— Мабуть, він про це зовсім іншої думки. Я знав людей, котрі не уявляли собі щастя без нескінченних гульбищ, знав і таких, що найліпше себе почували в своєму кутку. Одні не мають спокою, поки когось не пограбують, інші, навпаки, каються до самої смерті, що колись когось пограбували. Людська вдача незбагненна в таких ділах. Але старий Том не належить ні до тих, ні до тих. Награбованим добром, коли воно справді в нього є, він спокійненько й вигідно користається разом із своїми дочками, і всім його бажанням на цьому край.
— Ого, то він має ще й дочок! Від делаварів, що тут полювали, я чув цілі історії про цих дівчат. А мати в них є, Непосидо?
— Звісно, колись була. Але вона померла й потонула два роки тому.
— Що таке? — вигукнув Звіробій, здивовано глянувши на товариша.
— Померла й потонула, кажу тобі, і сподіваюсь, що нормальною людською мовою. Старий опустив дружину в озеро, коли побачив, що вона захолола. Можу засвідчити це, бо я особисто був присутній на похороні. Але чи не захотів Том морочитися й копати могилу, — що не так легко в лісі серед коріння, — чи вважав, що вода краще змиває гріхи, ніж земля, цього вже я не можу сказати.
— А хіба бідолашна жінка справді була така грішниця, що чоловік навіть не побажав як слід упокоїти її тіло?
— Та не зовсім, хоч у неї були свої вади. Я вважаю, що Джудіт Гаттер була ще гірша за найкращу жінку, яка так довго жила, не чувши церковного дзвону, але Том, мабуть, гадав, що потрудився для неї цілком достатньо. Щоправда, у її вдачі було чимало криці, а позаяк старий Гаттер — справжній тобі кремінь, між ними вряди-годи кресалися іскри. Хоч загалом, можна сказати, воли жили зла-гідно. Коли вони затівали сварку, слухачам іноді щастило зазирнути в їхнє минуле, як можна зазирнути у найтемніший закуток лісу, коли заблуклий сонячний промінь проб'ється до коріння дерев. Але я завжди шануватиму стару Джудіт уже за одне те, що вона була матір'ю такого створіння, як її дочка, Джудіт Гаттер.
— Делавари часто згадували ім'я «Джудіт», хоча й вимовляли його на свій манір. Судячи з того, що вони казали, не думаю, щоб ця дівчина припала мені до смаку.
— Тобі до смаку! — вигукнув Марч, розлютований байдужістю і самовпевненістю товариша. — Якого дідька ти прешся з своїм смаком, коли йдеться про таку дівчину, як Джудіт? Ти ще хлопчисько, зелене дитя, що ледь пустило в землю корінці. Біля Джудіт упадали мужчини, коли їй сповнилося лише п'ятнадцять літ, тобто майже п'ять років тому. Та вона й не гляне на такого недоростка, як ти.
— Зараз червень, і на небі жодної хмаринки, Непосидо, отож увесь цей пал ні до чого, — незворушно-спокійно відказав Звіробій. — В кожного свій смак, і навіть вивірка має право на думку про рись.
— Еге, тільки не вельми розумно з її боку повідомляти цю думку рисі,— буркнув Марч. — Але ти молодий і нетямущий, тому я прощаю тобі твоє неуцтво… Послухай, Звіробою, — з добродушним сміхом додав він після короткого роздуму, — послухай, Звіробою: ми з тобою заприсяглися бути друзями, і не варто сваритися нам через легковажну шелихвістку тільки тому, що вона вродилася гарненькою. Тим паче, що ти її навіть у вічі не бачив. Джудіт народжена для мужчини, в якого вже прорізалися — всі зуби, і безглуздо боятися мені хлопчака… То що ж казали делавари про цю пустуху? Зрештою, індіянин здатен розбиратися в жінках не гірше за білого.
— Вони казали, що вона вродлива, приємна в розмові, але надто полюбляє залицяльників і вельми легковажна.
— Сущі дияволи! А втім, який шкільний учитель може позмагатися з індіянином там, де йдеться про природу? Дехто гадає, ніби індіяни зугарні лише на полювання та війну, а я кажу, що це мудреці, які розбираються в чоловіках так само добре, як і в бобрах, а в жінках не гірше, ніж у тих і в тих. Вдача Джудіт до рисочки саме така! Щиро кажучи, Звіробою, я б одружився з цим дівчиськом іще два роки тому, якби не дві особливі обставини, і перша з них — саме оця легковажність.
— А яка друга? — спитав мисливець, наминаючи м'ясо далі й, очевидно, мало цікавлячись розмовою.
