завершена. Тішить те, що це точно не була зброя. А то б її в першу чергу добудували б.
–
Він виготовляв прибори?
–
Не те щоб виготовляв. Він придумував їх. Удосконалював. Виробництвом займались інші люди за малюнками, які він їм давав.
–
Як можна з малюнку, точно відтворити щось.
–
Можна. Ось глянь. – Я відкрив на своєму наручі креслення деяких деталей, над якими Я працював на небесній колісниці. Також в мене була 3-х вимірна модель. – це, деталі для водяного фільтру. Я працював над його вдосконаленням. Вони інколи виходять з ладу, а на нашу тринадцяту колісницю помилково передали кілька зайвих модулів для збільшення родючості грунту замість водяних фільтрів. Нещодавно останній фільтр почав барахлити. Почались перебої з водою. Ми послали прохання на інші колісниці, щоб нам виділили інший. В когось же має бути надлишок водяних фільтрів і недостача модулів удобрення. Та поки вони шукають Я вирішив трохи модернізувати існуючі фільтри. Деякі мої рішення мають допомогти збільшити надійність фільтрів. – На цих малюнках Я навіть можу побачити, яким фільтр буде в готовому виді. За такими малюнками і працювали виробники.
–
Але так всі предмети будуть однакові. Це ж не цікаво, коли все однакове.
–
Так, втрачається авторство, але будь-яку деталь можна замінити на іншу. І не треба знову її придумувати. На складі є вже готові. Це пришвидшує ремонт.
–
Мій батько завжди вкладав щось нове в кожну вироблену річ. Виходило дуже красиво. Кожна річ, яку він зробив, була індивідуальною.
–
Хто хоче, може і свою річ зробити індивідуальною. Наприклад, в моєму наручі є кілька цікавинок, яких нема в інших.
–
Яких наприклад.
–
Наприклад в мене відрізняється меню. Також Я встановив більш потужну кристали для швидшої роботи. Коли креслення великі стандартні наручі їх можуть не відображати повністю.
–
Ці креслення, це єдине чим ти займавсь?
–
Ні. Взагалі Я дививсь за справністю 42 відділення на Вайтмарі.
–
Напевно відповідальна справа.
–
Так. Наче все життя цим займавсь. До війни теж починав з розробки нових приладів. Це було значно веселіше, ніж просто дивитись за працездатністю вже готового обладнання. Невеличкі доробки скрашували мої будні.
–
А чому ти перестав придумувати щось нове.
–
На кораблі треба було виживати. Ресурсів на нові винаходи було мало. Кожна деталь могла піти на ремонт.
–
В майбутньому ти ще будеш займатись тим, чим тобі подобається.
–
Я знаю. Дякую.
–
За що?
–
За те, що ти така життєрадісна.
Так ми подолали чимало верст Прекрасний день був сьогодні. Робимо привал. Треба ще зробити якусь помітку для інших. Я залишав зарубки на деревах, але тут треба зробити щось більше. Щось придумаю. На Добраніч.
25 Єлѣтъ 76 З.Р.З. 1:07
Кілька днів не було чого записувати. Весь час ми йшли. Дорога була важкою. Багато маленьких холодних річок, непрохідні чагарники в лісах, інколи круті спуски.
Спочатку ми не йшли по дорозі. Це могло виявитись небезпечніше, ніж йти через ліс. До того ж, дорога петляла а в нас кожна година була дорога. Та згодом, ми вирішили іти по дорозі.
За підрахунками, місто було вже не далеко, і щоб не заблукати пішли по витоптаному біженцями маршруту. Вчора на горизонті ми бачили вогні. Це вселяє надію.
Як завжди, поснідавши, ми вирушили в дорогу. Настрій чудовий, тому йшлося легко. Вовк постійно був біля мене. До Вѣдани він вже звик і давав їй себе гладити.
Дорога вийшла з лісу і по обидва боки простелились поля злакових культур. Десь неподалік живуть люди, які ці поля обробляють.
За кілка годин дороги ми побачили маленьке поселення з людьми. Зайшовши до нього ми побачили як люди займались своїми справами. Хтось лагодив старий плуг, коваль кував якісь знаряддя праці. Він тільки почав, тому важко було сказати, вийде з цього шматка розжареного до красна заліза лопата чи коса.
Спочатку вони не звертали увагу. Однак коли бачили велетенського вовка, який ішов поруч зі мною, навіть можна сказати на рівні зі мною, всі починали тремтіти і ховатись в свої домівки. Навіть коваль почав загрозливо розмахувати перед собою шматком червоного металу.
Мого друга не злякавсь лише один дідусь. Його борода вже досягла пояса. Він був весь сивий, але все ще міцні руки не поспішаючи гострили косу. Щоб волосся не лізло йому в очі, голова була об’язана простим мотузочком.
–
Доброго дня вам, діду.
–
І вам не хворать, внучку. Чого надобно. Вже, бачу, всих своєю звірюкою розпужав.
–
Я не хотів нікого лякати. Він нікого не скривдить. Принаймні, якщо ніхто на нас не нападатиме.
–
Тут так не заведено. Занадто багато людей тут проходить, щоб на кожного нападати. Авось, то друг новий, а ти його вилами… – Дідок розсміявсь, але його сміх перебив кашель. – То для чого ви сюди пожалували?
–
Та нам би дорогу до міста дізнатись. Кажуть, воно десь на березі моря і туди направляються, всі хто тікає від холоду.
–
Ви на правильній дорозі. Ідіть в цьому напрямку і ви дійдете туди за кілька годин.
–
Дякуємо вам.
–
Та нема за що, дітки. Запам’ятайте дорогу назад. В нас якраз рук не вистачає. – дід знову засміявсь і закашлявсь.
Попрощавшись, ми рушили далі. На що він натякав словами «нам якраз рук не вистачає»?..
До міста залишались лічені години в дорозі. Ми майже бігли. Втома не відчувалась. Її перекривала радість від того, що скоро ми дійдемо. Адже дорога була така довга. Ця радість надавала нам сил. Ось вже видніються міські мури а в повітрі відчувається запах солі. Такий досить характерний запах, якщо ти виріс далеко від солоних вод. Напевно, корінні жителі настільки звикли, що для них повітря в глиб материків видається характерним. Ще кілька верст…
Місто було… Новим. Мури нічим не прикрашені. Та і висотою не відрізнялись. Брама збита з важких колод вселяла певну безпеку його жителям. Охорони на даній брамі не було. Я навіть не задумувавсь над причиною. Тим паче, що вони не пропустили б мене з Вовком. В самому місті було брудно. Людей було дуже багато. На вулицях, просто неба, жили більшість жителів. Антисанітарія і як наслідок букет хвороб процвітав у стінах міста. Жахлива картина. Навряд хтось із цих горожан знав де знайти потрібну мені людину. В них вистачало своїх проблем. Вистачало на стільки, що присутність хижака ніяк не відобразилась на їхньому заклопотаному житті.
