Читаем без скачивания Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць - Лариса Денисенко

Щодо сексу, то в мене справдi давно його не було. Так склалося. Кiлька пояснень. Тi чоловiки, що мене оточували, переважно були одруженими, а я не могла заради сексу, який мiг би виявитися не дуже приємним, зрадити свою обiцянку Боговi та внаслiдок цього померти з прокладкою в трусах. Угу. Зараз. Тi, що залишалися неодруженими, були переважно молодшими за мене, а з такими я не спала вiдповiдно до своїх власних принципiв. А ще - я з тих дуреп, яким потрiбно кохання. А ще - я з тих, хто дуже недовiрливо ставиться до чоловiкiв та й людей узагалi. З людьми я почуваюся наче та бабця, що довго-довго стоїть у черзi й дивиться на новеньких, хто тiльки-но пiдiйшов, як на потенцiйних злочинцiв, що можуть нахабно влiзти в чергу. «Вас тут не стояло!» Саме так. Можливо, колись я стану iнша.

Нещодавно в метро до мене пiдiйшов миршавий чоловiк похилого вiку з вузькою головою (лептоцефал), пiд пахвою вiн тримав три жоржини кольору страченого кохання, якi вiн загорнув у целофанову плiвку. «Доброго дня», - промовив вiн до мене. Я мовчки чекала, що буде далi. «Ви мене не впiзнаєте?» Я його не впiзнавала. «Я бачу, що ви мене не впiзнаєте», - продовжував вiн свiй «чiпляж». Бо це був саме «чiпляж»: я цього миршавця не знала. Очi в нього були бiлястi, вiн не поспiшав зустрiчатися зi мною поглядом. «Це не дивно, що ви мене не впiзнаєте. Я нещодавно зазнав автокатастрофи. Мене зараз нiхто не впiзнає. Але ж це не головне, правда? Головне те, що я, що я вас упiзнав!» Вiн був такий щиро радiсний. Але менi було не до того. Я не можу визнати за собою такi чесноти, як поважне ставлення до людей похилого вiку (i взагалi людей) та чуйнiсть. Тому я пiшла собi пiд «зачекайте, поговоримо, дiвчино, зачекайте, адже ви, адже ми…»

Тодi я подумала, що це непоганий хiд. Я маю на увазi, так можна чiпляти чутливих чи дуже цiкавих юних iстот. «Ох, юначе, це не дивно, що ви мене не впiзнали, мене збив лiтак, мене зараз нiхто не впiзнає, але я чудово пам'ятаю ваше натхненне обличчя. I це головне!» Коротенька промова (бажано ще й виглядати пристойно, наближено до симпатичної дами) - i парубiйко твiй. Ще тут треба додати, що я - колишня балерина. Тому що бiльш-менш освiченi чоловiки мають розумiти, що балет - це справа смаку, а от фантастична розтяжка балерин має смакувати кожному. Це я тому говорю, що думаю, коли я не помру до сорока рокiв, у сорок, принаймнi так менi здається, принцип не спати з молодшими за мене чоловiками я переросту, як у сiм рокiв ниркове захворювання. I треба до цього моменту набути рiзноманiтного досвiду в питаннях грамотного здiйснення «чiпляжу».

«Уявляєте (це Любаша до мене i Влада), акторка Холi Берi, ну така, в помаранчевому купальнику, що зваблювала «Бонд. Джеймс Бонд», їй ще дали Оскара, тому що вона чорна, згадали? (Ми згадали). Так от, вона бере одяг колишнього чоловiка й роздає бомжам». Влад гмикає. Вiн дивиться на Любашин виблискуючий рот i сопе. Я кажу: «Добрий, мабуть, був у неї чоловiк». Любаша клiпає очима. «Так! Абсолютно! В мене був такий чоловiк, що як пiшов - забрав усi мої труси. Абсолютно! А тут залишив свiй одяг колишнiй дружинi. Добрий! Абсолютно! Так!» Любаша пiшла собi. Iнколи, щоправда, дуже рiдко, я хочу, щоб хтось придумав гумову «любашобiйку».

«Ти бачила новий бюджет?» - це до мене Влад. «Я його складала», - вiдповiдаю я. «Ти нiколи не вiдповiдаєш прямо», - зауважує вiн таким тоном, щоб я второпала: вiн мене не схвалює. Бiльше вiн не каже нiчого. Вiн вважає, що сьогоднi дуже плiдно зi мною поспiлкувався. Для Влада важливо бути переконаним у тому, що вiн - ввiчлива, iнтелiгентна людина. Хай собi бавиться.

Запитання сьоме в «одкровеннику»: «Хто є вашим коханням»? (Це запитання багато хто iгнорував, а багато хто брехав, коли вiдповiдав на нього, я ж написала «таємниця»). В iнститутi я не закохувалася, в школi теж, у дитячому садку - так само. У школi, правда, в мене було одне поривання серця закохатися в мого однокласника, та поки я думала, як йому про це сказати i що робити, вiн випередив мене на пiвкорпуса, прозвав мене «тупа жирафа», на тому моє поривання наче вiтром здуло. Тому що навряд чи закохуються у дiвчат, яких звуть тупими жирафами. Ще було й друге - закохатися у вчителя фiзичної культури, але воно кудись зникло з причин, котрих я не пам'ятаю, тодi, втiм, мене теж мало цiкавило, чому це я припинила його хотiти, цього м'язистого бiлявця з глибокими карими очима. Своє перше кохання я зустрiла тодi, коли бiльшiсть жiнок уже забувають iмена своїх перших кохань.