— Друга — в тому, що я не певен, чи піде вона за мене. Пустуха вродлива і знає це. Хлопче, немає стрункішого дерева на оцих горбах, немає ніжнішого подиху вітерця, і ти ніколи не бачив лані, яка скакала б так легко. Якби на цьому кінець, про неї усі співали б пісні. Але вона не позбавлена вад, повз які неможливо пройти, й іноді я присягаюся собі не ходити більше на озеро.
—І все ж таки ти щоразу повертаєшся. Отож ніколи не треба присягатися.
— Ex, Звіробою, ти новачок у таких справах! Ти такий благочесний, наче за все життя ні разу не залишав міста. А я інший, і мені коли що западе в душу, я неодмінно хочу лайнутися або заприсягтися. Якби ти знав усе те, що знаю я про Джудіт, ти б сказав, що іноді не гріх трохи полихословити. Буває, офіцери з фортів на Могауці забрідають на озеро ловити рибу та полювати, і тоді це створіння зовсім втрачає глузд. Як вона починає виряджатися і як викаблучується перед кавалерами!
— Це не личить дочці бідного чоловіка, — відповів Звіробій розважливо. — Всі офіцери — знатного роду й на таку дівчину, як Джудіт, можуть дивитися лише з лихими намірами.
— Оце мене й дратує і заспокоює! Правда, один там капітан викликає в мене побоювання, і Джуді нехай винуватить тільки себе та свою дурість, коли я помиляюсь. Та загалом я схильний вважати її скромною і чесною дівчиною, хоч навіть хмари, що пливуть над оцими горбами, не такі мінливі, як вона. Навряд чи вона зустріла хоч дюжину білих чоловіків відтоді, як вийшла з дитячого віку, а вже ж так викручується перед отими кількома офіцерами.
— Я б давно кинув думати про таку дівчину й присвятив би себе тільки лісові. Ліс ніколи тебе не обмане, бо живе за строгими й непорушними законами.
— Аби ти знав Джудіт, ти б зрозумів, що це дуже легко сказати, та важко зробити. Коли б я був спокійний за офіцерів, то силоміць забрав би дівчисько до себе на Могаук, примусив би вийти за мене заміж, попри все її коверзування, і нехай би про старого Тома дбала Гетті, його друга дочка, — ця хоч і не така гарненька та метка, зате краще розуміє свої обов'язки.
— Виходить, є ще одна пташка в тому кубельці? — спитав Звіробій, звівши на товариша очі, в яких тепер прокинулась цікавість. — Делавари розповідали мені лише про одну.
— Зовсім не дивно, що, коли говорять про Джудіт Гаттер, забувають про Гетті Гаттер. Гетті лише миловида, а її сестра… кажу ж тобі, парубче, іншої такої ти не знайдеш звідси до самого моря! Джудіт гостра на розум і на язик, вона лукава, мов старий індіянський оратор, тоді як бідолашна Гетті в найкращому випадку лише «компас на нас».
— Що таке? — перепитав Звіробій.
— Та то офіцери прозвали її «компас на нас». Гадаю, вони хотіли цим підкреслити, що дівчина завжди намагається йти в правильному напрямку, але часом не знає, як це робити. «Компас» значить, куди їй хочеться йти, а «на нас» — куди вона йде насправді. Ні, бідолашна Гетті зовсім нетяма й повсякчас збивається з прямої стежини то туди, то сюди.
— Бог особливо піклується про таких істот, — сказав Звіробій урочисто, — і саме тому, що вони слабоумні. Червоношкірі також шанують і поважають їх, гадаючи, що злий дух охочіше вселяється в здорову людину, а не в того, хто не може дати собі ради.
— Ну, тоді можу запевнити, що з бідолашною Гетті злому духові нічого робити, бо вона таки справді «компас на нас», як я вже тобі сказав. Старий Том дуже любить дівчину, та і Джудіт також, хоч вона сама до біса розумна й гонориста. Коли б не це, я б не ручився за її безпеку серед людей того гатунку, що часом трапляється на берегах озера.
— А я гадав, що озеро мало хто знає і рідко відвідує,— сказав Звіробій, явно занепокоєний думкою, що опинився так близько від заселених місць.
— Це правда, парубче, і двох десятків білих не милувалося його берегами. Але й двадцять справдешніх фронтірменів[21] — мисливців, траперів, розвідників—здатні накоїти лиха, якщо постараються. Не можу навіть сказати, Звіробою, який то буде для мене жах, коли, повернувшись після шестимісячної відсутності, я побачу Джудіт заміжньою.
