Читаем без скачивания Тiм Талер, або Проданий смiх (на украинском языке) - Джеймс Крюс

I Тiмовi, хоч який вiн був поважний на вигляд, дуже хотiлось знову навчитися смiятись. Хоч зовнi вiн здавався цiлком задоволеним, але радий був би стати жебраком у Нью-Йорку, якби це дало йому змогу прилучити й свiй голос до всесвiтнього реготу.

Але Тiмiв смiх Тiмовi не належав. Поруч нього, часом за кiлька крокiв, iнша людина смiялася його заливистим дитячим смiхом. I Тiм от яке лихо! - за той рiк майже звик до цього. Притерпiвся й дбав зовсiм про iнше. Вiн учився. Учився всього, що повинна вмiти й знати так звана "свiтська людина". Вiн уже вмiв вельми зграбно їсти омари, фазанiв, кав'яр; умiв ковтати устрицi й вiдкорковувати пляшки з шампанським; найпоширенiшi вислови чемностi вiд "дуже радий познайомитись" до "не для мене велика честь" умiв сказати тринадцятьма мовами; знав, кому й скiльки треба давати "на чай" у всiх найрозкiшнiших готелях свiту; вмiв не готуючись виголошувати невеличкi промови й звертатися за всiма правилами до графiв, герцогiв та князiв; знав, до яких шкарпеток яка краватка пасує; знав, що по шостiй годинi вечора не годиться носити жовтi черевики, а тiльки чорнi (афте сiкс но браун, як сказав би англiєць); дiзнався, що, пiднiмаючи чашку з чаєм, не слiд вiдставляти мiзинець; мимохiдь, без словникiв, навчився трохи говорити по-французькому, по-англiйському й по-iталiйському; навчився вдавати зацiкавленого, коли насправдi тобi нудно; навчився грати в тенiс, кермувати яхтою та автомобiлем i навiть лагодити мотор; i взагалi навчився прикидатися так добре, що барон був просто захоплений.

Хоч барон майже в кожному мiстi вiв якiсь таємнi переговори про маргарин, але Тiма на них не водив, дозволяв хлопцевi робити, що йому до вподоби. Лиш кiлька разiв довелось Тiмовi сходити з Трочем на банкети - або дуже визначнi (тодi репортери фотографували їх), або ж потрiбнi для фiрми. На таких банкетах Тiм познайомився з одним англiйським герцогом, що захищав афганських гострiїв, i з одним аргентiнським фабрикантом м'ясних консервiв, що боронив привiлеї англiйського дворянства.

Щодо питання про панiв i слуг - а Тiма в його новому становищi воно дуже цiкавило - в усьому свiтi, видимо, панувала велика плутанина. Найкращу вiдповiдь на нього почув Тiм вiд однiєї перекладачки в Москвi.

Катерина Павлiвна - так звали ту дiвчину - обiдала з бароном i Тiмом у готелi "Москва". Нахилившись над своїм смаженим курчам, барон глузливо зауважив:

- Ви, комунiсти, вiрите у вселюдську рiвнiсть, Катерино Павлiвно. Але ж це безглуздя.

Катерина Павлiвна всмiхнулась i показала на смажене курча:

- Якби оцей пiвник був iще живий, я б нiколи не стала вимагати вiд нього, щоб вiн нiс яйця. Нехай би вiн собi правив курником, бо на це тiльки вiн i здатен!

Вiдповiдь була й розумна, й дотепна. Барон гучно зареготав i вигукнув:

- Отже, ви вiрите в панiв вiд природи, Катерино Павлiвно!

- Трошечки вiрю, бароне. По-моєму, буває в людей вiд природи своєрiдний хист до керування, командування, органiзаторства чи як хочете називайте. Однак я не вiрю, що цим хистом надiленi тiльки королi, князi та багатi спадкоємцi. Такi таланти можуть вирости i в моєму передмiстi, й навпаки, в багатьох пишних палацах вони не виростають. Ось цей юнак, наприклад, - Катерина Павлiвна показала на Тiма, - колись має правити вашим королiвством пароплавiв, родзинок та масла. Але я боюся, що вiн занадто великодушний для такої справи!

- Може, й так, - буркнув Троч i урвав розмову. Але Тiмовi вона ще довго не йшла з думки. Тiм зовсiм не образився на Катерину Павлiвну, бо знав, що вона каже правду: адже вiн був хлопець розумний i не чванько. (А до того ж уже доходив вiку, коли людина починає пiзнавати сама себе.)

За календарем Тiм пiд час своєї подорожi постаршав на рiк. Йому скоро мало сповнитися шiстнадцять. Але подорослiшав вiн рокiв на п'ять чи шiсть. I пiдрiс дуже, та й обличчям виглядав уже на двадцятирiчного.

За той рiк Тiм майже три рази облетiв у лiтаку довкола свiту. Але не тiльки в лiтаку, а й у життi вiн весь час був високо вгорi, нiби на вершинах, де й дихати легше, й видно далi, нiж у долинi.

Сказати, що Тiм почував себе кепсько на тiй захмарнiй височинi, це була б неправда. Адже жилося там легко. (Надто людинi, що не вмiє смiятися.) А крiм того, кмiтливий хлопець мiг там багато чого дiзнатися й навчитись.

Але крамничка панi Бебер, де пахло хлiбом та свiжими млинцями, цей невеликий копiйчаний свiт балакучих сусiдок, ця коробочка з плiтками, вимощена по стiнах присмаглими хлiбинами, була йому незрiвнянно милiша за готель "Пальмаро" чи месопотамський замок.

