"Спати!" - це слово прозвучало сигналом тривоги. Слiпуче сяйнув у Петровiй головi "маяк". Яворович потер долонями скронi, стрепенувся. Будь насторожi, юначе, не пiддавайся чужiй волi! Бач, як скрадливо пробрався у твою свiдомiсть Великий Розпорядник, як непомiтно накинув сiть своїх думок... Е нi, це нечесно, хоч ти й Розпорядник та ще й Великий!
Петро випростався в кабiнi, став обличчям до бiлої кулi.
- Хочеш говорити - то давай вiдверто!
Бiлi пелюстки почали танути, танути, i перед зором Яворовича знову з'явилося велетенське печене яблуко Голови. Синя рисочка рота, навислий лоб. Маленькi очицi так i вп'ялися в Петра. Але вiн стояв несхитно, як i належить людинi.
- Я вiдкидаю твої думки, - сказав уголос Яворович. - I якщо Природа дитина, то ми мусимо виховувати її. А уяви собi, Великий Розпоряднику, що хтось iнший експериментує над вами, Головатими?
Петровi здалося, що синя рисочка рота тiпнулася.
"Ми завжди були i завжди будемо. Розум дав нам безсмертя. I ти створений кимось iз наших мудрих. Невже ти не усвiдомлюєш цього? Адже ти один".
- Нi, я не один, нас дуже багато - людей!
"Це в твоїй уявi".
- Можеш переконатися.
"Як саме?"
- Спробуй прийняти електромагнiтнi коливання iз-за неба. Там мої товаришi ждуть мене.
"Нова загадка, - подумав Великий Розпорядник. - Оце парадокс, яких немає в лабiринтах моєї пам'ятi".
На голому черепi Великого Розпорядника з'явилося синє яблуко. Спочатку Петровi здалося, що воно набухло пiд плiвкою, але придивившись, вiн побачив, що "яблуко" вiльно перекочується на головi. Ось, нiби знайшовши найзручнiше мiсце, воно зупинилося. "Оце так приймач, - подумав Петро. - Сферичний, охопить усе шатро неба". В цю мить "яблуко" почало свiтлiти, в ньому замиготiли тоненькi прожилки.
"Вони тебе кличуть", - передав Великий Розпорядник.
- З якої дiлянки неба? - аж стрепенувся Яворович.
А "яблуко" на головi Великого Розпорядника мiнилось, там нуртували якiсь течiйки.
"Сигнали йдуть згори, прямовисно до плато".
- Кинь туди отаку думку: "Живий-здоровий, перебуваю на високогiрному плато, Великий Розпорядник вважає мене за робота".
"Добре, хай знають, що я здогадався".
"Яблуко" на його величезнiй головi посинiло, наче вiд напруження.
- Прийняли?!
"Так. Але ти мусиш нарештi розкритися, жарт затягнувся".
- Тут немає нiякої таємницi, нiякого жарту. Можу повторити те, що вже казав: я - людина, житель планети Земля, третьої вiд Сонця...
"Запрограмували тебе мiцно. Ще й атмосфернi явища викликали..."
- От що буває, коли мозок, хоч i великий, залишається вiч-на-вiч iз собою, - перебив Петро. - Безумство запускає корiння у мудрiсть. Ну. як хочеш, а я можу стартувати! Негайно лечу до своїх друзiв! Вони надi мною...
"Парадокс iз парадоксiв. - подумав Великий Розпорядник. - Або я збожеволiю, або розгадаю. Цей робот використав мене для своєї гри".
- Не для гри, а для зв'язку з космiчним кораблем!
"Коли б усе це не було таким оригiнальним, я б уже припинив твоє iснування".
- Даремно погрожуєш, - спокiйно вiдповiв Петро i намацав у кишенi мазера. - Коли б тобi вдалося мене вбити, за мене помстилися б мої товаришi. Бо хто ж є могутнiший за людину? Нiхто. Ви, Головатi, розвивалися однобоко. Убивши своє тiло, ви позбавили свiй мозок досвiду, через це i мудрiсть ваша обмежена, викривлена, фальшива. Животiєте пiд сувоєм хмар i навiть не пiдозрюєте, якi навколо глибини простору, яке Сонце палахкотить...
