Читаем без скачивания Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць - Лариса Денисенко

«Ти знаєш, що коли ми займаємося коханням, ти зовсiм не пiтнiєш. А коли ти оперуєш, я постiйно витираю пiт iз твого обличчя». Коли ми себе не контролюємо, за нас це роблять iншi? «Можливо», - муркочу я. Я цiлую її лiлiйну шию. «Чекай». Вона трохи вiдповзає, косиця стає менш тугою. «Про що це говорить?» «I про що це говорить?» «Це говорить про те, що ти - недобросовiсний коханець. От про що!» «А може, це є свiдченням того, що я - добросовiсний хiрург?» Вона вперто мовчить. Можливо, навiть плаче. «Це може говорити про величезну кiлькiсть речей, а може нi про що не говорити. Ми це робимо самi, розумiєш? Ми самi озвучуємо свої дiї, дiї iнших людей. Навiщо?»

«А може, це говорить про те, що менi зробити боляче ти не боїшся, а завдати шкоди хворому надзвичайно боїшся. Може це говорити про таке?» «Не знаю. Але я знаю декого, хто може таке говорити». «I хто? Кого ти знаєш?» Вона пiдводиться. Смикає простирадло, щоб накритися. Чого розплетена коса? «Чого ти пiдхопилася? Тут темно», - кажу я. «Ти не зважаєш на мене, коли я гола, - каже вона. - Коли я гола, я для тебе - тiло». Я шкодую, що колись спав з Тетяною, її подругою. Я шкодую про те, що Тетяну я скривдив. I говорив їй безжальнi слова. Я шкодую про те, що зустрiчався з мстивою жiнкою, яка через бiль iнших намагається вразити мене. «Ти хочеш сказати, що менi бракує власних слiв, що я така дурепа, що навiть слова в когось позичаю, так?» На мою думку, нiч створено для чого завгодно, але не для сварок. Цiкаво, що сварки бувають до та пiсля кохання. Кохання врятує Всесвiт, коли всiх людей перетворять на кролiв. Я зiтхаю, я не люблю розмов пiсля кохання. «Я хочу сказати, що всi ми позичаємо слова. А ще я хочу сказати, що якщо ти вже взяла чужi слова, то краще б позичила їх у когось бiльш гiдного». «Невже? В Гоголя?»

Коли янголи беруть слова в людей, вони перетворюються на демонiв. «Послухай». Я кажу. «Що?» Запитує вона. «Тихiше. Просто послухай». «Що?» Знову запитує вона. «Темряву». «Козел, який ти козел». Каже вона, вмикає свiтло, починає вдягатися. Нiч штучно порушено, мою нiч, безмежне темне кохання. «Я бiльше нiколи, ти чуєш? Я бiльше нiколи, зрозумiв?» Вона йде.

Її пружнi сiдницi я бачу пiд халатиком та трусиками, її сiдницi просвiчуються, як м'якоть стиглого яблука пiд тонкою шкiрою.

Чи може переважити пристрасть до цих рiдних сiдниць несприйняття цього чужого голосу? Вона обертається бiля дверей ординаторської. «Я бiльше нiколи, ти зрозумiв»? «Постав чайник».

Я кажу. Грюкає дверима вона. Ставить чайник. Янгол. «Андрiю, швидше давай сюди, привезли двох iз вогнепальними».

Нiч дарована людям для щастя. Не знаю, навiщо Бог створив ранки. Можливо, просто залишався матерiал. Бог - економна постать. Вночi люди вiдвертiшi, вночi краще бачиш, краще думаєш, легке може видатися важким, а поверхове - глибоким. Вранцi ми впевненi, що це - калюжа, а це - море. Вночi ми бачимо темну, непрозору рiдкоплиннiсть. Спочатку подумаєш, а потiм долатимеш, чи не так? Це не тому, що ми не бачимо. Це тому, що ми вчимося спочатку розумiти, а потiм робити. Вночi все не так виразно. Нiч для розумних. Для тих, хто здатен не брати на вiру «бiле», «чорне». Для тих, хто знається на сутiнкових вiдтiнках. Нiч для обрисiв та натякiв. Нiч для винахiдливих людей. Я справдi дуже пiтнiю. «Все йде як слiд. Не вiдволiкаймося. Ангелiно Василiвно, швидше тампонуйте це». Вона наближає до мене тампон прибрати мiй пiт, я думаю, чи велика зараз вiдстань мiж цим тампоном та її бажанням вибити менi око?

