Читаем без скачивания Кіт і миша - Ґюнтер Ґрасс

Шиллінґ теж не крикнув нічого такого, як і Готтен Зоннтаґ, чи Вінтер, Купка або Еш, ніхто не крикнув; більше того, ми всі відразу ж погодилися між собою, що це зробив Бушманн, пацанчик, який навіть після десятка ляпасів не зміг зігнати з обличчя свою вроджену дурнувату посмішку.

Коли Маллєнбрандт у купальному халаті стояв поміж нами разом із напівроздягнутим капітан-лейтенантом і ричав своє:

— Хто це зробив? Крок уперед!

Йому випхали наперед Бушманна. Я теж крикнув разом з усіма:

— Бушманн!

І навіть спромігся подумки переконати себе, що ніхто, крім Бушманна, зробити цього не міг.

Тільки десь ззаду голови у мене почало легенько свербіти, коли всі, включно з капітан-лейтенантом і старостою класу, взялися допитувати Бушманна. Свербіння стало сильнішим, коли Бушманн отримав першого ляпаса, бо навіть під час допиту з його обличчя не сходила дурнувата посмішка. Поки я очима і вухами чекав на щиросерде зізнання Бушманна, ззаду у моїй голові росла впевненість: гм-м, чи не був це насправді відомо хто!

Я потроху втрачав надію на зізнання Бушманна, тим більше, що кожен наступний ляпас тільки підтверджував непевність Маллєнбрандта. Він навіть не згадував більше про зниклий предмет, а лише викрикував поміж ударами:

— Припини шкіритися! Не смійся! Я виб'ю з тебе цю дурнувату посмішку!

Треба додати, що Маллєнбрандтові це так і не вдалося. Я не знаю, чи Бушманн досі живий, але якщо десь існує собі якийсь стоматолог, ветеринар чи просто лікар Бушманн, — Гайні Бушманн збирався стати медиком, — то це обов'язково буде усміхнений доктор Бушманн, бо таку посмішку втратити не просто, вона набагато тривкіша, ніж могло би здатися, і може пережити війни, реформи грошової одиниці, і вже тоді, коли капітан-лейтенант із порожнім коміром чекав на успіх допиту, ця посмішка перемогла ляпаси Маллєнбрандта.

Всі очі прикипіли до Бушманна, а я потай озирнувся в пошуках Мальке, хоча мені не потрібно було шукати його, я потилицею відчував, де саме він зараз молиться до Пречистої. Повністю вбраний, він стояв недалеко, трохи осторонь натовпу, застібав верхній ґудзик своєї сорочки, яка, судячи з крою і смужок на ній, також залишилася йому в спадок від батька. Йому завжди важко давалося застібання верхнього ґудзика, бо заважав борлак.

Якщо не зважати на кадик Мальке і жувальні м'язи, які активно працювали разом із борлаком, Мальке справляв спокійне враження. Коли він збагнув, що не вдасться заховати під ґудзиком анатомічних особливостей своєї шиї, витяг із нагрудної кишені своєї маринарки, яка все ще висіла на гачку, зім'яту краватку. Ніхто з нашого класу не носив краваток. Хіба що деякі випускники час від часу одягали жалюгідного вигляду метелики. Ще дві години тому, коли капітан-лейтенант проголошував у актовому залі свою промову, повну захоплених описів природи, комір сорочки Мальке був розстебнутим, але з нагрудної кишені його маринарки вже стирчала краватка і чекала на свій великий шанс.

Краваткова прем'єра Мальке! Він став перед єдиним забризканим дзеркалом перевдягальні і, не дуже заглядаючи в нього, більше для проформи, начепив собі на шию непомірно велику і надто яскраву, як на Мої сьогоднішні уявлення, ганчірку, запхнувши її попід комір сорочки, затягнув завеликий і невміло зав'язаний вузол, обсмикнув краватку і сказав неголосно, але підкреслено вагомо, настільки вагомо, що його слова були почуті навіть попри допит, який все ще продовжувався, і попри лункі ляпаси, які Маллєнбрандт, незважаючи на спроби капітан-лейтенанта зупинити його, продовжував старанно і невтомно відважувати Бушманну:

— Можу посперечатися, що це не Бушманн. А хтось уже дивився його речі?

Всі відразу ж повернулися до Мальке. А він при цьому звертався до дзеркала, його нова атракція, краватка, упала в очі пізніше, і то не надто сильно. Маллєнбрандт власноручно провів обшук одягу і речей Бушманна, при цьому у нього з'явилася додаткова причина відважувати ляпаси у цю дурнувату посмішку, бо у кишенях підозрюваного було чимало розпакованих пачок презервативів, якими Бушманн підторговував у старших класах, його батько був аптекарем. Більше Маллєнбрандтові не вдалося нічого знайти, і капітан-лейтенант вирішив закінчити пошуки, защепнув свою офіцерську краватку, опустив комір, провів рукою по порожньому місцю, на якому раніше висів орден, і запропонував Маллєнбрандту не приймати те, що трапилося, надто близько до серця:

— Можна отримати заміну. Це не найважливіше в житті, пане вчителю. Звичайний хлоп'ячий жарт.

