"Ти вагаєшся. Твоя пам'ять - мозаїка. Дуже сильний iнстинкт самозбереження. Заспокойся: втручатися у твою бiологiчну схему я не буду, так навiть цiкавiше, авжеж цiкавiше. А тепер я мушу весь свiй об'єм спрямувати на iнше".
Пелюстки величезної квiтки ожили i почали швидко рости, закриваючи Великого Розпорядника вiд Петрових очей. За якусь хвилину перед ним знову бiлiла куля - велична i загадкова.
"ЧИ Є В ТЕБЕ ПТИЦЯ В ГРУДЯХ?"
Стомлений повернувся до свого лiтака Петро Яворович. I втома ця була не дуже приємна, зовсiм неприємна. Не тiльки руки й ноги обважнiли, голова неначе налилася оловом. Наче трансформатор, перегрiлася вiд високої напруги, i хотiлося її охолодити.
Важко пiдiймався вiн до кабiни. Рожевий спав, опустивши голову на груди. Петро уважно подивився на його шию - темно-синя шкiра, он i дрiбнi зморшки лягли з бокiв до пiдборiддя, безперечно, що це - жива тканина. I дихає - значить газовий обмiн... То який же це робот? Бiологiчна, молекулярна основа? Живуть, працюють, створюють цивiлiзацiю?..
Петро втомлено потер долонею чоло. Була мить, коли все це здалось йому сном, але досить було кинути погляд на Рожевого i на бiлу кулю, якою огорнувся Великий Розпорядник, щоб прогнати цю думку.
Пригадав, що в нього є невеличка плеската пляшечка рому, чудового земного рому. Нiжна дiвоча рука поклала ту пляшечку в аптечку, а вуста прошепотiли на вухо: "Ковтнеш, як стомишся". I рука й вуста порушили залiзний параграф Статуту, що суворо забороняє спиртне, а вiн тодi крадькома поцiлував i ту руку i тi вуста.
Нетерпляче дiстав пляшечку. Ковток обпiк йому горло i вогнем поплив по жилах. Тисячi запахiв землi вдарили йому в голову - запахи тiєї самої реальної Землi, яка виростила i його, i його предкiв, народила мiльярди людей! Нi, вiн нiскiлечки не сп'янiв, вiн тiльки вiдчув свою рiдну Землю. I цього вiдчуття було досить, щоб збудити в ньому енергiю. Скiльки дивовижного розповiсть вiн своїм товаришам!
Поклав Рожевому руку на плече.
- Ех, коли б ти знав, яка гарна наша Земля!
Той пiдвiв голову, розплющив свої сухi очi i сказав:
- Я знаю, що вона гарна.
Вiн вимовив цi слова не зовсiм упевнено, якимось чудним, трохи скрипучим голосом, але ж вимовив, заговорив! Петра наче окропом ошпарило, так вiн скрикнув:
- Звiдки ж ти знаєш?
- Я почуваю себе роздвоєним. Знаю, що вирiс тут, враження дитинства i юностi наповнюють мене. I водночас я наче був десь там... на якiйсь Землi. Дивний сон. Я ж спав, i менi приснилось, що я став iншим юнаком...
- Яким же?
- Iм'я якесь чудне: Петро Яворович. Снились менi зовсiм iншi простори вони залитi бiлим слiпучим свiтлом, аж у мене очi болiли, i рослини дивовижнi: з кружальцями на гiлках i всi зеленi. Ранiше менi не снилось таке нiколи.
- Отож вi снi ти побував у моєму краї, - сказав Яворович i мимоволi поглянув на бiлу кулю Великого Розпорядника.
- Хiба є такий край насправдi?
- Я прилетiв звiдтiля.
- Це неймовiрно. А ще дивнiше, що ти заговорив: ми всi думали, що ти нiмий.
- А я думав, що ваша країна - збiговисько нiмих i глухих.
Вони обоє засмiялися, i це одразу зблизило їх. Правда, Петро помiтив, що в Рожевого смiються тiльки губи, а очi залишаються якимись скляними. Спочатку в Яворовича, наче докучлива муха, крутилася думка: "Робот, робот". Але розмовляючи з венерiйцем, чуючи його голос, спостерiгаючи вираз його обличчя, Петро мало-помалу вiдiгнав цю думку. Адже без нiякого сумнiву перед ним жива, мисляча особа!
