Рожевий торкнув Яворовича за плече i голосно заговорив:
- Цей обряд називається "Друге народження". Посадять дитя у квiтку i будуть вирощувати мудреця!
- Не кричи так, незручно, - шепнув Петро.
- Вони все одно нашого з тобою голосу не чують: не той дiапазон! загукав Рожевий ще дужче. - Ось i Гiлка нiчого не чує, вона думає, що ти нiмий.
Петро усмiхнувся. Рожевий продовжував кричати (це, мабуть, його розважало):
- Що ви робите? Нащо вiдбираєте в дитини дитичстро? Фальшива у вас мудрiсть, коли в'ялить тiло!
"Еге, так легко критикувати, - подумав Яворович, - коли на рiзних частотах..."
Дорога, по якiй iшла процесiя, зигзагами пiдiймалася все вище i вище. Нарештi бiлi постатi венерiйок зiйшли на плато, а за ними золотим шлейфом тягнулися Гiлчинi подруги. "Рабинi, - подумав Петро, - бранки. Бач, кожна щось несе". В їхнiх великих очах тьмянiла покора.
- Хто вони? - спитав у Рожевого, i той пiдтвердив його здогад:
- Це тiнi своїх владарок. Вони йдуть за ними скрiзь, навiть за межу життя.
"Тiнi..." Петро й справдi побачив тiнi - неяснi, розпливчастi, але все-таки тiнi! - i це була для нього велика новина. Певно, над цiєю країною хмарнiсть тонша, не так розсiюється свiтло, як, наприклад, в Країнi Щитiв, i тiла вiдкидають легку тiнь.
Тим часом Рожевий вiв далi:
- I Гiлка моя - теж тiнь. Це їй владарка дозволила побути зi мною. I я тут зроблюся тiнню, бо настає таке, що тiнню бути краще.
Яворович усвiдомлював, що це рабська психологiя, але чомусь не мав найменшого бажання сперечатися з Рожевим, доводити йому ганебнiсть таких думок. Що ж, коли йому подобається бути "тiнню" - нехай собi...
"Мадонна", як у думцi назвав її Петро, зупинилася над урвищем i рвучко пiднесла дитину вгору. Яворович аж подих затамував: йому здалося, що вона зараз кине малюка вниз. Але вона мiцно тримала його в своїх красивих зелених руках, мовби показуючи з висоти благословенну країну, якої майбутнiй мудрець, мабуть, бiльше не побачить.
Рожевий говорив так голосно, наче тут нiкого й не було:
- Гiлка менi сказала, що це поганий знак: на обличчi матерi немає радостi.
Петро придивився до обличчя "Мадонни", i йому здалося, що на ньому зблисли дрiбнi сльозинки, неначе ""роса на зеленому листi. "А певне ж, подумав, - якiй же матерi буде радiсно назавжди розлучатися з дитям?"
- Це велике для неї щастя, каже Гiлка, що її первiсток займе мiсце серед наймудрiших! - гукає Рожевий Петровi, наче глухому. - А вона засмучена.
Петро дивиться на пiднятi руки матерi, на дитину, що глипає оченятами в широкий свiт, i йому самому робиться тоскно. Вiн вiдчуває земне, людське почуття материнства. Невже воно скрiзь однакове - на Землi i далеких планетах?
"Мадонна" знову пригорнула дитину i пiшла, не оглядаючись, помiж колючих густих кущiв оцього високогiрного плато. Всi рушили слiдом - i володарки, i їхнi "тiнi". Пiшли й нашi мандрiвники.
Обряд завершився бiля одної з розкритих квiток "лотоса". Обiйшовши квiтку навколо, мати поклала туди дитину, наче пташеня в гнiздо, постояла трохи бiля неї та й вiдiйшла. Ти пiднесли чорне тоненьке стебло, i вона його швидко зжувала. До квiтки одразу ж приступили рабинi, що мали в руках предмети, про призначення яких Петро мiг лише здогадуватись. Та певне ж, все те потрiбне для харчування майбутнього мудреця.
