Проаналізувавши те, як інші можуть перешкоджати нашому творчому відновленню, поговорімо про тих ворогів, яких ми плекаємо і виношуємо всередині себе.
Мабуть, для безлічі людей головний бар’єр на шляху до повноцінного життя — глибоко захований скептицизм. Його також можна назвати таємним сумнівом. Неважливо, ким ми себе вважаємо, вірянами чи агностиками, однаково сумніви стосовно Творця і творіння живуть у кожному з нас і мають на нас неабиякий вплив. Якщо ми не говоритимемо про них уголос, вони можуть саботувати наші зусилля.
Часто ми навмисно ховаємо всі свої сумніви глибоко у собі. Проте натомість потрібно уважно вивчити їх.
Коли дійти до суті сумнівів, вони виглядатимуть приблизно так: «Гаразд, я почав (почала) вести ранкові сторінки, і тепер мені здається, що я став (стала) більш свідомо і уважно ставитися до свого життя. І що з того? Це просто збіг обставин… Добре, я почав (почала) наповнювати криницю новими образами і ходити на творчі побачення, і я таки помітив (помітила), що настрій трохи покращився… І що з того? Це просто випадковість… Так-так, тепер я починаю помічати, що чим більше припускаю можливість існування якоїсь доброї сили, тим більше у моєму житті стається щасливих випадковостей. І що з того? Я не вірю, що мене і справді щось веде. Надто вже це все дивно…».
Нам здається, що уявляти невидиму руку допомоги дивно, тому що ми досі сумніваємося, що творити — це природний для нас процес. Таке ставлення так глибоко вкоренилося у нашій свідомості, що ми не лише дивимося дарованому коневі в зуби, а ще й шмагаємо його батогом, щоб він якомога швидше зник з нашого життя.
Коли Майк розпочав творче відновлення, то дозволив собі зізнатися, що хоче знімати фільми. Два тижні потому, завдяки низці «випадковостей», він опинився у школі режисури, за яку платила його компанія.
Гадаєте, він розслабився і почав насолоджуватися навчанням? Ні. Він переконав себе, що школа режисури відволікає його від справжньої роботи — пошуку нової роботи. Отож він полишив усі спроби розвиватися як режисер і почав шукати нову роботу.
Два роки потому, пригадуючи той випадок, Майк з осудом хитає головою. Коли Всесвіт подав йому саме те, що він хотів, він одразу ж повернув цей подарунок. Врешті-решт він таки дозволив собі вивчати режисуру, проте це йому далося значно важче, ніж задумав Всесвіт.
Важливо підкреслити, що під час творчого відновлення чи не найбільше виявляється наше небажання серйозно поставитися до того, що Всесвіт таки може сприяти реалізації наших нових розширених планів. Нам тепер вистачає сміливості, щоб взятися за творче відновлення, проте ми все ж не хочемо дозволити Всесвіту звертати на нас увагу. Ми все ще почуваємося ошуканцями і тому не можемо впоратися з успіхом. І коли він таки трапляється, ми хочемо заховатися.
Звичайно! Навіть найменші спроби піклуватися про себе наганяють на нас страх. А коли наш маленький експеримент змушує Всесвіт відчинити двері, а то і не одні, ми починаємо соромитися і відвертатися: «Ей! Ти! Хто б ти не був! Не поспішай поперед батька в пекло!».
Мені подобається уявляти людський мозок як кімнату. У тій кімнаті ми зберігаємо всі наші звичні уявлення про життя, про Бога, про можливе і неможливе. До тієї кімнати ведуть двері. Вони завжди напівпрочинені, а за ними — сліпуче світло. Отам, у тому світлі, витає безліч нових ідей, які здаються нам надто недосяжними, тому ми навіть не намагаємося запустити їх усередину кімнати. Ті уявлення, з якими нам зручно зживатися, уже в кімнаті. А всі інші — десь поза її межами, і ми не плануємо підпускати їх ближче.
У своєму повсякденному житті до початку відновлення, коли ми чули щось дивне або загрозливе, ми одразу хапалися за клямку і зачиняли двері. Одразу ж.
Внутрішня робота над собою провокує зовнішні зміни? Що за безглуздя! (Грюк дверима). Бог завдає собі клопоту допомагати моєму творчому відновленню? (Грюк!) Всесвіт сприяє моєму внутрішньому митцю за допомогою низки щасливих випадковостей? (Грюк, грюк, грюк!)