Треба зазначити, що барон чомусь обминав Тiмове рiдне мiсто десятою дорогою. Кiлька разiв Тiм просив його заїхати туди, але Троч, нi разу не вiдмовивши Тiмовi навпростець, удавав, нiби не почув, або ж вигадував якiсь невiдкладнi наради в iнших мiстах.

Наприкiнцi того року подорожування Тiмовi стало страшенно важко удавати з себе спокiйного та грати перед бароном роль задоволеного багатого спадкоємця. I що ближче надходив його день народження, то неспокiйнiший вiн ставав. Коли Троч тепер смiявся при Тiмовi, хлопця аж трусило. Якось уночi в одному брюссельському готелi йому приснилась та його нескiнчена телефонна розмова з паном Рiкертом у Трочевому замку. Як вiн прокинувся, вона ще лунала йому в головi, й вiн виразно пригадав пановi Рiкертовi слова: "Крешимир знає..."

Що знає Крешимир? Як вiдiбрати в барона Тiмiв смiх? Хлопець чесно дотримувався обiцянки не шукати нiякого зв'язку зi своїми гамбурзькими друзями. Але йому несила було дiждатись кiнця того року, коли термiн обiцянки мине.

За кiлька днiв перед Тiмовими iменинами вони полетiли до Лондона, де Тiм при бароновi одержав iз рук мiстера Пеннi пакет акцiй. То була бiльша частина гамбурзького пароплавства.

Мiстер Пеннi тим часом уже довiдався, що Троч прочитав на вимочцi його таємну умову з Тiмом Талером. Спершу англiйцевi було дуже нiяково, проте скоро вiн заспокоївся. Адже ж однаково барон про все дiзнається, коли надiйде час передавати акцiї.

В лiтаку, що нарештi мчав Тiма до Гамбурга, хлопець спитав барона:

- А ви розмовляли з мiстером Пеннi так само приязно й чемно, як i перше. Хiба ви не сердитесь на нього за те, що вiн поза вашою спиною вiдкупив у мене контрольнi акцiї?

Троч лунко зареготав:

- Любий мiй пане Талер, таж я на мiсцi Пеннi зробив би так самiсiнької Чого ж я маю на нього сердитись? Боротьба за контрольнi акцiї, що їх я тепер маю найбiльше, провадиться потай весь час. Але через те ми ж не видряпуємо один одному очей! Ми як та левина сiм'я: коли трапиться здобич, леви погризуться трошки, дiлячи її, й найстаршому левовi - цебто менi - дiстанеться найбiльша пайка. Та як тiльки здобич подiлено - ми знову одна сiм'я, i нiхто нас не розцурає.

- I Салех-бей такий самий? - тихо спитав хлопець.

- Салех-бей - це, можливо, виняток, пане Талер, - спокiйно вiдповiв Троч. - Вiн вважає себе за неймовiрно хитрого, а насправдi вiн дуже наївний. Часом нас це дратує, але здебiльшого смiшить. I ми, можна сказати, навiть любимо його.

- Але ж армiя в Пiвденнiй Америцi... - мимохiть прохопився Тiм.

- Та так звана армiя, пане Талер, складається наполовину з наших людей. А зброя, що Салех-бей купує для них за свої власнi грошi, походить iз наших складiв. Таким чином, Салех-беєвi грошi повертаються до нашої фiрми. Виходить наче кругообiг води в природi. I тi грошi, що їх Салех-бей витрачає проти нас у Афганiстанi, теж майже всi повертаються в нашу касу.

- А навiщо тодi ви прийняли Салех-бея до вашої фiрми? Тiльки тому, що вiн однаково добре вмiє ладнати з буддiйцями й магометанами?

- Не тiльки тому, пане Талер. Його дуже шанують у всьому свiтi. Однi - за те, що вiн захищає бiдних i пригноблених, другi - за те, що вiн старшина релiгiйної секти й сам побожний чоловiк. А я, наприклад, шаную його за надзвичайно мудрi погляди щодо чорта, - усмiхаючись пояснив Троч.

- Ну, а як там марковий маргарин? - нiбито зовсiм не до речi спитав Тiм. Але барон дуже добре зрозумiв його.

- Салех-беєва спроба поламати наш маргариновi плани - така сама наївна вигадка.

Тiмове серце забилося швидше. Невже Троч знає, що Тiм пiдписав угоду Салех-беєвим невидимим чорнилом? Спитати про те хлопець не важився. Та барон однаково вiдповiв на його думку:

- В тiй ручцi, пане Талере, що нею ви пiдписалися, було, певна рiч, звичайнiсiньке чорнило. Один iз слуг у Салех-беєвому домi - моя людина. Вiн вчасно замiнив чорнило. Та коли б ваш пiдпис навiть зник з угоди, однаково лишився 6 пiдпис вашого опiкуна. Бо я ж пiдписав кожного примiрника двiчi: раз за товариство, а другий - як ваш опiкун.

Тiм не сказав нiчого. Вiн дививсь у вiконечко вниз, на землю. Там удалинi вже видно було високi будинки - певне, гамбурзькi.

Йому так хотiлось опинитися там, у мiстi, десь на вулицi звичайним, нiкому не вiдомим хлопцем. Велика комерцiя була понад його силу.

Тiм знав, що зможе повернути собi смiх, тiльки спустившись iз захмарної височини додолу. Вiн думав про Джоннi, Крешимира, пана Рiкерта. Пiслязавтра вiн матиме право зустрiтися з ними...

Коли вони ще в Гамбурзi. I коли вони ще живi.

Двадцять восьмий аркуш