В хащах зустрiв багато венерiйцiв, i, мабуть, вони вiдразу повiдомили своїй жрицi, бо не пройшов i з пiвсотнi крокiв, як вона вже поспiшала йому назустрiч. На головi тьмянiє золотистий обручик, похитуються срiблястi колючки. За нею ледве встигають "тiнi".
"О людино, - почала вона, наблизившись, - певно, ти йдеш за тим, що тобi послало небо".
"Так. Де воно лежить?"
"Дарунок неба зовсiм недалеко, ходiм".
Вона пiшла попереду, - спритна, можна сказати, - навiть грацiозна, трохи схиливши свою лебедину шию i притримуючи зеленою долонею своє одiння, щоб не зачепитись. "Тiнi" десь зникли.
"Ти вже знаєш, людино, - продовжувала, не спиняючи ходи, - яка доля спiткала Великого Розпорядника i всю його касту. Це тому, що вiн одiбрав у нас твiй вогонь..."
"Вогонь - велика небезпека, - замислився Петро. - Можуть знову з'явитись узурпатори..."
"О нi, людино, з цим уже покiнчено! А вогонь, свiтло нам потрiбнi як символ нашого iдеалу, живе нагадування про мету. Адже без iдеалу живуть лише тварини i рослини... А ось i дарунок неба".
На зламаних деревах важко лежав великий цилiндричний контейнер, схожий на ракету. Металевий парашут, яким можна було б накрити будинок, застряв помiж стовбурами i скидався на зiжмаканий зонт. В його тросах Петро побачив якийсь ящик, але це його не зацiкавило. "Мабуть, продукти, - мелькнула думка. - А що ж тут - невже... невже пальне?!" Аж руки в нього затремтiли.
Так, у контейнерi було пальне, а в ящику, крiм продуктiв, - запасна рацiя. Справдi, дарунок неба!
ЩО ЗАДУМАЛА ЖРИЦЯ
У ящику був i лист. Не без хвилювання розiрвав Яворович конверта - адже це перший лист, одержаний на Венерi. Товаришi з "Астероїда" писали:
"Дорогий Петре!
Ми всi дуже стривоженi твоєю вимушеною посадкою. Певне, рацiя дуже пошкоджена, що за довгий час тобi вдалося передати лише одне коротке повiдомлення, та й то на межi чутностi апаратури. Але воно надзвичайно обрадувало нас! Ти сказав, що працюєш, як робот, значить без вiдпочинку. Ми розумiємо, що цього, певне, вимагають умови, але все-таки радимо щадити свою нервову систему. Час iще є, не хвилюйся, наш старт - через два тижнi, але ми все одно нi в якому разi не залишимо тебе. Якщо тобi не вдасться встановити зв'язок i ти не повернешся через три днi..."
- Чи давно лежить тут цей дарунок?- спиав Яворович свiтлопоклонницю, що здивовано поглядала на бiлий аркуш.
"Другий день, як упало. А що то на аркушi? Думки?"
- Так, слова, думки.
"Дивно. А ми думки зберiгаємо в пам'ятi".
"...доведеться посадити на планету "Астероїда". Орiєнтовне мiсце можливої посадки - район, звiдки ти подав останнiй сигнал.
За нашими пiдрахунками, в тебе обмаль пального. Скидаємо балон.
Ждемо, ждемо зв'язку!
Обнiмаємо й цiлуємо тебе всi",- i три пiдписи.
Чи треба розповiдати, як просяяв Петро, як забилося його серце? Перечитав листа кiлька разiв, а тодi, схаменувшись, запхав його в кишеню i кинувся настроювати рацiю. "Зв'язок, зв'язок!" - ось що зараз найпотрiбнiше.
Жриця з головою Нефертiтi бачила, що Людина нiби стала iнакшою, в очах з'явилося сяйво, хоч обличчя i нахмурене.
А Петро, здається, зовсiм забув про неї. Встановивши трапецiю антени, ввiмкнув апарат, надiв навушники i почав гукати в мiкрофон:
- Астероїд! Астероїд! Я - Метеор... - А тодi, почувши вiдповiдь, скрикнув, як несамовитий: - Люда, ти? Людочка, Людусь... Увiмкнула? Записує? Поспiшила трохи. Ех, коли б ви знали, що я тут побачив!.. Рослини? Тут не тiльки рослини, тут...
