Читаем без скачивания Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке) - Джеймс Крюс

Враз хлопця хтось пiвголосом покликав:

- Пане Талер!

Тiм вiдiйшов вiд вiкна й розчинив дверi. Перед ним стояв сеньйор ван дер Толен, що з ним Тiм напередоднi на собачих сходах перемовився лиш кiлькома словами, бо барон майже без передиху торохтiв про маргарин.

- Можу я з вами поговорити так, щоб про це не дiзнався барон, пане Талер?

- Коли хочете, я не скажу йому нiчого. Але де вiн тепер?

- Поїхав на аеродром зустрiчати мiстера Пеннi.

Сеньйор ван дер Толен уже зайшов до кiмнати й упав у плетене крiсло-гойдалку. Тiм замкнув дверi й сiв на канапцi: звiдти вiн мiг дивитись i на свого гостя, й у вiкно.

Ван дер Толен, як помiтив Тiм iще напередоднi, був чоловiк не надто балакучий. Це видно було навiть по його ротi - тоненькiй рисочцi з ледь загнутими вгору кiнцями, схожiй на стулену акулячу пащу.

- Я прийшов до вас тому, що вашу спадщину ще не оформлено офiцiйно, - сказав португалець iз голландським прiзвищем. - Менi йдеться про бароновi контрольнi акцiї. Ви знаєтесь хоч трохи на акцiях?

- Нi, - вiдповiв хлопець бiля вiкна. (Вiн саме дивився, як баронова коляска пiд'їздить до аеродрому.)

Сеньйор ван дер Толен повiльно гойдався в своєму крiслi. Його водяво-блакитнi очi неспокiйно дивились на Тiма. Погляд їхнiй був холодний, однак не колючий.

- Акцiї - це, розумiєте...

(Барон у колясцi обернувся й помахав Тiмовi рукою. Тiм теж помахав йому.)

- Акцiї - це паї в капiталi, що...

(Вершник коло бiлої стiни зрушив з мiсця: Салех-бей поїхав назустрiч Трочевi.)

- Нi, краще я поясню вам на прикладi. Ви хоч слухаєте мене?

- Авжеж, - Тiм вiдвернувся вiд вiкна.

- Так-от, уявiть собi, пане Талер, що хтось надумав посадити сад.

Хлопець кивнув головою.

- Але йому не вистачає грошей, щоб закупити саджанцiв на всю площу саду. Тому вiн сам засаджує тiльки частину площi, а решту саджанцiв пропонує купити й посадити iншим людям. А коли яблунi виростуть i почнуть родити, кожен, хто їх посадив, одержує щороку таку частку врожаю, яку частину яблунь вiн посадив.

Тiм почав рахувати вголос:

- Отже, як iз сотнi яблунь я посадив двадцять та зiбрано сто центнерiв яблук, то я одержу двадцять центнерiв. Так?

- Не зовсiм, - сеньйор ван дер Толен ледь помiтно осмiхнувся. Адже треба ще заплатити садiвникам, що доглядали садок, та робiтникам, що збирали яблука. Але приблизно ви, мабуть, зрозумiли, що таке акцiї.

Тiм кивнув головою.

- Мої акцiї - це тi дерева в садку, що їх посадив я. Це моя частка саду й урожаю.

- Цiлком слушно, пане Талер.

Сеньйор ван дер Толен замовк, погойдуючись у крiслi, а Тiм знову виглянув у вiкно. Коляска вже поверталася з аеродрому до замку. Салех-бей, як i вчора, їхав поряд верхи. Бiля барона сидiв високий, огрядний лисий чоловiк.

- Барон повертається, сеньйоре ван дер Толен.

- Тодi я коротко викладу вам своє прохання, пане Талер. Заповiт небiжчика барона складено так, що новий барон...

- Який це новий барон? - перебив його Тiм, але зразу побачив iз виразу сеньйорового обличчя, що той про баронову таємницю нiчого не знає. Тому Тiм похопився: - Вибачте, що я вас перебив.

Хоч ван дер Толен дивився на нього, запитливо звiвши брови, наче сподiвався, що Тiм пояснить своє дивне запитання, хлопець не сказав бiльше нiчого. Тому сеньйор почав спочатку:

- Заповiт складено так хитро, що новий барон, коли схоче, може вiдсудити в вас усе майно. Ну, це справа його й ваша. Мене цiкавлять контрольнi акцiї.

У вiкнi Тiм побачив, що коляска зупинилася бiля пiднiжжя сходiв i Троч, лисий пан та Салех-бей про щось жваво розмовляють.

- А що таке контрольнi акцiї? - спитав вiн.

- У нашому акцiйному товариствi, пане Талер, є кiлька паїв загальною вартiстю близько двадцяти мiльйонiв португальських ескудо. Хто володiє цими акцiями, той має право голосу в правлiннi товариства. Тiльки вiн вирiшує, як будуть вестися справи, i бiльше нiхто.

- I тi контрольнi акцiї успадкував я, сеньйоре ван дер Толен?

- Частину, мiй юний друже. Решта належить Салех-беєвi, мiстеровi Пеннi й менi.

(Мiстер Пеннi, очевидно, був той огрядний лисий пан, що вже помалу пiднiмався сходами до замку разом iз Трочем та Салех-беєм.)

- I ви хочете вiдкупити в мене мої контрольнi акцiї?

- Я не можу цього зробити, бо, поки вам не вийде двадцять один рiк, усiм порядкує барон. Та коли ви дiйдете повнолiття, вступите за всiєю формою у володiння спадщиною, тодi я радо вiдкуплю в вас акцiї. За них я вже сьогоднi даю вам будь-яке пiдприємство нашої фiрми. Це пiдприємство належатиме вам i тодi, коли небiжчикiв баронiв заповiт iз якоїсь причини оголосять недiйсним.

