Читаем без скачивания Барабашка ховається під землею - Нестайко Всеволод Зіновійович

Капітан Горбатюк почервонів і опустив очі:

— Він дзвонив мені… Хоч я й трохи перевантажений, але… спробую поговорити з вашим чоловіком.

— Тільки не кажіть, що ви з міліції.

— Я скажу, що я з Товариства української мови.

— Не жартуйте. Але треба щось придумати. Бо інакше він нічого вам не скаже.

— А я не жартую. Я таки член Товариства української мови. А ваш чоловік — фахівець із фольклору й етнографії. Отже, тема для розмови знайдеться.

— Ви ж дивіться… будьте обережні. Чоловік же нічого не знає, що я дзвонила Віталію Олексійовичу, що я звернулася до вас… Я вас благаю!

— Постараюсь… А як він себе зараз почуває? Може, турбувати його поки що не слід?

— Та ні, нічого. Трохи болить голова, але він уже працює, сидить за столом. І якби не ота ґуля, мабуть, зірвався б і полетів на конгрес.

— Тоді я йому зараз і подзвоню, — капітан Горбатюк набрав номер. — Алло! Іване Степановичу! Добрий день! Це вас турбує Горбатюк Степан Іванович. Як бачите, майже тезко. Член Товариства української мови. Чи не можна було б з вами зустрітися, проконсультуватися. Ми тут збираємося влаштувати гурток народознавства, і без консультації спеціаліста дуже важко. Мені порадили звернутися до вас… Хто? — Горбатюк на хвилину затнувся. — 3 музею. Так-так… Директор… Можна зайти? Після третьої? Щиро дякую.

Дружина професора дивилася на нього з надією.

— Я потім подзвоню вам. Увечері. Можна?

— Будь ласка. Дзвоніть додому, — Горбатюк назвав номер телефону. — До речі, не думайте, що я сказав неправду вашому чоловікові. Я справді член Товариства української мови імені Шевченка. І веду роботу серед працівників нашого райвідділу. Прикро, що міліцейський суржик став темою для анекдотів…

Чверть на четверту капітан Горбатюк піднімався сходами на третій поверх, де була квартира професора Барабаша. Ліфт чогось не працював. На площадці другого поверху він наздогнав якусь літню жінку з двома торбами в руках.

— Клятий ліфт! Кожні три дні псується! — роздратовано буркотнула жінка.

— Давайте я вам допоможу. Вам на який поверх? — капітан нахилився, беручи в неї сумки.

— Ах, спасибі-спасибі! — вищирила вона у вдячній посмішці білосніжні вставні зуби. — Це така рідкість — вихований молодий чоловік.

Степан Іванович взяв у неї сумки, що виявилися не дуже й важкими, і, пропустивши її вперед, пішов слідом.

Жінці було років за шістдесят, і навіть косметика вже не могла цього приховати.

— Добре, що хоч третій поверх. А кому на дев’ятий? Уявляєте? — вона йшла досить легко, пружним кроком. — От і все. Дякую.

Вона зупинилася біля дверей, він передав їй сумки. Сусідні були двері професорської квартири.

— О! То ви до професора! — сказала вона, побачивши, як він натискає кнопку дзвінка. — Ви не лікар?

— Ні-ні.

— Пробачте. А то вчора була «швидка». Щось у професора сталося на дачі. Розбив голову. Це ж треба.

В цей час двері професорської квартири відчинилися і на порозі став високий, міцної статури чоловік з наклейкою на лобі.

— Здрастуйте, Іване Степановичу! — швидко промовила сусідка. — Як себе почуваєте?

— Спасибі, Маргарито Зенонівно, все нормально, — професор ввічливо усміхнувся до сусідки і глянув на капітана: — Ви до мене? Горбатюк? Степан Іванович?

— Так. Добридень! Можна? — кажучи це, капітан устиг помітити, що сусідка якось по-новому глянула на нього — наче насторожилася. А втім, — може, це йому здалося. У слідчих професійна підвищена підозріливість.

— Будь ласка! Будь ласка! — професор одступив, запрошуючи гостя.

Стільки книжок у приватній квартирі капітан бачив, мабуть, уперше. Стелажі, полиці з книжками стояли у передпокої, у коридорах, не кажучи вже про кімнати.

— Я вас слухаю. Сідайте, — професор вказав капітанові на м’яке шкіряне крісло, сам сів на стілець.