Яворович почав швидко i досить-таки безладно розповiдати про все бачене i пережите. Згодом, коли плiвка iз записом його слiв i дихання була доставлена на Землю i передавалася всiма радiостанцiями свiту, нiхто й уваги не звернув на хаотичнiсть розповiдi - такий неймовiрно фантастичний був її змiст.
- Тепер передi мною нелегке завдання: доставити пальне до лiтака. Але я... ми впораємось (вiн подивився на жрицю i чомусь усмiхнувся). Рацiю перенесу на лiтак. Як тiльки буду готовий до старту - повiдомлю. Зараз тут пораджуся про транспортування пального. Зробiмо перерву. Та так, може, на пiвгодини чи на годину. До побачення. Обнiмаю i цiлую всiх! Ех, як я за вами скучив...
Клацнув вимикач, погасло зелене око iндикатора.
Обернувся до жрицi - вона сидiла в глибокiй задумi.
- Тут - їжа для моєї птицi, - поклав долоню на металевий бiк балона з пальним. - Чи зможуть вашi... тобто... допомогти перенести далеко-далеко... до лiтака.
"Я зрозумiла. Ми допоможемо, але..."
- Що?
"Повiдомлю потiм".
I як вiн не допитувавсь, що означає оте "але", - не призналась. Зрештою вiн махнув рукою i почав обговорювати конкретнi можливостi транспортування важкого контейнера. Може, вона запропонує використати Голомозих роботiв? Петровi чомусь не хотiлось цього робити.
Мабуть, на мовчазний поклик своєї жрицi до контейнера пiдiйшло кiлька юнакiв. Нехотя, без особливого ентузiазму подивилися, але жоден з них навiть не доторкнувся до балона.
"Скажи куди, - звернулася в думцi жриця, - доставимо".
- Але ж вiн дуже важкий!
"Не має значення".
- Вiддаль величезна, треба йти щонайменше цiлий день...
"Перемiстимо хоч до антиподiв".
- Антиподи? - здивувався Петро. Вiн думав, що все вже на Венерi знає. Якi вони?
"Це... - жриця чи не знала як пояснити, чи, може, не хотiла. - Це... такий експеримент Великого Розпорядника. Ти ще побуваєш там, людино, i побачиш".
Петро знизав плечима. Звичайно, Венера буде вивчена вся, можливо, навiть тепер... Але чому вона не хоче сказати? Петровi спало на думку, що експедицiя ж їхня може вiльно затриматись на рiк! От повернеться вiн на "Астероїд", доповiсть керманичу... Атмосфера придатна для життя, навiть запасу продуктiв не треба. А можна лишити тут наукову станцiю... з людьми. Так. Але балон все-таки необхiдно перетягти до лiтака...
Вiн почав пояснювати жрицi, де стоїть апарат. Головний орiєнтир Долина предкiв у Країнi Щитiв. Усе вона зрозумiла якнайкраще, мабуть, в її пам'ятi є детальна карта.
Юнаки пiд час розмови стояли мовчазнi, потiм, очевидно за її наказом, пiшли. Невдовзi повернулись, несучи половинки розчахнутої вздовж деревини. Причому середина з тих половинок була вибрана, i вони скидалися на довгi ночви.
Петро з цiкавiстю ждав, що вони робитимуть далi.
Поклали одну половинку торцем до балона, пiдсунули пiд нього, i вiн лежав тепер, як торпеда перед пострiлом. Один (один!) юнак нахилився i почав легко пхати, балон посунувся до другого кiнця. А там поклали, торець в торець, другу половинку, на яку вiн легко сковзнув... Уже був метрiв за п'ять чи шiсть вiд того мiсця, де лежав спочатку! Деревину, яка звiльнилася, перенесли наперед, i все повторилося знову.
Яворович помацав "люльку" - внутрiшня поверхня ковзька, нiби змащена якимось спецiальним мастилом. Здорово, молодцi!
- А плато? - обернувся до жрицi. - Як же через високогiрне плато?
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