Португалець пiдвiвся з крiсла-гойдалки. Рот його вже знову нагадував стулену акулячу пащу. Вiн не звик говорити так побагато. Тепер мав щось вiдповiсти Тiм.

- Я помiркую про вашу пропозицiю, сеньйоре ван дер Толен, - сказав вiн.

- Помiркуйте, помiркуйте, юначе! Даю вам на це три днi часу.

По цих словах комерсант пiшов.

Коли Тiм виглянув у вiкно, на сходах уже не було нiкого.

В пiвкруглiй кiмнатцi, у вежi замку, що стояв на Месопотамському нагiр'ї, сидiв самотнiй пiдлiток на ймення Тiм Талер, чотирнадцяти рокiв, зрослий у вбогому завулку великого мiста, хлопець без усмiшки, однак за своїм багатством i могутнiстю - майбутнiй король, коли б його тiльки вабило те королювання.

Хоч Тiм iще не уявляв собi як слiд усього безмiру свого багатства, вiн усе ж знав, що пiд бароновим iм'ям цiлий велетенський флот кораблiв плаває по всiх морях. Вiн здогадувався, що по всьому свiтi великi ринки, як отой афiнський, день у день додають до його багатства новi скарби; вiн бачив цiлу армiю директорiв, заступникiв, службовцiв, робiтникiв, сотнi, тисячi, може, десятки тисяч, що виконуватимуть його накази. I те уявлення приємно лоскотало йому душу.

Тiм згадав, яку йому колись доводилося провадити смiховинну боротьбу за мiсце, де вiн мiг учити уроки; подумав, який дрiбний, незначний тепер проти нього директор гiдростанцiї. I, дивлячись згори на розкiшний, хоч i чудний парк, хлопець уявив себе тим самотнiм баварським королем iз казки, що про нього колись розповiдала на уроцi iсторiї їхня пристаркувата вчителька. Тiм почав мрiяти, як би вiн у золотiй каретi, в супроводi Салех-бея верхи на конi, пiд'їхав до крамнички панi Бебер та як би витрiщили на нього очi й роззявили роти всi сусiди.

Хлопець у вежi забув на хвилину утрачений смiх i снив про королювання.

Та дiйснiсть була зовсiм не така. Дiйснiсть звалася "маргарин" i мала ще дуже вiдчутно нагадати йому про втрачений смiх.

Двадцять третiй аркуш

ЗАСIДАННЯ

В замку була обшита дерев'яною панеллю зала для нарад. Там стояв довгий стiл, а навколо нього - масивнi крiсла. Коли ввiйти до зали, погляд зразу падав на картину в широкiй золотiй рамi, що висiла на стiнi навпроти дверей. То був той самий славнозвiсний Рембрандтiв автопортрет, що про нього в усьому свiтi гадали, нiби вiн пропав пiд час якоїсь вiйни.

Пiд тим портретом, на чiльному мiсцi, сидiв за столом барон. Лiворуч нього сидiли Салех-бей i Тiм Талер, а праворуч - мiстер Пеннi та сеньйор ван дер Толен. Розмовляли - цього разу цiлком офiцiйно про "становище на масляному ринку". Задля Тiма говорилося по-нiмецькому, хоч мiстер Пеннi й не дуже добре знав нiмецьку мову.

На початку засiдання (бо такi розмови називаються засiдання, неначе головне в них - сидiння) мiстер Пеннi спокiйно, по-дiловому спитав, чи Тiм Талер i надалi братиме участь у всiх таємних нарадах. Салех-бей висловився за, але решта компаньйонiв була проти. Хлопець мав узяти участь тiльки в цьому одному засiданнi - по-перше, щоб трохи познайомитися зi справами фiрми, а по-друге - тому, що вiн мав доповiсти про споживання маргарину в завулку, де вiн вирiс.

Але спершу, хоч це може здатися дивним, мова зайшла про афганських гострiїв. Iз розмови компаньйонiв Тiм узнав таке: акцiйне товариство барона Троча роздало в Афганiстанi задарма мiльйонiв зо два дешевих ножiв i ножиць, але не з великої щедростi, а щоб на цьому заробити. Бо тi ножi й ножицi коштували товариству не бiльш як по п'ятнадцять пулiв (пуль - найдрiбнiша афганська монета); а щоб погострити ножi й ножицi, треба заплатити двадцять пулiв. А що ножi й ножицi були не дуже добрi, то гострити їх доводилося не менш як двiчi на рiк. Отож товариство понаймало до себе на роботу всiх гострив у Афганiстанi, й один чоловiк на ймення Рамадулла, ранiш вiдомий на всю країну жорстокий розбiйник, був у них за старшину й тримав їх усiх у суворому послуху. Вiн постачав їм точила й забезпечував їх роботою, але вимагав за це таку велику частку їхнього заробiтку, що мав змогу з кожного погостреного ножа десять пулiв, цебто половину плати, здавати товариству. Як подумати, скiльки ще прилипало до пальцiв йому, то неважко собi уявити, скiльки лишалось самим гострiям.

Незабаром потрiбно стало ще й рекламувати тих гострiїв. А в такiй бiднiй країнi, як Афганiстан, цього не можна було зробити нi по радiо, нi через газети, нi плакатами. Бо мало хто з афганцiв умiє читати, а радiо там i взагалi нема.

Тому понаймали вуличних спiвакiв, щоб вони спiвали пiсню про гострiїв.