Моє перше кохання звалося Євгеном Павловичем Гойдалком. Утiм, його так звати й зараз. I зараз, я переконана в тому на сто вiдсоткiв, вiн є чиїмось першим коханням, другим, останнiм. Нормальну жiнку моїх рокiв, ту, що вже забула iм'я свого садочкового кохання, мало б вiдразу наструнчити вiд цього прiзвища «Гойдалко», в мене ж воно викликало тiльки романтичнi асоцiацiї. Вiн був директором мережi магазинiв, куди я влаштувалася працювати молодшим менеджером.

У нього було довге свiтло-русяве волосся, пальцi пiанiста та обличчя драматичної наволочi. Все це виглядало дуже привабливо для мене. А ще вiн завжди виглядав як новенький. Був дуже чистий, охайний та поставний. Трохи за тридцять. Коли вiн говорив, вiн наче натискував на тебе своїми очима, i це натискування настiльки вiдчувалося, що менi ставало гаряче там, у животi, у грудях. Я зрозумiла, що дуже хочу цього чоловiка, як тiльки його побачила. Я зрозумiла, що вiн наволоч, так само, як тiльки його побачила, але скажiть менi, чи багатьох недосвiдчених дiвчаток це усвiдомлення зупиняло? Вiн теж усе чудово розумiв. Та це було й не дивно. Але мене дуже здивувало, насправдi здивувало й довгий час пiдкидало вiд щастя те, що вiн також мене захотiв. Мене. Молоду простоволосу дурепу. З опуклими сильними литками (результат регулярних ранкових пробiжок), трохи сутулу вiд навчань та читання напiвлежачи, з очима кольору простих олiвцiв. Агресивну та наполегливу, як тер'єр.

Моя ейфорiя вiд нього минула через пiвроку, але усвiдомлювати це було надзвичайно болiсно. Вiн любив, коли його персональна асистентка Алла прилаштовувала свої круглi колiна, вмощувала свої пишнi форми (хоча вона була молодша за мене, але вся така пишна та кругла) у вишневий фотель, що наче спецiально для її форм було поставлено в його кабiнетi. Вона скручувалася тлустою кицькою. Чи викладала свої повненькi литки на фотельнi бильця. I заходилася дзвiнким смiхом. I ви вмикали музику. I вiн також реготав їй у вiдповiдь. Оперний регiт. Усi впiзнавали ваш регiт. Я ще тодi хотiла сказати, що в гiєн теж такий регiт, який нi з чим не сплутаєш, його чутно здаля, а харчуються вони стервом. Я зараз згадую, а що ви таке слухали? Мiськi романси чи iталiйську танцювальну музику? Та це не важливо. Вiн просив її вiдчинити дверi досить широко, щоб усi, хто проходив повз, бачили та чули, як. Щоб бачили цi безсоромнi ноги, чули ваш смiх та надривний спiв того, хто грав почуття. Ви самi гралися в почуття почуттями.

Спочатку менi справдi було боляче, а вже потiм я стала робити вигляд, що менi дуже боляче. Менi подобалося робити саме такий вигляд. Наче менi болить бачити цi гладкi колiна, цей ваш регiт, музику серед робочого дня, цей вишневий фотель. Коли я вдавала, що менi «наче» боляче, бiль вiдступав. Я чекала, щоб вiн сказав: «Лап, це все… (на цьому мiсцi вiн завжди дуже кумедно наморщував нiс) знаєш, така нiсенiтниця, така маячня… ну, припини це. Чого ти? Ти ж така розумна, вродлива, доросла дiвчинка. Ну, ну. То чого ти?» Я знала, що тобi потрiбнi мої сльози. Для мене ж заплакати було проблемою. Але я плакала. Щоб це зробити, я згадувала мого однокласника, в якого я спробувала закохуватися, того самого, що звав мене «тупа жирафа». Вiн так звав мене через довгу шию, тому що моя шия, на яку Євген Павлович любив намотувати шовковий шалик i вимiрювати в поцiлунках («чотири з половинкою до всмiхненого пiдборiддя»), здавалася однокласнику задовгою. Нiхто не вигадав унiверсального мiрила, яким би можна було вимiрювати дитячi образи. Може, вершкове морозиво? Скiльки треба порцiй, щоб забутися? Двi, три, п'ять?

Для того, щоб я пройшла повз вашi розчиненi дверi, щоб я все це побачила на власнi очi, Євген Павлович смикав свого заступника, щоб той, своєю чергою, смикнув мене. Я так i не спитала в нього, навiщо вiн це робив (можливо, йому було приємно зайвий раз притиснути одним пальцем прiзвище заступника на кнопцi, може, саме в такий спосiб руйнується карма?) Якщо б навiть мене не смикнув заступник, то про цi подiї менi б доповiла музика, що лунала коридорами, ваш регiт, що шматував мою печiнку, або добрi люди. В Євгена був хист збирати й утримувати бiля себе добрих людей, з тих, що обов'язково вирвуть у вас кусень хлiба зi слабких рук, якщо ви роззявите рота, щоб помилуватися мiсяцем на тьмяному тлi безхмарного неба. Блиск очей цих добрих людей пiдтримувався завдяки моїм померхлим очам. Коли вiн хотiв сексу, вiн говорив: «Треба мене трохи поганьбити, чи не так, Лап?» «Поганьбити» - «тонкий» натяк на моє iм'я - Ганна. Можу собi уявити, як вiн не мiг без смiху вимовити слово «ганьба», це в нього, мабуть, мало б значити: «трахати Ганьку». Себто мене. Попри все, треба зiзнатися самiй собi, що якби не було таких вигаданих для двох утаємничених слiв (нехай образливих для одного/однiєї), iсторiя стосункiв двох людей була б збiднiлою. Вiн вважав мене молодою iстеричкою, досить вишуканою, вродливою, чистою. Йому подобалося зустрiчатися з молодою iстеричкою, живий i яскравий привiд для дружнiх плiток.