Треба перепочити. Циган виє на подвiр'ї. Вiн купається в мiсячному сяйвi. Вiн схожий на казкову iстоту. Ще мить - перетвориться на показного чоловiка в чорному костюмi, сповненого чужих таємниць. Я вiддаю йому половину своєї канапки. Кладу на асфальт. Вiдходжу. Тiльки тодi вiн пiдходить, обережно бере її, їсть. На мене вiн не дивиться. Я для нього не iсную. Вiн чорний та мiцний. Вгодований собака. Санiтари з моргу лякають своїх нiчних гостей розповiдями про те, що Цигана пiдгодовують з абортарiю.

У мене нiколи не було собаки, але завжди було дивне мiшане вiдчуття презирства та поваги до псiв. Я постiйно пiдгодовував дворових собак, але нiколи не купував їм їжi. Вiддавав трохи своєї. Я вважав, що роблю це не тому, щоб вони були нагодованими, не тому, що я за них хвилююся, а тому, що менi треба кудись подiти свої недоїдки. Не викидати ж? Наче Бог, я був економною постаттю. Я вiддаю їм недоїдки, от i все. Це не тому, що я хочу нагодувати їх, це не тому, що менi їх шкода. I не тому, що менi вони подобаються. Коли ти починаєш купувати харчi спецiально для псiв, хай навiть найдешевшi, тодi ти докорiнно змiнюєш свою мету i ставлення. Це не те саме, що вiддати кавалок своєї дорогої шинки, яку ти просто не в змозi доїсти. Дитячi забавки у виконаннi дорослого дядечка - це сумно.

У Колобка був пес. На iм'я Вiльгельмiн Торрес Лючiя Сантос. Менi кортiло дописати в його родовiд - Король Iспанiї. Це був величезний м'язистий бордоський дог. «Величезна така падлюка».

Так менi змалював його НАТО. «Ну, трохи такий, монстр. Побачиш».

Так вiдрекомендував його Будда. Звали ж його - Черевань, Срана Дупа, Товста Злидня. Вiн був надзвичайно подiбний на Колобка. Егоїстус. Коли Черевань займав собi мiсце на лiжку, Колобку доводилося примощуватися скраєчку. Черевань не спав на килимах, не кажучи вже про голу пiдлогу. Ага, ще чого. Тiльки лiжко. Iнколи, влiтку, коли Черевань хотiв похолодити собi яйця, вiн перелазив на iспанську плитку. Срана Дупа любив добрячий секс, якiсну їжу, трахати ззаду ветеринарiв. Земля, пiсля того як вiн робив трiйко гребкiв, виглядала так, наче тут годинами розважалися вепри. Ще вiн любив так обтрушуватися, що заляпував тебе слиною. Вiн нацiлювався в обличчя. Вiн був цiлкий. Коли я спитав у Будди, ким, на його погляд, Товста Злидня був у минулому, той без вагань вiдповiв: «Наволоччю якоюсь». Будду Черевань iгнорував, НАТО вiн побоювався, через це кiлька разiв згризав його чревики. Мною вiн керував. Вкладав величезну голову менi на колiна. Змушував чухати. Вологим носом пiдкидав мою долоню. Я не знаю чому, але я дуже цим тiшився. «Слухай, Колобок». Одного разу звернувся я. «Може, вiддаси менi Череваня?» «Це - мiй пес. I байдуже, що вiдчуваєш з цього приводу ти». Колобок сказав.

