Читаем без скачивания Барабашка ховається під землею - Нестайко Всеволод Зіновійович

Спостерігати за просто-таки ювелірною роботою Андрія було дуже цікаво, проте хлопцям нетерпеливилося поїхати швидше назад у той незвичайний кафе-вагон на шосе. Тим більше що бабисеклетин «барабашка», що мешкає льоху, більше не озивався. Повернув порожній глечик із-під молока і більше нічого не чіпав.

Поверталися саме в обід. Отже, інтерес до «Барабашки», який «запрошує гостей», підсилився ще й апетитом. Дуже хотілося їсти.

Біля голубого вагона стояла на узбіччі невелика світла машина якоїсь невідомої іномарки, котрої не зміг визначити навіть шофер Гриша До деревця край дороги був прихилений мотоцикл, на багажнику якого була прив’язана велика сумка «Адидас». Це свідчило, що «Барабашка» гостей приймає.

Блоки, на яких стояв вагон, піднімали його над землею досить високо, і до дверей вели лункі залізні сходи з поручнями.

Коли хлопці з дорослими почали підніматися, сходи загули, і в одному з вікон кафе-вагона з’явилося жіноче обличчя з пильним поглядом. З’явилося й одразу зникло.

У коридорі їх зустріла молоденька фарбована офіціантка у білому фартушку.

— Заходьте! Будь ласка! Добрий день! — без зупинки звично протарабанила вона, ввічливо усміхаючись.

Купе були без дверей і без верхніх полиць. Між нижніми полицями стояли довгасті столики.

— Салат, борщ, шашлик, солодка вода, — так само без зупинки протарабанила офіціантка.

— Годиться! — кивнув тато. — На всіх!

Офіціантка гайнула туди, звідки линула неголосна музика. Спершу здалося, що, крім них, у кафе нема нікого. Але за хвилину з сусіднього купе почувся жіночий голос:

— Ну, гаразд! Будемо прощатися. Ще хтось під’їхав. Я посиджу, доїм, а ти давай… Значить так — роби що хочеш, але щоб було… Завтра приїду, — в останніх словах була погроза.

Чоловічий голос промимрив щось дуже тихо — нічого не можна було розчути.

— Ну, йди, йди! — нетерпляче промовила жінка.

З сусіднього купе вийшов і швидко попрямував до виходу чоловік.

Женя й Вітасик від подиву роззявили роти.

Це був глухонімий з електрички — «продавець долі».

На сходах загримотіли кроки, двері відчинилися, і вагон сповнився дзвінкими веселими голосами.

Гамірлива молодіжна компанія пройшла повз їхнє купе, повз сусіднє й подалася далі вглиб вагона.

— Ти бачив, бачив? — збуджено спитав Женя тата, який, чекаючи їжі, заглибився у газету.

— Що? — не второпав той.

— Глухонімого! З електрички! «Продавця долі»!

— Ні! — здивовано мовив тато: читаючи газету, він нічого не бачив і не чув.

— Ех ти! — з досадою сказав Женя. — Он подивись — він сідає на мотоцикл.

— А-а… справді, — визирнувши у вікно, сказав тато. — Ну і що?

— Вона ж із ним розмовляла! — стишивши голос, зашипів Женя. — Значить, він не глухонімий.

— А-а… — зрозумів нарешті тато. — Ну… це не обов’язково… Деякі глухонімі зчитують з губів.

У коридор вийшла з сусіднього купе і обвела їх пронизливим поглядом немолода вже, але по-молодому фарбована жінка у джинсовому костюмі і темних окулярах. Штани так щільно обтягували її пишні форми, що було дивно, як витримував і не обривався єдиний фігурний металевий ґудзик, на якому вони трималися.

Здається, вона чула їхню розмову.

Але не промовила ні слова.

Одвернулася і швидко пішла до виходу.

Крізь вікно вони бачили, як вона сіла у світлу машину невідомої іномарки і різко зрушила з місця, одразу набравши швидкість.

В цей час офіціантка вже принесла велику тацю і почала розставляти на столі салатики, «Фанту» і борщ.

— Скажіть, будь ласка, а чому ваше кафе так дивно називається? — спитав тато.

— А це ми придумали. Для реклами, — усміхнулася офіціантка. — Знаєте, зараз усі цікавляться різними такими… неймовірностями. Ну і…

Василь Сергійович пильно подивився на неї:

— Тільки для реклами? І ні з чим реальним це не пов’язано?

— А ви що думали — у нас тут справді домовики борщ варять? — очі її дивилися насмішкувато.