"Ага, тепер менi стає зрозумiлим, хто послав тебе, - злорадо подумав Великий Розпорядник. - Говори, говори".
- Ми прибули до вашої планети як друзi. Ми хочемо розкрити перед вами океан свiтла...
"Так, це тi упертi сектанти, якi вигадали легенди i самi повiрили в них. Вони надумали зруйнувати Суспiльство Мудрих".
А Петро, запалившись, продовжував:
- Одною з причин вашого виродження є лiквiдацiя мови. Адже голос, iнтонацiя сприяють виробленню людського...
"Яблуко" з голови зникло, вона окуталась якимось темним серпанком, обриси Великого Розпорядника виднiлися неначе в хмарi. То була хмара страшного гнiву, а Петро не знав i жбурляв дошкульнi слова:
- Пройде небагато часу, i мужнiй народ Країни Щитiв залишить вас далеко позаду...
Це, мабуть, була та iскра, що викликала вибух. Голова повернулася до Петра потилицею, розсунулася жовта плiвка на гулi, i вiн побачив... червоне око. Рожевий i Гiлка шарпнулися, забилися в куток, i Яворовим iнстинктивно закрив прозору шторку кабiни.
- Свiтло того ока - вбивче, - проскрипiв Рожевий.
- Якщо космiчна радiацiя не могла проникнути в кабiну, то бiологiчне випромiнювання - тим бiльше,- заспокоїв його Петро. - Зараз ввiмкну двигуна, i ми вiдлетимо вiд такого нервового сусiди. Юпiтер гнiвається, значить правда не на його боцi!
Вiн спокiйно сiв за пульт, натиснув кнопку стартера i одразу ж почув, як запрацював двигун пiдйому. Зараз Петро пiднiме апарат, десь у безпечному мiсцi висадить своїх пасажирiв, а сам... Але чому апарат не здiймається? Яворович дає такi оберти турбiнi, що вона аж завиває, ракетоплан здригається, але стоїть на мiсцi, наче прип'ятий. Петро повернув голову i побачив, що навколо машини, просто на очах виростають, в'ються якiсь гнучкi, як лiани, дерева. Незабаром вони буквально сповили лiтака, обшнурували його, як лялечку.
Петро вилаявся в думцi i вимкнув мотор.
Як вирватися з оцих цупких обiймiв?
ХАРЧ СПОКОЮ
Першою опам'яталась Гiлка. Петро бачив, як вона щось говорила своєму коханому. Рожевий переказав:
- Вона хоче принести нам харч. Каже, що Великий Розпорядник її не каратиме, бо вона нiчого не завинила. Випусти її з свого житла.
Яворович вiдсунув шторку, i Гiлка нечутно висковзнула з кабiни. Справдi, червоне око затяглося плiвкою, i дiвчина спокiйно пiшла собi i незабаром зникла за кущами.
"Що ж робити? - думав Петро. - Невже отак i сидiти в кабiнi?"
I враз вiн згадав про скафандр. Адже цей космiчний костюм також захистить його вiд бiологiчних променiв!
Одягся i одразу вибрався назовнi, закривши в кабiнi Рожевого.
Блимнуло червоне око - раз i вдруге, блимнуло й утретє... А Петровi нiчого. Вiн стояв i дивився на цупку рослиннiсть, що густо обплутала лiтак.
Око блимнуло ще яскравiше.
"Ех, не хочеться менi тебе блимнути! - подумав Яворович. - Може, ти таки зрозумiєш..."
Стояв, прикидав у думцi, як розчистити оцi густi, чiпкi хащi. Пустити в дiю мазер? Це дуже небезпечно, ризиковано. Адже маленька похибка, неточний рух, - i вiн власними руками знищить машину, спалить мiст до своїх друзiв, до своєї планети, до людей. А лiани так густо розрослися, що й не помiтиш, як вiдчикрижиш шмат металу. А як ненароком спiткнешся? Полосне по всьому корпусу... Нi, нi, про мазер нiчого й думати.
Петро вихопив з пiхов мисливського ножа - блиснула голубувата сталь не нiж, а справжнiй тесак! З лютим завзяттям почав рубати, кришити плетиво пружних, звивистих стовбурiв. Сталь жадiбно стинала живе мотуззя, темна сукроватиця текла на грунт.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
