В першу мить Петро так i охолов: червона жилка, наче натягнута струна, прошиває свiтляну колону. Ввiмкнули, ввiмкнули мазера!.. Яворович, обережно ступаючи, не зводячи очей з лiхтаря, почав наближатися до нього. Напружена увага його фiксувала все - i венерiйцiв, i положення балона ("хоча б не схитнути!"), i грунт пiд ногами. Вiн не йшов, а крався, наче перед ним був не лiхтар, а якась страшна гадюка i не дай бог її сполохати... Ривком простяг руку i вхопив ребристий футляр. З грудей iз шумом вирвалося затамоване повiтря. Вимкнув, погасив. Зникли мармуровi колони, храм обвалився важкою темрявою. Але ось очi звикли, i Яворович помiтив, що вже починає свiтати. Тупцював навколо балона, не знаючи, як порадитися з "хлопцями". Але вони, мабуть, здогадалися, попiдводились i взялися за дiло.
Чорна торпеда зрушила з мiсця i почала прошивати лiс. Яворович закинув за плечi ящик з рацiєю i пiшов услiд, витираючи з чола холодний пiт. Бо саме тепер, коли вiн роздумував над нiчною пригодою, йому зробилося по-справжньому страшно. I не за себе, хоч, може, пiдсвiдомо i за себе, та таки воно так i було, що десь у глибинi душi, на самому її днi боявся за себе, але тiльки не усвiдомлював цього, а те. що розумiв ясно i чiтко - це страх за оцих молодих венерiйцiв, за балон, за виконання свого обов'язку. Вони ж як дiти...
Здумав чомусь Рожевого. Думки про нього з'являлися ї ранiше, але якось уривками, мимохiть, а тепер, з наближенням до пам'ятної Долини Предкiв, образ його витiснив усi iншi. Справдi, де вiн, що не дає про себе знати? Що вiн зараз робить? Певне, ховають загиблих воїнiв. Дорого заплатила Країна Щитiв, але Захмарна Країна - ще дорожче, її вже немає, та й не буде нiколи. Того одного, в яру, можна не боятися... I навряд чи вiн захоче продовжувати "експерименти" Великого Розпорядника. Та навiть коли б i захотiв, то не змiг би.
Почалося згарище. Юнi венерiйцi зупинилися, видно, враженi побаченим. На великiй площi дерева були винищенi дотла, жодного стовбура не лишилось. Нагиналися, брали в долонi попiл i, мабуть же, обговорювали, обмiрковували загадкове явище, але Петро їхнiх думок не сприймав.
Пiшов, збиваючи ногами куряву, до урвища. Звiдси вiн допомiг Синам Риби здолати нападникiв, тут на нього насувався вогняний вал...
Внизу, в долинi, вештається багато постатей; посерединi пiд гострим кутом вишикувалось двi шеренги, звiдси вони скидаються на двоє крил.
"Вiн десь там! - радiсно i водночас чомусь тривожно подумав Петро. - А де ж йому ще бути? На плато вiн своє зробив..."
Ще раз окинув поглядом долину i пiшов униз. Хотiв однести рацiю до лiтака (тут уже рукою подати!), але передумав, не захотiв з нею розлучатися.
Так, в долинi ставляли на вiчний спочинок мертвих. Сотнi чи, може, й тисячi мумiй зайняли вже свої мiсця в печерах, а новi все прибували i прибували - їх приносили на трикутних щитах.
Вступивши в долину, Яворович якось одразу, незважаючи на метушню, побачив постать Рожевого. Його довговолосий друг стояв на пiдвищеннi, саме на стику двох шерег своїх воїнiв, стояв, пильно дивлячись вперед. "Невже вiн мене ще не помiтив?" - подумав Петро i гукнув щосили:
- Вiтаю тебе, друже! З перемогою вiтаю!
Але Рожевий мовчав. Навiть не зворухнувся. Це здивувало Петра.
I тiльки пiдiйшовши ближче, Яворович побачив - мумiя! Мужнiй юнак уже зайняв почесне мiсце в Долинi Предкiв, а за ним вишикувались його полеглi товаришi...
Петро мимовiльно схилив голову. Постояв у задумi, а тодi повернувся i помалу пiшов до апарата, де на нього вже чекав балон.