— Хто його зна… Покуштуємо, тоді скажемо. Все залежить від того, який він на смак.

— Клієнти не скаржаться.

— Мабуть, у вас є вже постійні?

— Ну, ми ще тільки три тижні як відкрилися. Але хто в нас побував — не минає. Особливо водії дальніх рейсів.

— Скажіть, а ви не знаєте, хто та дама і той чоловік, що сиділи у сусідньому купе? Щойно пішли.

— Ні. Не знаю. Звідки мені знати? Клієнти своєї біографії мені не розказують. От що б я могла сказати, наприклад, про вас, якби спитали? Симпатичний мужчина — та й годі.

Тато почервонів. Чоловіки, як і жінки, небайдужі до компліментів, і компліменти їх обеззброюють.

— Він, здається, глухонімий?.. — переборюючи ніяковість спитав тато.

— Хто? — наче не розуміючи, спитала офіціантка.

— Ну той… із сусіднього купе.

— Не знаю. Я з ним не розмовляла. Пробачте, мені треба взяти замовлення. Смачного! — і вона поспішила до галасливих прибульців, що вже виявляли нетерпіння у кінці вагона.

— Ану вас із вашим глухонімим! — буркнув тато до хлопців. — Мусив через нього пекти раків.

— А по-моєму, вона їх знає, — сказав Женя.

— Ага! — кивнув Вітасик.

— І мені здалося, — несподівано сказав шофер Гриша.

— Ну й що, як знає? — тато чомусь роздратувався. — Чому вона мусить усім доповідати!.. Люди роблять свій бізнес, і нічого встромляти носа у чужі справи. Давайте їсти, а то борщ прохолоне.

Вони вже доїдали борщ, коли раптом перед їхнім столом з’явився високий худорлявий юнак у білому халаті і білій кепочці. З тацею, на якій апетитно парували шашлики.

— Добрий день! Вас вітає кухар «Барабашки». Ну, як борщ? — привітно усміхнувся він.

— Чудовий! — щиро вигукнув Василь Сергійович, і всі дружно закивали, підтверджуючи. Борщ справді здався їм дуже смачним.

— Приходьте ще, — задоволено сказав кухар, розставляючи шашлики і забираючи порожні тарілки від борщу. — Смачного!.. З вас… — він подав рахунок. — Якщо без здачі, гроші залиште, будь ласка, на столі.

І ще раз привітно усміхнувшись, так само швидко зник, як і з’явився.

— Ну й ціни! — похитав головою шофер Гриша.

— Що ти хочеш — комерція! — намагаючись показати, що йому байдуже, сказав тато Женя зі співчуттям подивився на нього.

Шашлик їли мовчки. Офіціантка так і не з’явилася. Коли вони від’їхали від «Барабашки», Женя нарешті не витримав:

— І все-таки підозріло. Той кухар приносив шашлики не тільки, щоб спитати, чи сподобався борщ… Я певен.

— Хотів на нас подивитися — що за такі цікаві, — сказав Вітасик. — Офіціантка, мабуть, побоялася далі балакати, щоб не проговоритися.

Тато нічого не відповів.

— А джинсова дама чогось вертається, назад їде, — раптом сказав Гриша.

Вони ледве встигли помітити, як повз них промчала зустрічна світла машина невідомої іномарки…

Розділ XIII

Дружина капітана Попенка просить допомоги. Дивна крадіжка в музеї

Дружина капітана Попенка, Наталя Тимофіївна, працювала старшим бухгалтером у міськвиконкомі, вважалася дуже кваліфікованим спеціалістом, і її часто запрошували робити ревізії у різних організаціях.

Після ревізій вона завжди розказувала чоловікові про результати, радилася, часто просила навіть допомогти.

Бо ж Анатолій Петрович був, можна сказати, «професором» у своїй справі.

Та цього разу вона чогось мовчала.

— Що там у тебе? — поцікавився капітан.

— Та нічого, все гаразд, — одвела очі дружина. Він ніжно поклав їй руку на плече:

— Наталочко!.. Ти ж не вмієш говорити неправду. Щось у тебе не станцювалося?.. Не вийшло? Припустилася помилки?.. З кожним буває. Давай удвох поміркуємо…

— Та ні, Толю, у мене все гаразд. Чесне слово! — вона подивилася на нього прохальним поглядом: не питай, мовляв, будь ласка.

— Жалко? — зрозумів він.

— Жалко, — зітхнула вона. — Дуже гарний чоловік, цей директор музею. І весь колектив гарний. Такі дівчата!.. Працюють за копійки, а так викладаються, стільки сил віддають!..