Не без "задньої думки" Петро заговорив про походження розумних iстот. Рожевий замислився, на його чолi збiглися зморшки. Потiм промовив скрипучим глухуватим голосом:
- Головатi твердять, що створили нас... А хто створив їх самих - хiба не мати Невiдомiсть, яка обiймає увесь свiт? I чи вони складаються з iншої речовини, нiж ми? З тiєї самої. I нашi мудрецi вже вирощують могутнi мозки, подiбнi до оцих... - Вiн показав на бiлу кулю. - I вони допоможуть нам у працi, в життi.
- А хiба вони не всi отакi? - спитав Петро.
- Це їхнi наймудрiшi. Сидячи в бiлих кулях, вони думкою сягають далеко в Невiдомiсть, а вона манить, заплутує їх i приводить на те саме мiсце, звiдки почався шлях. В деяких вiд цього порушується злагодженiсть, i вони гинуть в страшних муках - їхнiй рев лунає попiд небом днi i ночi. I все ж таки вони вiдмовляються вiд тiла, щоб виростити величезний мозок. Сидять, заплющивши очi. i таким способом намагаються вiдкрити таємницю таємниць. Голомозi напувають їх "Соком мудростi" - вiд нього сохнуть кiнцiвки, а мозок розростається. Працюють за них iншi, навiть з нами воюють iншi - всiма керує Великий Розпорядник. В iм'я своєї мудростi вiн може винищити безконечнi ряди своїх послушенцiв... Але так довго не буде. Нашi старi вченi побачили у хмарах знання: на Головатих впаде тяжке лихо, бо не можна безкарно обдурювати Матiр Невiдомiсть...
На темно-синьому його обличчi, в сухих очах з'явився вираз екстазу. Вiн провiв долонями по щоках, наче вмиваючись, i усмiхнувся.
- В чому ж їхня мудрiсть? - спитав Яворович.
- Не знаю. Може, нам розповiсть моя Гiлка...
- Це її iм'я?
- Так.
Петро почав запитувати про народ Країни Щитiв, про тамтешнi звичаї i культуру. Рожевий охоче розповiдав, у його пам'ятi було безлiч фактiв з життя рiдного народу, iсторiя якого губиться десь в глибинi "днiв i ночей". Але про що б вiн не говорив, а неодмiнно повертався до найцiкавiшої для себе теми: про свою Гiлку, яка, може, перебуває десь поруч, зовсiм близько... Одного разу Голомозi несподiвано напали на їхнє селище, i вже змiнилася тьма ночей i днiв, як його пара потерпає в оцiй жахнiй країнi Головатих. Ех, коли б її знайти!
I вони, вийшовши з лiтака, подались шукати. Рожевий розпитував зустрiчних Голомозих, але нiхто не знав такої. В його рухах, у виразi обличчя з'явилася тривога. Коли Петро спробував заспокоїти його, Рожевий сказав:
- Чи ти знаєш, що таке кохання?.. Деякий час вiн iшов мовчки, а потiм заговорив - не то до Петра, не то до самого себе:
- Рiзноколiрне сяйво вночi, тиха музика лiсу... - все на двох, все на двох - увесь свiт.
Яворович раптом спитав:
- А ти знаєш, що таке поезiя?
- Поезiя? - перепитав Рожевий.
- Так, поезiя.
Петро насторожено ждав, що вiн скаже. Адже поетичне вiдчуття вiдрiзняє людину вiд тварини...
- Поезiя... - приглушено заговорив Рожевий, - це коли ми з Гiлкою слухаємо голоси риб у морi, коли виходимо на берег, тримаючись за руки, i Птиця б'ється в наших грудях... У тебе є Птиця?
- Є, є! - радiсно вiдповiв Петро.
ЩО РОЗПОВIЛА ГIЛКА
Вигляд самотнiх куль серед жовтизни шпичакуватих гаїв наганяв на Яворовича тоскний настрiй. Фiксуючи на кiнострiчку краєвид, вiн думав про велике конструкторське бюро природи, в яке проникли оцi Головатi. Якi могутнi сили дрiмають у цих мозках, iзольованих, виключених iз життя... Марнуються на якiсь химери отакi чудовi бiокiбернетичнi комплекснi Цiкаво, над якими ж проблемами замислились оцi генiальнi голови?
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
