Читаем без скачивания Барабашка ховається під землею - Нестайко Всеволод Зіновійович

— А даму, що сиділа поряд із Лук’яненком, ви знаєте? Це була його наречена? Іра?

Забарило знову застиг, але цього разу спантеличений, розгублено кліпаючи очима.

— Тільки не кажіть, що ви її не знаєте, — усміхнувся капітан. — Бо я вам не повірю. Для цього й детектор брехні не потрібен. Вираз вашого обличчя надто промовистий.

Вася почервонів. Але відповідати не поспішав.

— Будь ласка! Я чекаю, — сказав Горбатюк. — Це була Ірина Іващенко?

— Ні, — неохоче вичавив з себе Вася.

— А хто?

— Одна знайома… Але ви не думайте… Стара тітка. Навіть бабця. Хоч і молодиться. Років шістдесят.

— Як її звуть?

— Я… я не знаю.

— Кажете, знайома. І не знаєте. Дивно…

— Це Жорина знайома. Він називав її Мадам Дисконт.

— Де вона працює?

— По-моєму, ніде. Але дістати може все на світі. І за вельми пристойну, необтяжливу ціну.

— Перекупка? Краденим торгує? Чи це контрабанда?

— Даремно я вам сказав! — з досадою махнув рукою Вася. — От уже… Не можете! Одразу статтю шити треба.

— Ви щось у неї купували?

— Купив… Запчастини для машини. Дуже вигідно… Ще й у ніжки поклонився. Але наводити на її квартиру не буду. Й адреси не скажу. Не робіть із мене стукача.

— Шановний! — обурився Степан Іванович. — Ви на хвилинку забуваєте, що йдеться, можливо, про тяжкий кримінальний злочин. Імовірніше за все — про шантаж із погрозою вбивства. І кожна ниточка у цій справі може бути вирішальною. Вхопившись за неї, можна витягти людину з того світу.

— Мадам Дисконт такими справами не займається її справа — комерція.

— Там, де така дивна комерція, близько й до злочину.

— Все! Більше я не скажу нічого. Адреси я не знаю. Запчастини вона привезла мені в скверик. А видзвонив її Жора. Отже, я й номера телефону не знаю. Все! Вибачайте!

Забарило говорив неправду. Очевидно, у неї на квартирі він був і адресу знає. Але, скільки не вмовляв його капітан, скільки не переконував, все марно.

Тут Вася виявив весь свій боксерський характер і стійко «держав удари».

А може, він просто боявся сказати адресу?

Так чи інакше Мадам Дисконт треба було знайти обов’язково.

Розділ X

Тато ночує в льоху. Невловимий «барабашка» продовжує свою справу

До обіду «демонтаж» Надеждиної хати закінчити не вдалося. Захар Антонович не прийшов — якась у нього виявилася несподівана, термінова справа: він ще вдосвіта поїхав на велосипеді в райцентр. І тато з дідусем удвох розтягали важкі колоди. Якби ж колоди хоч не були скріплені отими здоровенними іржавими залізними скобами. А то ж одбивати ті скоби була мука мученицька — так вони в’їлися в дерево. Тато з дідом тільки хекали й кректали.

— Якби той Рукатий не харчі з льоху цупив, а шули нам допомагав розтягати, було б краще, — сказав тато.

Видно, думка про таємничого «барабашку», що мешкає у льоху, не давала йому спокою.

В обід приїхав Андрій Дудка.

— О! Не впоралися? Я так і знав! — весело загукав він, скочивши з екскаватора і насуваючи на очі свою засмальцьовану кепочку. — Ну, нічого. Дребедєнь! До вечора впораєтесь, поїдете, а взавтра я сам без вас хатнище вивезу. Бо зараз чекати не можу. Обіцяв професору, який на тому кутку хату купив, яму викопати і піску завезти. Гараж він будує. А ввечері у сусіднє село на храм їду. Та ви не хвилюйтесь, все буде гаразд.

— Та ви ж хоч із нами пообідайте, а то… — тато відчував перед Андрієм незручність, що не встигли впоратися.

— Це можна! — погодився Андрій.

— Тільки вибачайте, що у нас майже самі консерви. Ковбасу, сир, яйця «барабашка» вночі покрав.

— Що?! Який «барабашка»?!

Усі гуртом, навіть Женя й Вітасик, перебиваючи один одного, почали розповідати. Андрій тільки посміхався.

— Дребедєнь! — сказав він нарешті. — То щось баба хімічить. Скільки живу, не було у нашому селі такого. Я й хату незамкнену лишаю, і ніхто нічого не бере. Дребедєнь!

Але цього разу тато з Андрієм не погодився, хоча сперечатися не став.

Після обіду знову взялися до роботи.