ЧОРНЕ СОНЦЕ
Хвилин п'ять чи сiм польоту - i пiд крильми ракетоплана попливло високогiрне плато. Яворович одразу помiтив натовп венерiйцiв, що, очевидячки, чекали на нього. Зробив коло, заходячи на посадку...
Якщо говорити правду, то спочатку Петровi хотiлося шугнути в стратосферу i вийти на орбiту супутника, щоб якнайшвидше прилучитися до своїх друзiв-космонавтiв. Але пiсля всього того доброго, що зробили йому оцi венерiйцi, попросту втекти вiд них - було б принаймнi не гречно, не культурно. Та й цiкаво все-таки, що вона має повiдомити?
На турбiнi спустився, як на парашутi. Венерiйцi рушили до апарата, попереду - жриця у своєму вiночку. Iдуть поважно, навiть урочисто. Петро вискочив з кабiни, вiдхилив шолом свого скафандра.
"О Людино, - думкою звернулася жриця, - ти казав нам про життєдайне свiтило - про нього у нас складено легенди, якi переходять iз серця в серце i нiколи не переступлять межi життя. Та нiхто iз нас чи з тих попередникiв наших, яких ми пам'ятаємо, не бачив цього прекрасного свiтила, воно нам наче снилось, лишилося в переказах, як сон..."
- Та воно справдi поряд з вами, тобто з вашою планетою! - не витримав Яворович.
"I ти його справдi бачив?"
- Звичайно! Воно пестить, плекає нас iз дитинства. Та коли б не Сонце, то й на вашiй планетi не було б життя, та й самої планети не було б.
"Покажи його нам, Людино!"
Яворович розгубився, не знав, що вiдповiсти.
- Та що ж... Можна буде. Ми ось спустимося до вас iще, встановимо тут автоматичнi станцiї, радiомаяки, ну, i знiмки Сонця привезу...
"Твоя птиця лiтає до Сонця, вiзьми мене на крила".
"Он чого вона хоче! - подумав Петро. - Чи доповiсти керманичу? Хоча пального є досить... Може, пiдняти у верхнi шари?.."
- Але ж це важко, навiть небезпечно, - звернувся до свiтлопоклонницi. I не тiльки полiт. Сонце може заслiпити.
"Я мушу, мушу його побачити, - наполягала вона... - Ти людина, ти можеш це зробити. А за те, щоб побачити Золоте свiтило, кожен з нас готовий вiддати не те що зiр, а й саме життя. Ти подумай, Людино, яка неймовiрна радiсть, яке невимовне щастя - побачити життєдайне свiтило, побачити хоч на коротку мить".
Петро подумав i глибоко, по-людському вiдчув ту вiковiчну жагу, тi мрiї i пошуки, сподiвання щастя, - все це для них втiлює Сонце...
- Летимо!
Венерiйцi стояли, немов скам'янiлi. Пильно стежили за всiм, що вiдбувалося, за кожним рухом своєї проповiдницi. Петро не мав сумнiву, що вона їм передала їхню розмову. Цiкаво, що вони вiдчували, що думали в цей час, коли одна з них лаштувалася в таку незвичайну мандрiвку - до самого Сонця?
Яворович допомiг їй одягти скафандр, вiрнiше, залiзти в нього, бо вiн дуже просторий для неї. Прилаштував темнi окуляри.
Наглухо закрив штору кабiни i запустив двигуна... Плато почало вiддалятися, провалюватись, i незабаром апарат занурився в густi, наче спресованi шари венерiйських хмар.
Яворович вирiшив прямовисно пiднятися до верхньої межi хмар, може, навiть не пробивати її, якщо видимiсть буде добра. Одного тiльки й побоювався: грози. Це було б лихо. Як тiльки помiтить грозу - одразу ж i спуститься, ризикувати не буде.
Поглядав на супутницю - сидить нiби спокiйно, а там хто його зна, що в неї дiється на душi.
А хмари - наче чорна вовна - поглинули апарат i не вiдпускають. Вiн, здається, i не рухається, завис, застряв у цьому податливому одноманiтному мiсивi. Хоча, пильно придивившись, можна все-таки помiтити - з кабiни вниз сповзають, стiкають пасма.
(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
