перхаючи i ховаючись по кутах, однако Леон живо зловив її i виняв з клiтки. Щиголь скоро в руцi замовк, тiльки дивився довкола заляканими очима. Його червоноперi груди виглядали, мов велика кровава пляма в Леоновiй руцi. Леон виняв червону шовкову нитку i зв'язав нею щиглевi крила i ноги, а вiдтак зiйшов схiдцями в долину, до фундаменту. Всi довкола мовчали, мов пiд якимось тиском. Робiтники наднесли велику плиту i довкола чотиригранного прорубу в фундаментi наклали цементу, щоб зараз же замурувати той отвiр. Тодi Леон, прошептавши ще якiсь слова, зняв перше з пальця золотий перстень i кинув його до прочого скарбу в камiннiй дучцi, а вiдтак положив наверх щигля. Пташина лежала спокiйно на холоднiм смертельнiм ложi з золота i срiбла, тiльки головку звернула догори, до неба, до своєї ясної, чистої вiтчини, – но зараз велика плита прикрила зверху той живий-трiб, затверджуючи будуще щастя дому Гаммершлягiв…

В тiй хвилi Леон поглянув вбiк i побачив на фундаментi слiди iншої жертви – кров людську, кров помiчника мулярського, Бенедя. Та кров, застигла вже на каменi, вразила його до глибини душi. Йому повидiлось, що, вiдай, чи не «духи мiсця» жартують собi з його слiв i беруть зовсiм не таку марну жертву, як його жертва. Йому_ привидiлось, що тая друга, страшна, людська. журба ледве чи вийде йому на користь. Краплi кровi, закрiплої на каменi, в темнiм прокопi виглядали, мов чорнi голови залiзних гвоздiв, що вертять, дiрявлять i розточують пiдвалини його пишної будови. Йому стало нараз якось холодно, якось тiсно в прокопi, i вiн вихопився чимборше наверх.

Гостi тислися до нього з жиченнями. Герман стиснув йому руку i промовив голосно:

– Най той невеликий скарб, засiяний приязними руками в пiдвалину вашого дому, росте i множиться в тисячу разi Най стане пiдвалиною слави i багатства вашого роду!

– I так, як ваш дiм нинi засновувсь на пiдвалинi з каменя i золота, – додав з другого боку також голосно шляхтич, – так най щастя i розцвiт вашого роду вiднинi основуєсь на щирiй приязнi i прихильностi всiх людей.

Леон радiсно стискав руки своїм гостя, радiсно дякував їм за їх приязнь i услугу, радiсно прирiкав працювати надальше тiльки в товариствi i для товариства, – а все-таки в серцi його лежав ще холодний сумерк, крiзь котрий грiзно виднiлися великi чорнi краплi кровi, мов живi залiзнi гвоздi, пробиваючi i розточуючi незначно пiдвалини його щастя. Вiн чув з усiх слiв своїх гостей якийсь холод, за котрим, бачилось, чатувала скрита глибоко в їх серцях зависть.

Мiж тим робiтники пiд проводом будовничого замурували з усiх бокiв фундамент i виводили швидко стiну всерединi прокопу. Вдарила перша година.

– Ну, досить, люди, на нинi роботи! – крикнув Леон. – Треба й вам троха забавитись. Таких днiв, як нинiшнiй, в моїм життю небагато, най же i для вас вiн буде празником. Тут вам сейчас принесуть пива i закусок, а ви, майстер, уважайте на порядок!

– Добре, прошу пана!

– А вас, мої дорогi гостi, прошу за собою. Фаннi, дитинко, будь господинею i займися дамами! Прошу, прошу!

Гостi, весело гуторячи, пiшли помiж купами цегли, камiння та дерева до дощаної, вiнцями та рiзнобарвними хоруговками устроєної буди на перекуску. Тiльки рабин i школьники та деякi другi «хусити» пiшли геть, не хотячи засiдати при однiм столi з «трефняками».

Поки в будi серед веселого гамору пани гостилися, робiтники сидiли в широкiм крузi пiд голим небом на камiннi. Два помiчники наливали пиво, другi два розносили рiзники хлiба та сушену рибу. Однако робiтники були якось дуже мовчазливi. Случай з Бенедьом щемiв iще всiм унутрi, ба i весь той дивний жидiвський обряд закладин дуже їм не сподобався. Хто вигадав живу пташину замуровувати? Нiби то принесе щастя? А втiм, може, й так… Адже добре то якийсь вигадав: панам весiлля, а курцi смердь. А тут ще й тi робiтники, що вiдносили Бенедя додому, повернули i стали розповiдати, як стара Бенедьова мати перепудилась i заплакала тяженько, побачивши свого єдиного сина зомлiлого, окровавленого. Зразу, бiдачка, гадала, що вже по її синовi, але коли їм удалося Бенедя протверезити, то так утiшилася, мов дитина: заскакує коло нього, i цiлує, i'плаче, i йойкає, так що аж серце крається чоловiковi.

– Знаєте що, хлопцi, – озвався майстер, – треба би зробити яку складку та пiдрятувати бiдних людей, бо заки вiн буде слабий та незарiбний, то я й не знаю, з чого їм обоїм вижити. Адже стара iглою не занипає на тiлько!

– Правда, правда! – закричали робiтники з усiх бокiв. – Скоро по виплатi, то кождий по п'ять крейцарiв, нам уйма невелика, а їм добро.

– Ну, а будовничий, – озвався котрийсь муляр, – вiн нiчо не дасть? Адже цiле нещастя через него!