Тато чогось скис і працював так мляво, що дідусь нарешті не витримав:

— Васю, що це з тобою? Так нам знову ночувати доведеться.

Тато загадково усміхнувся:

— А я так і думаю.

— Що? Що ти думаєш? — стрепенувся дідусь.

— Ви поїдете, а я таки, мабуть, залишусь, переночую.

— А на роботу? Завтра ж понеділок. Робочий день.

— О шостій годині іде прямий автобус у місто. Якраз встигну.

— Я тата самого не залишу! — вигукнув раптом Женя. — Я теж ночуватиму.

— І я, — тихо сказав Вітасик.

— Та ви що? — розгубився дідусь.

— Папа, — схилив голову набік тато. — Ну, треба ж вирішити питання з тим Рукатим.

Дідусь зітхнув:

— Та якби ж воно вирішилось… А то…

— Вирішиться! — впевнено сказав тато.

Так несподівано, на радість хлопцям, вони затрималися у селі ще на одну ніч. Баба Секлета теж була задоволена:

— Дуже добре! Може, хоч цю ніч вловите Рукатого.

До вечора перетягли нарешті всі шули й шеретівки. Лишалася тільки піч із димарем та купище глини, битого тиньку й різного непотребу: якісь черепки, залізячки, ганчір’я. Хоча для хлопців тут траплялися вельми привабливі цікавинки. І вони потай відкладали під густий кущ бузку то іржавий ніж, то чорну чавунну пательню, то величезний дерев’яний гребінь (як пояснив дідусь — старовинний селянський інструмент для розчісування пряжі).

— Я сьогодні ночуватиму в погребі! — рішуче сказав тато.

Дідусь усміхнувся:

— Хочеш-таки його впіймати?

— Впіймати не впіймати, а пересвідчитися хочу.

— Задубієте, — сказала баба. — У мене льох зимний, як ні в кого.

— Ковдру добрячу дасте?

— Дам. Тільки, боюсь, і ковдра не допоможе. Ви не знаєте мого льоху.

— Я б теж з тобою поліз, — винувато сказав дідусь. — Якби не мій ревматизм…

— А в мене ревматизму нема. Я… — почав був Женя, але тато його перебив:

— Ні! Категорично — ні! Ні в якому разі Хочеш, щоб мене мама вбила?.. Запалення легень підхопити хочеш?

— А ти?

— Я загартований. Мені не буде нічого.

Баба Секлета винесла з хати глечик із молоком.

— Треба щось поставити. Свої харчі ви ж поїли.

Тато загорнувся у ковдру і поліз у льох.

— Коли що — кричи! Будемо гуртом рятувати, — сказав дідусь, вкладаючись на розкладушці під грушею біля льоху.

Хлопці упросили, щоб двері веранди були розчинені навстіж.

…Дідусь підхопився так рвучко, що ледве не впав з розкладушки.

Двері льоху зі скреготом розчинялися. Дідусь потягнувся до сокири, яку завбачливо поклав на землі біля себе. Але так і не взяв. З льоху виліз тато.

— А ну його к бісу! — цокаючи зубами, промовив він. — Хай горить той Рукатий-«барабашка» і все на світі. От клятий льох. До кісток проймає. Більше не витримав.

— Іди лягай, грійся, — дідусь глянув на годинник. — Пів на другу. Ще чотири години можеш поспати. Я поставив на пів на шосту. Нічого підозрілого не було?

— Абсолютно! Крім страшенної холодриги й сирості. Боюсь, що до вашого ревматизму додасться ще й мій…

Женя й Вітасик прокинулися, коли вже зійшло сонце. Дідусь квапив їх, примовляючи:

— Швиденько, швиденько! Вмивайтесь і стартуємо. Проспали. Не запікав мій електронний. Видно, я забув натиснути. Навіть снідати вже ніколи. Через півтори години будемо вдома. Там уже поснідаєте.

— Та хоч молочка по кухлику випийте! Чого це натщесерце у дорогу вирушати? Не положено. Ану, лізьте у льох скоренько! — наказала баба Секлета.

Тато перезирнувся з дідом. Мабуть, в обох майнула одна й та сама думка.

— Давай! Лізь! — кивнув дідусь.

Коли тато виліз із льоху, на нього боляче було дивитися — такий розгублений і нещасний був у нього вигляд.

— Що?! Нема?! — вигукнув дідусь.

— Нема! — ледве вимовив тато.

Розділ XI

Мадам Дисконт — міф чи реальність, як кажуть газетярі

— Я розпитав по своїх каналах — під прізвиськом Мадам Дисконт жодної перекупки, скупниці краденого у нашому місті не зафіксовано В усякому разі ніхто такого прізвиська не чув.