- А-а... - захарчав, пригнувшись. - Зараз я тобi покажу!
Пальцi його мацали корпус, шукаючи вмикача, вiн згаяв може секунду чи двi, i це врятувало Яворовича - спритно вiдскочив убiк.
В ту ж мить сяйнув снiп яскравого промiння, освiтивши велику бiлу кулю Розпорядника, i вдарила червона цiвка... Там, де щойно була куля Великого Розпорядника, заклубочився бурий дим. Петровi здалося, що вiн почув якесь ревище, але чи справдi це було гак, поручитися важко Вiн був, як у чаду, i дiяв машинально.
Кинувся збоку на двiйника, вхопив за руку, яка тримала мазера. Той крутнувся, але вже не з такою силою, не змiг вирватись. Стискаючи його в залiзних обiймах, Петро вiдчув, що той зовсiм ослаб. Досить було струснути, i вiн впустив мазера додолу, а потiм i сам почав осiдати. Яворович стрибнув до лiхтаря, вхопив i одразу ж нацiлив його на ворога. Але той уже лежав, розкинувши руки i ледве дихаючи.
- Що це зi мною? - тихо спитав вiн. - Що зi мною сталося?
Навiть у вечорових сутiнках помiтно було, як вiн блiдне, як синiють його губи. Раптом вiн пiдвiвся i зашепотiв, наче тут хтось мiг їх почути:
- Слухай, скажи менi, хто я такий? Скажи...
I впав мертвий.
Петро ще постояв, невiдомо чого ждучи, а тодi нацiлив на мертвого двiйника мазер...
Усе це так приголомшило його, що вiн забрався в кабiну, закрив шторку i довго сидiв заплющивши очi. Намагався нi про що не думати. Голова була важка, наче чавунна, щось у нiй гудiло i видзвонювало. З хаосу виринало шмаття думок, швидко кружляло перед внутрiшнiм зором i зникало. I нiяк не можна було зосередитись на чомусь одному. Ревище могутнього мозку... "Хто я такий? Хто я такий?" Догрався... догрався... Ну, що ж. сам винен...
Раптом уявився вогонь - танцюють язики полум'я, хочуть лизнути зеленi руки. А та, з променистими очима, падає, падає на перламутр, над нею голосно спiвають бiлi постатi. "А тодi й не чути було..." - подумав Петро, зручнiше вмощуючись у крiслi. Сон поволi затемнив хаос думок i образiв.
СИНИ РИБИ БЛАГАЮТЬ ДОПОМОГИ
Яворович прокинувся раптово, наче по сигналу тривоги. Ранкова каламуть виповнювала кабiну. Пiдвiв голову i побачив темний силует - хтось намагався вiдсунути шторку. Петро швидко простяг руку i намацав стопор. "Добре, що не забув..." - подумав з радiстю i почав придивлятися до силуета. В постатi було щось знайоме... Гiлка! I як це вiн одразу не впiзнав? Ну, звичайно. Гiлка...
Петро вiдiмкнув i вiдсунув шторку. Дiвчина проворно, наче кiшка, стрибнула в кабiну i, переступивши через Петровi ноги, сiла праворуч його. Рухи знервованi, швидкi, синi губи її то розтулялися, то стулялися - мабуть, щось казала. Яворович тiльки дивився на неї. Здогадувався - трапилось щось серйозне, раз вона забула, що вiн не сприймає їхньої мови. Раптом дiвчина стала перед ним на колiна.
- Оце вже нiкуди не годиться... - буркнув Петро. Узяв її пiд пахви i посадив на мiсце, як дитину. Вона й була легенька, як дитина.
Та Гiлка не хотiла сидiти. Схопилась i випурхнула з кабiни, усiм своїм виглядом запрошуючи i його зробити те саме. Вiн одяг скафандр i незграбно вибрався назовнi. Лiани заважали рухатись, але вiн обома руками вiдхиляв податливi стебла i, обережно ступаючи, щоб не спiткнутись, пройшов крiзь це живе плетиво.