(window.adrunTag = window.adrunTag || []).push({v: 1, el: 'adrun-4-390', c: 4, b: 390})
Тепер, коли ми перебуваємо у процесі творчого відновлення, настав час спробувати інший підхід. Для цього потрібно відкласти убік наш скептицизм — для подальшого використання, якщо буде така потреба, — і коли повз нас промайне дивна ідея або збіг обставин, обережно трішки ширше відчинити двері.
Відкладання скептицизму убік, навіть ненадовго, може посприяти дуже цікавим відкриттям. Під час творчого відновлення зовсім необов’язково міняти свої переконання. Обов’язково лише якомога краще їх дослідити.
Творче відновлення — це насамперед вправа з розширення світогляду. Ще раз уявіть свій мозок як кімнату з напівпрочиненими дверима. Саме відчиняючи ці двері трішки ширше, ми розширюємо свій світогляд. Вже із цього тижня свідомо відкривайте свій мозок до нових ідей.
***
Вірити в Бога або у якусь вищу силу лише тому, що хтось вам сказав, що так треба — це вершина безглуздості. Ми маємо власні органи чуття, щоб сприймати інформацію. Ми бачимо очима і відчуваємо шкірою. Розумом ми маємо розуміти. Проте кожна людина повинна самотужки у цьому розібратися.
Софі Бернгем Сприймайте себе як могутню силу, наповнену сяєвом. Уявіть, що до вас постійно говорить Бог і його посланці.
Бренда Уеланд Неважливо, якщо плівка має малу світлочутливість. Дух завжди залишатиметься на одному місці достатньо довго, щоб фотограф, якого він обрав, встиг його сфотографувати.
Майнор Вайт Увага Дуже часто явною прикметою того, що ми зайшли у глухий кут у своїй творчості, є наша неспроможність перестати фантазувати. Замість того, щоб працювати і жити сьогоднішнім днем, ми літаємо в хмарах і прокручуємо численні сценарії, які могли б розігратися у нашому житті, та обдумуємо нескінченні «якби».
Існує поширена помилкова думка, нібито творче життя обов’язково повинне бути помережене численними смугами безцільного існування. Насправді творче життя повинне бути помережене численними смугами уваги. Саме завдяки увазі ми можемо з’єднуватися з навколишнім світом і виживати.
«Звіти про проблеми флори і фауни», — так я колись називала довгі і невпорядковані листи від моєї бабусі. «Уже розпускаються квіти форзиції, а сьогодні вранці я вперше побачила вільшанку… Троянди все ще тримаються, навіть у таку спеку… Сумах уже добряче виріс, а той маленький клен біля поштової скриньки… Мій різдвяний кактус уже от-от…»
Я слідкувала за бабусиним життям, немов за домашнім відео: декілька кадрів цього, декілька того, усе поєднано між собою за зовсім незрозумілими для мене критеріями. «Дідусеві усе більше дошкуляє кашель… Здається, малючка Шетланд приведе на світ лоша раніше, ніж очікувалося… Джоен знову повернулася в лікарню… Ми назвали нового боксера Тріксі, і їй подобається спати на моїй кактусовій клумбі, уявляєш?»
Я уявляла. Читаючи її листи, це було нескладно. Життя, побачене крізь бабусині очі, було низкою маленьких дивовиж: дикий лілійник під тополями у червні; прудка ящірка, яка прошмигнула під сірий камінь біля річки, яким бабуся так захоплювалася через те, що він був мовби оббитий атласом. Її листи числили пори року і роки її життя. Вона дожила до вісімдесяти років, і листи надходили до останніх днів її життя. Бабусина смерть була така ж непередбачена, як і її кактус: сьогодні ще є, а завтра вже нема. По собі вона залишила листи і чоловіка, з яким прожила шістдесят два роки. Її чоловік, мій дідусь Дедді Говард, елегантний шалапут з усмішкою гравця в азартні ігри і без крихти удачі на його боці, періодично заробляв і втрачав цілі гори грошей, аж поки якось не втратив усе безповоротно. Він пропивав гроші, програвав їх в азартні ігри, витрачав їх так само легко, як вона кидала голубам хлібні крихти. Він марнував усі безмежні можливості життя так само безоглядно, як вона насолоджувалася маленькими можливостями. «Той чоловік», — говорила про нього моя мама.