Завченими, автоматичними рухами вони так посадили дитину, що ступня правої її нiжки опинилася на лiвому паху, а лiвої - навпаки, на правому. Петро бачив, як скривилося вiд болю дитяче личко, певне, малюк плакав, але не чути було. Швидко зафiксували цю його позу, обгорнувши клейким листом. Пуп'янок був хоч куди, тiльки личко все ще кривилося. Тепер усе до найменших дрiбниць буде регламентовано, малюк ростиме згiдно рецепта, вивiреного найгенiальнiшими мозками суспiльства. З цiєї самої митi кожна клiтина його крихiтного органiзму береться пiд контроль, усi життєвi процеси спрямовуються до однiєї мети: розростання мозку, його удосконалення як апарата мислення.
Учасницi процесiї оточили "Мадонну", очевидно, втiшаючи її, чи, може, висловлюючи захоплення, але вона вiдсторонила їх владним жестом i... рушила до Яворовича. Видно, їй впала в око його "нетутешнiсть", його вiдмiннiсть вiд Довговолосих. Вона йшла, пильно вдивляючись в Петрове обличчя, нiби пiзнаючи знайомого. Петро також не вiдводив погляду вiд неї, але нiяк не мiг визначити кольору її великих овальних очей. Першої митi вони здалися йому свiтло-голубими, але одразу потемнiли, зробилися фiолетовими, а потiм темними, як нiч. Згодом вiн дiзнався, що очi цих венерiйцiв випромiнюють свiтло, i колiр цього випромiнювання залежить вiд настрою, вiд iнтенсивностi душевного збудження. "Промениста...- подумав Яворович. - Нагадує молоду iндiанку".
Жiнка зупинилася крокiв за два перед Петром, повнi губи її ворухнулися, вона щось говорила, але голосу Яворович не чув - наче жiнка стояла за товстим склом. Зате Рожевого чути було далеко:
- Тут такий звичай, каже Гiлка, перед владаркою треба вкорочувати ноги.
I вiн одразу став на колiна. Яворович наче й не чув того, невiдривно дивився на Матiр, i бачив на її зеленому обличчi знаки страждання, глибоко захованого в серцi болю.
Мабуть. Гiлка розповiла їй про Яворовича, бо Промениста перестала ворушити губами, а ступнула ближче i поклала йому руку долонею на чоло.
Петровi здалося, що пальцi її злегка тремтять, вiбрують. Що ш треба? Стояв нi в сих нi в тих, як учень, що не вивчив уроку. Жiнка тримала руку на його чолi з хвилину чи бiльше. Тонка бiла тканина здiймалася на її грудях, i Петро нiяк не мiг перебороти враження, що перед ним людина, яка навiщось пофарбувала шкiру в зелене.
"Ти дуже схожий на всiх наших, - вловив її думку Яворович, - але я вiрю в записи твоєї пам'ятi". Вона опустила руку i схилила голову, ждучи, що вiн скаже.
"Є така планета - Земля..."
"Це записано в твоїй пам'ятi".
"Люди... Люди... - вiн уявив першотравневу демонстрацiю на Хрещатику в Києвi. - Люди послали нас".
"В мене ще є трохи часу, я хочу, щоб ти побачив наш край i потiм розповiв людям".
"Побачити - це, звичайно, для мене цiкаво, - подумав Яворович, - а от розповiсти людям про це, мабуть, не вдасться".
"Чому?"
"Бо я не можу стартувати".
Вона кинула на нього тривожний погляд своїх великих променистих очей, але думку послала спокiйну:
"Ходiм до нас, тут зимно".
Всi рушили за нею - i владарки, i "тiнi" - тiєю самою дорогою вниз. Пiшов i Яворович iз своїми друзями. Деякi натяки в думках Променистої пробуджували в нього не то тривогу, не то звичайну цiкавiсть. "В мене ще є трохи часу..." "Тут зимно..." Що все це означає?
А внизу й справдi було набагато теплiше. Густе повiтря насичене ароматом буйної рослинностi, i хоч спершу Яворович вiдчув наче легеньке поколювання в грудях, дихати йому з кожним кроком ставало легше i легше. Дерева й тут стояли безлистi, але це справжнi хащi. Бачив, що там i сям сколихуються гiлки, уявляв, що гаї повняться щебетом, гуком, але тiльки уявляв, бо жодного звуку не чув. Глуха тиша давила на плечi.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