Уже зовсiм розвиднилось. Почався ще один похмурий венерiйський день без променiв, без тiней. "Отак, мабуть, у нас в океанах на великiй глибинi",-подумав Яворович, оглядаючись навколо. В густому серпанку ледве проступали обриси бiластих куль, оточених кущами "Цiкаво, як вони сприйняли загибель Великого Розпорядника..." - подумав Петро i тiльки тепер глянув на те мiсце, де ще вчора бiлiла куля безсмертного мозку. Зараз там сiрiла невеличка купка попелу... Яворович пiймав себе на тому, що йому шкода цього Головатого, i здивувався сам собi.
Гiлка вхопила його за рукав i намагалася купись тягнути. Вона весь час показувала в той бiк, де за темними лiсами лежить Країна Щитiв. З її жестiв Яворовим зробив висновок, що Рожевий у тяжкiй скрутi, що Сини Риби благають кого. Могутнього Гостя i Доброго Заступника, допомогти. Але вирушати пiшки... чи має вiн право пуститися в таку далеку мандрiвку пiшки? Часу в нього тепер зовсiм мало...
А Гiлка наполягала, синє обличчя її перекошувалось, як вiд болю. Петро показав на лiтака i, як мiг, розтовкмачив на мигах, що коли б не цi клятi лiани, то вiн би полетiв. Дiвчина пильно стежила за його жестами, постояла трохи, щось, мабуть, обмiрковуючи, а тодi шаснула до лiтака. Яворович з цiкавiстю дивився, що вона робитиме.
Здершись наверх. Гiлка почала розплутувати плетиво гнучких батогiв i закручувати кiнцi донизу. Так-так, вона не зламувала їх, а заплiтала! До генiальностi просто - нехай ростуть собi вниз... Ох i молодця!
Петро, не гаючи часу, теж взявся до роботи.
Деякий час вони працювали кожен окремо, а згодом почали разом: Гiлка розплутувала i подавала йому кiнцi, а вiн нахиляв їх якомога нижче i закручував на стовбурах.
Поступово звiльнили турбiну вертикального пiдйому, а потiм i фюзеляж. Гiлка, дарма що тендiтна, працювала невтомно. Яворович тiльки поглядав на її меткi руки - вони були весь час у русi.
Лiани давалися, вони стали покiрнi й лагiднi. Може, тому, що нема вже їхнього всемогутнього господаря?
За годину чи бiльше Петро з Гiлкою повнiстю звiльнили апарат з їхнiх цупких обiймiв. Навколо срiблястого тiла лiтака стояли чудернацькi стовбури. Якби вони були однакової товщини i висоти, то можна було б подумати, що це вiдполiрованi колони з чорного базальту, встановленi на спомин спiльної працi людини i венерiйки.
З хвилюванням сiв Яворович у своє пiлотське крiсло. Запустив турбiну, послухав її приглушене гудiння, уважно подивився на прилади. "Все гаразд, подумав задоволено, - можна летiти!" Махнув рукою Гiлцi, щоб iшла до нього, але вона чомусь не рушала з мiсця.
Петро вимкнув двигуна i нетерпляче вискочив з кабiни. Пробував пояснити їй свiй план, але вона чи не розумiла, чи не погоджувалась. Це починало дратувати Яворовича, i вiн, махнувши рукою, пiшов до лiтака. А коли виглянув з кабiни - дiвчини вже не було. "Мабуть, подалась стежками... - подумав. Ну, нехай як хоче".
Знову запустив мотор. Ввiмкнув турбiну, збiльшив оберти. Апарат здригнувся, Петровi груди пройняло таке знайоме i кожного разу несподiване передчуття, що охоплює людину перед польотом.
Але й цього разу на нього чигала невдача. Лiтак сiпнувся вгору, та не змiг пiднятися й на метр, хоч Петро дав максимальнi оберти. Що за лихо?
Довелося знову глушити, вилазити з кабiни. Подивився - ну, так i є: не звiльнили шассi! З десяток цупких чорних "канатiв" мiцно обплутало каретки. Потратив ще з пiвгодини, поки "розв'язав" останню петлю. Працювати тут довелося лежачи - то на спинi, то боком. Нарештi вибрався i полегшено зiтхнув: здається, все. Але, даючи оберти турбiнi, все-таки не був упевнений, що чогось не прогледiв i аж не вiрив, що машина вiльно здiймається вгору.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