«Це не твоя жiнка». Колобок сказав. Пiсля того, як у моє життя увiйшла Iрина. «Це - моя жiнка». Я сказав. «I байдуже, що з цього приводу вiдчуваєш ти». То була моя домашня заготовка, я довго чекав нагоди, щоб сказати це йому. Я був задоволений. Якийсь час. Бо я усвiдомив, що Колобок не зрозумiв, навiщо я сказав саме це. Колобок не впiзнав власнi слова. Колобок прибирав з пам'ятi незначнi для нього розмови миттєво, як спускаєш у нужнику лайно. Так сталося, що я пам'ятав майже все, що б не казав Колобок, а вiн зберiгав у пам'ятi лише маленькi уривки. Крихiтнi уривки мого життя. «Ти зi мною живеш набагато довше». Колись сказав я йому. «Набагато довше вiд чого?» Колобок спитав. «Вiд того, скiльки я живу з тобою». «А». Колобок акнув. I все.

Коли Гарi зустрiв Салi? Коли я зустрiв Iрку? Колись зустрiв. Я, власне, пам'ятаю, яким жахливим був день, коли я прокинувся пiсля зустрiчi з Iриною. Я був вiрний собi й вiдкрив очi близько дванадцятої. Квартира була чужа. Але це мене не дуже здивувало, саме в цей час я пив багато, пив майже все, я взагалi забув тi часи, коли келих шампанського чи маленька пляшка пива за вечiр були моєю межею дозволеного. Але чолов'ягу, який присурганився до кiмнати, я бачив уперше. Вiн був рудим i кудлатим. Голий торс та незграбнi ноги в якихось iдiотських закоротких картатих штанцях. «Ну що? Як ти?» Спитало воно мене. В такi моменти, до речi, усвiдомлюєш, що розмiр твого члена вiдчутно зменшується. «А ти?» Спитав вдавано-спокiйно я. «Так я спав». Вiдповiло воно. «I я». Як ви самi можете переконатися, то була чудова розмова двох великих iнтелектуалiв сучасностi.

«Валера». Протягнув руку вiн. «Андрiй». Протягнув руку я. «Ну от, короче - снiг взагалi». Вiн сказав. «Ага». Я сказав. «Снiжить». «Може, тобi пива?» Вiн спитав. I тут я подумав, що вiн правий. Менi - пива, так! Пива - термiново та обов'язково. «Так, менi пива». Сказав я. «Слухай, може, ти вийдеш, а я тут вдягнуся?» «А ти й не роздягався». Сказав вiн. I знову був правий. «Ще в мене є яєчня з цибулею та салом». Додав вiн. I я побiг блювати в нужник.

Виявилося, що сюди, до Валери, мене вчора принесла Iрина. Її я пам'ятав. I-ри-на. Вона скручувала каштанове блискуче довге волосся в тугий вузол i примощувала його на шиї. Я хотiв її, як тiльки дивився на цей вузол, подумки я скручував i розкручував його, вiдчував важкiсть її волосся. В неї були виразнi ноги. В дитинствi вона займалася бальними танцями. Стрункi, пiдтягнутi литки та розкiшнi стегна. Вона була старша за мене, i серце її було не на мiсцi, стукотiло в усi дверцята: скронi, шию, зап'ястки. Я вiдчував, що дуже не неї впливаю. Iрина не знала, куди ховати очi, в неї були такi рухливi пальцi. Вона постiйно терла скронi. Весь час скручувала серветки так щiльно, що незабаром вони перетворювалися на мушлi. Низько нахиляла голову, аж тодi всмiхалася. Вона дивно вдягалася. Я б сказав, що незвично жiночно. Всi цi грайливi спiдницi-дзвоники. Всi цi вузькi кофтини з хвилюючими глибокими викотами. Вчора я пiшов на побачення. Саме так. I що далi?