Але Маллєнбрандт зачинив переодягальню і разом із двома старшокласниками обшукав усі наші кишені і кожен куточок приміщення, який можна було б використати як схованку. Спершу капітан-лейтенант сприймав усе як жарт і допомагав, але потім почав виявляти нетерплячість і зробив те, чого ніхто ніколи не дозволяв собі у перевдягальні, — закурив, і курив цигарки одну за другою, кидаючи недопалки на підлогу, застелену лінолеумом, і затоптуючи ногою. Його настрій, здається, зіпсувався, коли Маллєнбрандт мовчки підсунув йому під ніс плювальницю, яка вже багато років не використовувалася і стояла біля рукомийника, її також було перевірено як імовірну схованку.

Капітан-лейтенант почервонів, як школяр, вирвав щойно запалену цигарку зі своїх вологих і злегка підпухлих вуст і більше не курив, а лише нервово ходив із кутка в куток і час від часу жорстким боксерським рухом витрушував із рукава годинник, зиркав на нього, підкреслюючи, що поспішає.

Він попрощався, стоячи в дверях і натягаючи рукавиці, дав зрозуміти, що методи розслідування зовсім його не задовольнили, тож він буде змушений розповісти цю неприємну історію директорові школи, бо не може допустити, щоб якісь невиховані молокососи псували йому відпустку.

Маллєнбрандт кинув якомусь випускникові ключ, а той виявився нерозторопним і довго возився біля дверей, поки нарешті відчинив їх.

VIII

Подальші спроби розслідування тягнулися протягом усього суботнього пообіддя, не дали жодних результатів і залишилися у мене в пам'яті лише не вартими згадки фрагментами, бо я постійно повинен був тримати на контролі Мальке, а також його вже згадану раніше краватку, вузол якої він час від часу намагався підтягнути вище, але Тобі вже нічим неможливо було допомогти.

А капітан-лейтенант? Якщо це питання взагалі доречне, то відповісти на нього можна лише сухо: він не був присутній під час пообіднього розслідування, і ходили непідтвер-джені чутки, що він у супроводі своєї нареченої обійшов усі два чи три магазини з орденами, які були в місті. Хтось із нашого класу, здається, зустрів його в неділю у кав'ярні «Чотири пори року», де він сидів зі своєю нареченою та її батьками, а під його коміром уже все було гаразд, і гості кав'ярні мали нагоду несміливо зауважити, з ким їм випала честь сидіти у кав'ярні і яка поважна особа за сусіднім столиком манірно намагається відколупати виделкою шматок від твердуватого пирога третього року війни.

Я не потрапив у неділю до кав'ярні. Бо пообіцяв отцю Ґузевскі прислужувати під час заутрені. Мальке у своїй картатій краватці з'явився кілька хвилин по сьомій і разом із незмінними п'ятьма бабусями марно намагався заповнити порожнечу колишнього спортзалу. Він, як завжди, причащався біля вівтаря ліворуч. Напередодні увечері, після завершення розслідування, він приходив до Маріїнської церкви сповідатися, можливо, у Тебе були свої причини, щоб прошепотіти усе на вухо отцю Вінке у церкві Серця Христового.

Ґузевскі затримав мене і запитав про мого брата, який воював у Росії, а можливо, вже і не воював, бо від нього уже кілька тижнів не було ніяких новин. Можливо, що отець подарував мені дві пачки малинових цукерок за те, що я вчергове накрохмалив і попрасував його рясу і стихарі. Точно я пам'ятаю тільки те, що Мальке уже пішов, коли я вийшов із захристя. Напевно, він поїхав попереднім трамваєм. Я сів на площі Макса Гальбе у другий вагон дев'ятки. На Магдебурзькій, коли трамвай уже майже рушив, заскочив Шиллінґ. Ми говорили про щось зовсім інше. Можливо, я пригощав Шиллінґа цукерками від отця Ґузевскі. Поміж Ґут-Заспе і Фрідгоф-Заспе ми перегнали Готтена Зоннтаґа. Він їхав на жіночому велосипеді, а ззаду, на багажнику, примостилася крихітна Покріфке. Її стегна все ще були страшенно худими, але вона вже не в усіх місцях була такою ж пласкою, як раніше. Її довге волосся віялося за вітром. На зупинці Вайхе-Заспе ми змушені були пересісти і почекати трамвая, тож Готтен Зоннтаґ і Тулла нас обігнали. Вони зачекали на зупинці Брьозен, сперши велосипед на смітник Управління купальними закладами. Вони бавилися у братика і сестричку, тримаючись за мізинці одне одного. Сукня Тулли була синьою-синьою, занадто спраною, занадто короткою, занадто тісною, занадто синьою. Купальні причандалля ніс Готтен Зоннтаґ. Ми порозумілися без слів, самими лише кивками голови, і, помовчавши, по черзі промовили тільки одне речення: