дороги, по приходу розповідав, що бачили. Тому де знаходить ся стежина Я більш-менш розумів. Прощатись Кънязь прийшов не сам. Як він і обіцяв, привів добровольця для подорожі. Се був Яровит та Семибор. Вони були повністю готові. Зеломисл не міг кинути Добровладу саму, тому вони вирішили, що підуть вдвох. Прощання не затягувалось. Багато часу і так втрачено. Попрощавшись, ми розійшлись з надією на скору зустріч.
Стежина була вся в заростях. Йти по ній було важко. Та все ж ми йшли. Ми мусили довідатись, що то за дим був на горизонті. Подекуди доводилось зстрибувати з невеликих, порівняно з іншими, каменів, щоб продовжити шлях.
Спустившись трохи нижче, ми стали помічати сліди людської діяльності. Подекуди видніли ся обрубані гілки. Схоже цю стежину раніше розчищали. Це надихало. Однак, стежкою не ходили вже давно.
Через час ми були у підніжжя. Далі простилав ся лѣс. Ми вирішили продовжити йти та заночувати де прийдеться. Продиратись крізь хащі було так само складно, як і спускатись з гори, але йти, коли не боїш ся перечепити через камінь посприяло розв’язуванню язиків моїх супутників. Яровита цікавив Я. Спершу він розпитував про мій корабель, чи є інші, чи прийдуть вони. Розповідав Я те ж що й Вѣдані, тому не буду повторювати ся. Його розпитування змусили згадати мене про моїх рідних, затишну кімнату, працю. Переліт без відомого кінця та не помітні зміни дня і ночі. Пошуки нового дому…
Лѣс був мішаний. То над нами були високі сосни, то густі крони листяних дерев. Трави майже не було. Воно й не дивно. Через буйність дерев, світло не пробивалось до землі. Подекуди зустрічались кущі з ягодами. Деякі з них були їстівними, і ми набирали їх в дорогу. Смачні ягоди. В питаннях ягід Я повністю довіряв ся своїм супутникам. На місцевій рослинності Я геть не знавсь.
Просто прекрасний лѣс. А може це мені тільки здавалось. Провівши стільки часу в подорожі, не бачивши, не вдихавши його запахів… Звичайно в нас є штучні лѣси, але це не те. Зовсім.
Стало темніти, і ми вирішили влаштуватись на ніч. Поставити намети не було проблемою. Розвівши багаття, ми вмостились як можна зручніше.
–
Де ми зараз? – Запитав Яровит.
–
Зараз подивимось. – Я розгорнув карту. На ній було видно, що ми знаходимось на третині шляху до місця, яке нас цікавило. – Можливо ми зможемо подолати цей шлях за день.
–
Добре. Бо цей темний ліс мене лякає. Не хочу проводити в ньому ще одну ніч.
–
Що таке, брате? Злякався?
–
Ні. Я не боюсь. Я просто занепокоєний. Просто не хочу залишатись тут довше ніж необхідно. – Було видно як Яровит нервує.
–
Страх це не те почуття, якого варто соромитись. – Сказав Я.
–
Легко казати людині, яка підгодовує вовка. – З посмішко підмітив Яровит.
–
Страх це природна реакція на незнайому ситуацію. В нас включаються первинні механізми, які кажуть нам тікати як умога швидше і далі, щоб зберегти собі життя. Ви думаєте Я не боявся, коли підходив до звіра? Я був наляканий. Ще й як наляканий. Але Я розумів причину свого страху. Тому зберігав холоднокровність. Можливо, якщо ти заглянеш в середину себе, ти знайдеш причину цього страху?
–
Коли мені було шість, я грався з однолітками в лісі. Ми бавились в піжмурки. Щоб заховатись я відбіг задалеко і вже не міг віднайти місце, де ми бавились. І це дивно, бо я гуляв тим лісом багато разів. Я зміг вийти на знайомі стежки лише через 2 години.
–
Я і не знав про це. То ось чому ти постійно шукав якісь причини, щоб не ходити на полювання. – З подивом сказав Семибор.
–
Так. Хоча я сам знайшов дорогу, але ці кілька годин були для мене дуже страшні. Різні думки лізуть в голову в таких ситуаціях. Мені не так страшний сам ліс, як опинитись в незнайомому місці.
–
Перший крок на шляху до перемоги над страхом зроблений. А тепер спробуй усвідомити, ти не один і в нас є карта. Якщо ти зараз не усвідомлюєш де ти, то тримайся біля мене. Я завжди знаю де я. – Мої слова справді йому допомогли. Яровит заспокоївсь.
–
Цього навчили тебе твої батьки? Розкажи про свою сім’ю. Мені цікаво знати про неї більше. Ти казав в тебе є брати. – Цим питанням Вѣдана поставила мене в глухий кут. Хоча Я й чекав, що вона почне розпитувати мене про це. Але не думав, що саме зараз.
–
Не думаю що це слушне місце для цього, але ти запитала, тому готуй ся до розповіді. Я народивсь в роду інженерів. З діда прадіда ми крутили, збирали, лагодили різні механізми. Майже будь-які. Рід матері займавсь більше науковою працею. Так би мовити вияснення причин того чи іншого явища. В сім’ї троє дітей. Я найстарший. На мені була опіка над братами, коли ми покинули нашу Землю. Батьки не пережили війни. Але ми про них пам’ятаємо. Майже весь наш рід ми пам’ятаємо за допомогою знімків. – Я показав їм кілька знімків своїх рідних, які були в мене на наручі. – Зараз брати вже дорослі, і піклують ся про себе. Та ми ніколи не відірвемось один від одного.
–
Проти кого ви воювали? – досить очікуване питання від Яровита.
–
Ми воювали проти кощеїв, які є і в вашій ситемі. Саме вони мене збили. Мені не подобаєть ся що вони тут. Це добром не закінчить ся. Чим довше Я тут, тим більше мені здаєть ся, що Я маю в цьому розіб
ратись. Я не можу допустити тих же руйнувань.
–
Війна. Як вона проходила?
–
Все почалось з кількох сутичок в поза Земному просторі. Їхня база була на одному з наших супутників. За цими сутичками слідувало повномасштабне вторгнення. Спочатку в них не дуже вдавалось закріпити позиції. Ми добре тримались. Переломним моментом, єдиним з них, не на нашу користь, став провал операцію по диверсії на їхній материнській базі. За нею мав відбутись штурм і повне знищення бази. Так би ми їх визнали з системи. Операція провалилась, про диверсійну групу нічого не було відомо, тому штурм відбувсь за графіком . Мало того, що втрати перевищили всі попередні, та ще й штурм теж був провалений. Всі ті воїни загинули даремно. Чорний день нашого народу. Від цього дня ми ведемо своє лѣточислення. Бої за Землю йшли ще лѣто, але
