яка виділялась поміж інших своєю мудрістю. Хочеш почути детальніше?
–
Звісно. Це ваша місцева легенда?
–
Вперше Я чула її багато років тому. З плином часу від різних людей вона трохи змінювалась, але суть залишалась незмінною. Кажуть, що десь на нашій землі живе чоловік. На вигляд йому від 30 до 45 лѣт. Різні люди кажуть по різному. Він дуже розумний, вмілий та мудрий. Кажуть, він безсмертний і не старіє. Мудрість і знання отримав ще від самих Богів, коли вони прилітали в наш світ. Він подорожує по нашій Землі та з’являться, коли світ потребує його мудрості та знань. От в такі часи як зараз. Його можна впізнати по дивним словам в мові, та дивним технологічним приладам, які він збирає сам. Кажуть востаннє його бачили ще сто років тому. Люди вірять, що він прийде і допоможе відбудувати нашу цивілізацію.
–
Цікава історія. – Вѣдана дивилась на мене уважним поглядом. – ти думаєш, що це Я?
–
Я нічого не думаю. Але якби це був ти, мені було б цікаво дізнатись, які насправді Боги?..
В вечері ми всі зібрались біля багаття і ділились враженнями про сьогоднішній день. В нас з Вѣданою враження були не такі цікаві щоб їх розповідати, адже ми просто збирали ягоди. А от парубки, які були на полюванні, з задоволенням розповідали про свої геройства. Так пройшов перший день очікування.
20 Єлѣтъ 76 З.Р.З. 1:79
Доброго дня, шановний читачу. День почавсь з сніданку, який ще до мого пробудження приготували турботливі руки дружини Азара. Вибирати не приходилось, то поснідавши смаженою олениною з овочами ми знову вирушили на збір припасів.
На сей раз Вѣдана та мої супутники залишились в таборі, а Я відправивсь на полювання з братами на чолі з їхнім батьком. Не буду втомлювати подробицями і тонкощами цієї справи. Скажу тільки що і для досвідченого мисливця ці лови здались би складними. Дичина наче з кільки верст чула нашу присутність. І не просто чула звуки чи запахи. Вона наче відчувала нашу енергію і розбігалась в усі боки.
Ми не втрачали надію хоч щось вполювати, тому розставляли пастки на малу дичину. А, можливо, це просто день такий був. Як би там не було, після обіду ми натрапили на слід оленя. Пішовши по слідах потенційної їжі ми вийшли до якоїсь річечки, яка текла ще з гори. Річка була не дуже широка, але з стрімка течія могла збити з ніг. Вода в ній була чиста й холодна, як і належить буди гірській річці.
Оленя наздогнали трохи вище за течією. Діяли дуже обережно. Не для того ми йшли за ним, щоб подивитись як легко і красно пересувається ця тварина. Як вже було написано вище, не буду вдаватись в подробиці. Скажу лише що одної випущеної стріли було недостатньо, щоб звалити цього красеня.
Олень почав тікати, але мені пощастило мати друга-мисливця від природи. Вовк одразу погнавсь за оленем. Швидко наздогнав вовк оленя, ослабленого стрілою. Після цього всі зрозуміли, як гарно мати такого помічника.
Лови вдались. Також, по дорозі до табору, приємно було знайти кількох зайців, в яких день не задавсь і вони втрапили в наші пастки. Все відносне в нашому світі. Так в зайців видавсь поганий день, а для нас було за щастя знайти їх в пастці.
Вже повертаючись в табір у нас зав’язалась розмова. Все таки на полювання намагаєшся не розмовляти. Та що там не розмовляти. Навіть лишній раз поворухнутись боїшся, що звіра не налякати. Вчора все ніяк підходящого моменту не було. А сьогодні Я спитав:
–
Азаре, Ви знаєте куди йти, чи ви просто подорожуєте, в надії натрапити на поселення?
–
Ми йдемо до моря. Там є великий град. Я там ніколи не був, але за цим лісом є дорога, яка туди веде. Це Я знаю точно.
–
Гаразд. Ви думаєте там ще є люди?
–
Думаю що так. На скільки Я чув, холод ще туди не діставсь, і там можна жити.
–
Там можуть бути вчені, інженери?
–
Можливо. Град великий. Через нього прохолоди не мало людей, які йшли в тепліші краї. Хтось там точно зоставсь. Як ні, то будуть люди, які знають де їх шукати.
–
Довго туди йти?
–
Чотири дні, після того, як зійдемо з гори. Це якщо поспішити. Може трохи більше.
Чотири дні після того як спустимось. І це в швидкому темпі. Я навіть не знаю скільки це верст. Ніколи не ходив такі відстані. Як вони обходяться без небесних колісниць? Коли Я задумавсь над тим, що найближчі кілька днів Я буду те й робити, що просто йти, то до кінця усвідомив куди Я потрапив. Мені стало страшно. Страшно тому, що не хочу більшу частину свого життя провести займаючись речами, на які в мене раніше йшло кілька годин. В цей момент Я виріши остаточно, що знайду шлях назад. Я не зостанусь тут. І заберу з собою стільки людей, скільки зможу.
День доходив до кінця і ми були майже біля табору. Ще з далеку було видно, що табір якось змінився. Стало більше вогнів. Підійшовши ближче стало ясно. Це основна група наздогнала нас. Я був задоволений днем.
Та не довго Я радів. Коли ми ввійшли в табір першого кого Я зустрів була Вѣдана. Вона чекала на мене з невтішними новинами. По дорозі до нас на людей напали. Люди в масках на зоряних колісницях. Переселенці чинили опір, та дарма. Багатьох забрали в полон. Хто чинив жорстокий опір вбили. На це ніхто не розраховував. Ця новина вразила мене.
–
Де Кънязь? – запитав Я.
З початку розмови було видно як Вѣдана ледь стримує сльози. І нарешті вона розплакалась. Вона кинулась мені в обійми і міцно стисла, наче Я найближча людина в цілому світі. Так міцно, наче родича, якого вона давно не бачила. І в цих обіймах вона просила захисту. Захисту від всього Міру в якому ми живемо.
–
Його… Його забрали… – Ледь промовила вона крізь сльози.
В мене зжалось серце. Кънязя забрали в полон. Хто тепер очолить і поведе цих людей? Хто буде дбати про їх добробут? Це була погана новина, але він живий і ще є надія його врятувати. Це головне. Для всіх зараз головне надія.
Я можу уявити, як їй зараз. Ми стояли так ще дві частини. Вона плакала, Я обіймав її.
–
Ну, заспокойся. – Нарешті сказав Я. –