— Не мені говорити, — почав капітан Горбатюк, — яка то зараз складність навернути людей, особливо городян, до рідної мови, пробудити в них почуття національної свідомості, гордості, прищепити їм справжню любов до рідного слова. Тим, хто не втратив зв’язків із селом, у кого там коріння — батьки, родичі, — тим легше. А іншим?.. Одними закликами, гаслами справі не зарадиш. Треба, мені здається, вдаватися й до хитрощів, тобто до певної тактики. Треба за-ці-кав-лю-ва-ти!.. Треба, щоб, наприклад, книжки українською мовою були не те що не гірші, а кращі, цікавіші, ніж російські книжки. І взагалі, пробуджувати цікавість до нашої історії, до культури. І от я хочу вас попросити, що би ви могли мені порадити, підказати? Хочемо зробити такий стенд, повз який важко було би пройти Може, якусь вікторину, де були б питання, які по-справжньому захоплювали б.

— Ну що ж, справа хороша, — професор з цікавістю дивився на Горбатюка. — Побільше б таких ентузіастів! А зацікавити є чим. Оці шафи — тільки мала частина книжок з україністики, кожна з яких може бути предметом захопливої розмови. Але відразу я вам, звичайно, потрібної програми не видам. Я не комп’ютер. Дайте мені кілька днів… І я постараюся продумати…

— Звичайно-звичайно, — поспішливо сказав капітан. Був уже час переходити до справи. — Між іншим, у етнографічному музеї неприємність. Ви не чули?

— Ні. Я давненько там не був. А що таке? — спитав професор.

— Крадіжка. Викрали жіночий одяг, прикраси. Замішаний якийсь глухонімий. Так зростає рівень злочинності! Просто жах!

Обличчя професора враз закам’яніло.

— Так-так… Це неприємно… Звичайно… Але я сподіваюся, що злочинців знайдуть. Раз відомо, хто замішаний… Пробачте, — професор підвівся з стільця. — Подзвоніть мені днів за три-чотири. А зараз… у мене щось заболіла голова. Вчора я вдарився. Пробачте…

— Ні-ні, це ви пробачте… Якби я знав… На все добре!..

«Що ж я не так сказав? Чому він раптом припинив розмову? Де я припустився помилки?» — стурбовано думав капітан Горбатюк, вийшовши з квартири професора.

Він на якусь мить зупинився, роздумуючи. І в цей час двері сусідньої квартири відчинилися і визирнула Маргарита Зенонівна:

— Ой, вибачте!.. Ви такий ґречний… А в мене біда: шухляда з шафи вивалилася. Сама не подужаю. Допоможіть, будь ласка. Якби Іван Степанович не трамвований… ой, хотіла сказати травмований, я б його попросила… Це хвилинна справа. Прошу!

— Будь ласка! — сказав капітан і зайшов до квартири. Квартира була велика, трикімнатна, умебльована старими, модними років сорок тому гарнітурами карельської берези, колись дорогими, а тепер уже десь потьмянілими, десь вигорілими на сонці.

Одна з шаф була відчинена, а на паркеті біля неї лежала шухляда з білизною.

— Я потягла на себе, не розрахувала, а вона взяла й вивалилася. Ще й ногу мені придавила. От бачите, тепер синець буде.

Поки він піднімав шухляду, поки засовував її в шафу, жінка говорила безугаву:

— Важко, звичайно, без чоловіка в хаті. Живу сама. Але… Завжди хтось допоможе. Світ не без добрих людей. І чоловіка поховала. І сина. Модна хвороба обох забрала… Рачок. Є, правда, онук, але такий собі, чужий. Син із дружиною розлучився ще до його народження. І невістка вийшла заміж удруге. Не хоче зі мною знатися. Отже, вважайте, нема онука. Інша на моєму місці тільки й говорила б: «Ах, яка я нещасна!» — а я, бачите, усміхаюся. А що? Нема — то нема. Все одно треба жити. Найбільший гріх, як казав Господь, — це смуток, зневіра. А я не хочу бути грішницею. Чоловік мій теж був професор, фізик-теоретик. І син учений, кандидат наук. І я сама два факультети закінчила. Люблю літературу. Але захоплююся, будете сміятися, — детективами. У мене ціла бібліотека — і Сименон, і Агата Крісті, і Чейз, і Стаут… Але чогось найбільше люблю поляків. Особливо Хмілевську. Може, тому, що я сама на три чверті полька… От спасибі! От спасибі вам, Степане Івановичу! Давно хотіла познайомитися зі справжнім професійним слідчим…

Капітанові Горбатюку довелося зробити велике зусилля, щоб не виказати подиву.

Усміхнувшись, він пильно глянув на Маргариту Зенонівну: