Смакуючи соковиту м'якiть венерiйських рослин, Яворович подумав, що й досi не знає, як вени звуться, i усмiхнувся: хiба це має якесь значення?
Побувають тут бiологи, то все розкласифiкують. А цiкаво, як розмножуються оцi рослини? Адже нiякого насiння, жодного стручка вiн ще не бачив.
Попоївши, Петро рушив далi Невдовзi побачив i свiй апарат, обплутаний лiанами, i бiлу кулю Розпорядника. Нiде нiкого. Отже, тiльки лiквiдувати клятi рослини - i полiт, полiт...
Вiн узявся старанно поливати соком "клятi лiани". Надрiзував кiнець еластичної трубки i, перебираючи долонями, витискував iз неї сiк. Якщо не придавлювати, то соку витече небагато i надрiз швидко затягується досить мiцною плiвкою. А як тиснути, то сiк б'є з трубки, наче з насоса. Петро цiлився пiд корiння, дивився, щоб не пропустити жодного стебла. Вичавленi трубки вiдкидав геть i брав усе новi й новi, прикидаючи на око, чи вистачить оббризкати кругом.
Вистачило. Ще трохи й лишилося; там, де густiше, полив удруге.
А рослини стояли так само, як i ранiш.
Це розлютило Петра. Кинувся до них, простягаючи напруженi руки ламати, трощити!
Але руки не могли вхопити нiчого - розчепiренi пальцi стискували... повiтря.
В першу мить вiн не мiг нiчого зрозумiти i намагався вхопити один сучкуватий стовбур, але руки вiльно пройшли крiзь нього, i лiва п'ятiрня вчепилась у праву. "Галюцинацiя! Витвiр уяви! - промайнуло в його свiдомостi. - Але ж..." Що "але ж" - вiн i сам не знав. Перед очима так само стояв обплутаний рослинами апарат, i важко було повiрити в його нереальнiсть. Петро пiшов просто на лiтак i пройшов крiзь нього. "Ага, он ти як... - подумав. - Хочеш збити мене з пантелику галюцинацiями? Нi, нi, не вдасться!"
Одвернувся i пiшов, приглядаючись до стежки, бо вже почало сутенiти. Незабаром побачив знайомi слiди, минув з десяток жовтих кущiв i вийшов на майдан Головного Розпорядника. Так, це та сама мiсцевiсть, вiн упiзнав її. А все-таки, пiдiйшовши до свого апарата, помацав лiани рукою i аж зрадiв, коли впевнився, що вони реальнi. Проте радiти було нiчого: адже рятiвного соку вже нема!
Петро зiтхнув, скоса поглянув на бiлу кулю Розпорядника. "I чому цей генiальний мозок такий... дурний! - подумав з досадою. - Як йому довести, що я - людина?"
Постояв, походив навколо в задумi, приглядаючись до лiан, що оточували лiтак, а потiм пiшов назад. Вирiшив сходити за тими трубками. Правда, вже добре звечорiло, але вiн не мiг вiдкладати. У нього є лiхтар, i дорогу вiн знайде.
Спочатку йшов так, а коли вже зовсiм стемнiло - ввiмкнув прожектора. Спустившись iз плато, зустрiв у лiсi якусь постать, здається, Байдужого, але той миттю зник за деревами.
Довго блудив Яворович у лiсi - аж ноги заболiли. Пробивав собi свiтлом тунель у важких скелях темряви, приглядався до обрисiв дерев, сподiваючись вiдшукати храм, - але все марно. Тиша i темрява налягали, душили. Хотiлося впасти i заснути, але Петро змушував себе iти.
В одному мiсцi вiн зупинився - його оточували гiнкi тоненькi стовбури. "Вони, вони! - зрадiв, дiстаючи ножа. - Ось нарiжу".
Як i завжди, iз зрiзiв спочатку полився сiк, а потiм отвiр затягнуло плiвкою. I товщина стебел, i густина соку були наче такими самими "От i добре, - заспокоївся Яворович. - Тепер не спiймає мене своїми галюцинацiями..."
Нарiзав цих стебел стiльки, що ледве нiс. Здавалися такими важкими, наче були металевi.
Лiс довго не хотiв випускати Яворовича iз своїх темних нетрiв Космонавт потрапляв у такi хащi, що наледве вибрався iз своєю ношею. Коли вiн вийшов на плато - почав сiрiти свiтанок.
Сiв трохи перепочити, i лише тепер помiтив, що потрапив на це плоскогiр'я зовсiм не там, де треба було, а, мабуть, дуже далеко вiд того мiсця. Незабаром вiн переконався в цьому остаточно. Краєвид був схожий, але не той. Бiлi кулi тут були набагато меншi i стояли густiше. Здавалось, їм не буде кiнця й краю Траплялися трiщини в грунтi, через якi доводилось перескакувати, заростi.
Десь уже в другiй половинi дня голод i спрага змучили його зовсiм. I на довершення всього - коли вiн уже надвечiр, страшенно втомлений i розбитий, натрапив на тi трубки, що так невдало вчора використав, i порiвняв їх з тими, що нiс, - виявилося, що нарiзав вiн зовсiм не тих. Аж застогнав з досади. Стiльки працi i, головне, часу пропало марно!
Покинув свою тяжку в'язанку i почвалав до лiтака. Тут уже стежка вела його несхибно. Он i бiла куля цього тупого Розпорядника, ось i лiтак виднiється... Ще не знав, що робитиме, хотiлось одного - вiдпочити.
Помiж цупкими стеблами пробрався на крило, простяг руку, вiдсунув шторку i... остовпiв. У крiслi пiлота сидiв Петро Яворович! "Знову галюцинацiя", - подумав i потер собi очi. Той з цiкавiстю дивився на нього, нiби вичiкуючи. Петро вхопив його за плече.
- Ну, ну, легше! - сердито вигукнув той.
"I слухова, ще й слухова галюцинацiя! - подумав Петро.- Що це зi мною дiється? Але ж я вiдчув його плече..."
- Ану, вилазь! - гукнув несамовито.
- А ти хто такий? - з притиском спитав той. - Може, познайомимось? - I вiн простяг руку. Петро махнув своєю, сподiваючись, що не наткнеться нi на що, але той пiймав його долоню i стиснув так, що в Петра аж пальцi хруснули. Нi, це не галюцинацiя... "Двiйник!" - спалахнула думка, але дивитись на нього було моторошно.
- Ха-ха-ха! - дурнувато засмiявся двiйник, показуючи його зуби. - Так хто ж ти такий? - уп'явся в Петра очима, враз припинивши смiх.
- Я - Петро Яворович.
- Ти - Яворович? - щиро здивувався двiйник. - Перестань виглуплюватись. Яворович - це я!
"Вiн, певне, ще не дивився в дзеркало i не уявляє своєї зовнiшностi, чомусь подумав Петро. - Зараз покажу".
- Отам, у нагруднiй кишенi комбiнезона, є дзеркало. Вийми, подивись.
- А звiдки ти знаєш, що є в моїх кишенях? - спитав двiйник, дiстаючи дзеркало. - Дивно.
Вiн довго дивився в дзеркало, вивчаючи своє обличчя, а потiм кинув кiлька пильних поглядiв на Петра.
- Так... - тихо промовив, пiдводячись. -Ти - мiй двiйник... - I схопив Петра за груди. - Хто тебе виготовив? Кажи, чого тобi треба? Ти хочеш мене знищити?!
Очi його налилися нелюдським гнiвом, вiн висунувся з кабiни i розмахнувся, щоб ударити Петра, але Яворович перехопив його руку i так сiпнув до себе, що пiдсковзнувся. Падаючи, потягнув i того. Борсались пiд крилом, тiла їхнi сплелися в клубок, Петро вiдчував, що двiйник дужчий за нього, але не знає прийомiв боротьби. Яворович притискував його до грунту, бив кулаком, але той вiдбивався з усiєї сили. Обоє заюшились кров ю, захекались Незчулись, як викотилися з-пiд кущiв, схопилися на ноги... I раптом сталося найстрашнiше -двiйник вихопив з Петрової кишенi мазера.
- А-а... - захарчав, пригнувшись. - Зараз я тобi покажу!
Пальцi його мацали корпус, шукаючи вмикача, вiн згаяв може секунду чи двi, i це врятувало Яворовича - спритно вiдскочив убiк.
В ту ж мить сяйнув снiп яскравого промiння, освiтивши велику бiлу кулю Розпорядника, i вдарила червона цiвка... Там, де щойно була куля Великого Розпорядника, заклубочився бурий дим. Петровi здалося, що вiн почув якесь ревище, але чи справдi це було гак, поручитися важко Вiн був, як у чаду, i дiяв машинально.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
