Непосида загалом був предобрий хлопець, і самоприниження товариша геть витіснило з його душі почуття особистого гонору. Він пожалкував про свої необачні натяки на зовнішність Звіробоя і постарався висловити це з тією незграбністю, що нею позначені всі вчинки прикордонних жителів.
— Я не хотів тебе скривдити, Звіробою, — пробелькотів він благально, — і сподіваюсь, ти забудеш усе, що я тобі наговорив. Хоч ти й не дуже гарний, та вигляд твій промовляє красномовніше за будь-які слова, що всередині в тебе все гаразд. Отож тобі не важко буде пробачити мені це дружнє кепкування. Не скажу, що Джуді буде в захваті від тебе, бо це може породити в твоєму серці надії, які закінчаться розчаруванням. Одначе є ще Гетті, яка дивитиметься на тебе з задоволенням, як на кожного мужчину. А поза все ти такий розважливий, статечний, що тебе не дуже й турбуватиме думка Джудіт. Хоч це дівча й гарненьке, але таке мінливе в уподобаннях, що мужчині не варто радіти, коли воно до нього всміхнеться. Часом мені здається, що вітрогонка закохана тільки в саму себе.
— Якщо це так, Непосидо, то, боюсь, вона нітрохи не краща за королев, які сидять на тронах, або за знатних дам у містах, — відповів Звіробій, усміхаючись та обертаючись до товариша, причому будь-які ознаки невдоволення зникли з його чесного, відкритого обличчя. — Я не знаю жодного делавара, про якого ти міг би сказати те саме… Але ось уже й кінець тієї довгої коси, про котру ти згадував, і Щуряча заводь певне, теж недалечко.
Ця коса не виступала далеко в озеро, як інші, а тяглася рівнобіжно з берегом, утворюючи глибоку й відлюдну затоку, що на чверть милі заливала долину і була найпівденнішим закутком водойми. Непосида майже не сумнівався, що знайде тут «ковчег», бо, ставши на якір за деревами, що вкривали вузьку косу, той міг би на ціле літо лишитися непомітним для ворожого ока. І справді, це місце було такою надійною схованкою, що судно, поставлене на мілині в кінці затоки за косою, можна було побачити лише з одного боку, а саме з берега, всуціль порослого лісом, куди найважче було пробратися чужинцям.
— Скоро ми побачимо ковчег, — сказав Непосида, тим часом як човник обпливав кінець мису, де було так глибоко, що вода здавалася зовсім чорною. — Старий любить ховатися в очерети, і за п'ять хвилин ми будемо в його гнізді, хоч сам він, може, бродить поміж своїх капканів.
Марч виявився невдалим пророком. Човник повністю обігнув мис, і затока відкрилася перед ними в усій своїй первозданній красі,— нічого іншого тут не було. Недвижне водяне дзеркало вигиналося тонкою хвилястою лінією, очерети ніжно хилилися до води, і, як скрізь, над нею звисали дерева. Всюди панував миротворний величний спокій пустелі. Перший-ліпший поет чи художник завмер би у захваті перед цією розкішшю, та на Гаррі Непосиду, що палав нетерплячкою швидше побачити свою легковажну красуню, ці чари не діяли.
Човник линув майже нечутно, бо прикордонні жителі звикли бути обачними у найменшому своєму рухові, й по дзеркальній поверхні води він мовби плив у повітрі, сторожко прислухаючись до тиші, що, здавалось, пройняла все довкола. В цю мить на вузькій смужці суходолу, що відділяла бухту від озера, тріснула суха гілка. Обидва шукачі пригод стрепенулися, й кожен потягся рукою до своєї рушниці, що завжди була напохваті.
— Для малого звіряти це надто важка хода, — прошепотів Непосида, — і більше скидається на людську!
— Не зовсім так, не зовсім так, — заперечив Звіробій. — Твоя правда, для малого звіряти вона заважка, але й для людини залегка. Опусти весло в воду та піджени човна до отієї колоди. Я зійду на берег і відріжу цьому створінню відступ назад по косі, бодай то мінг чи просто хохуля.
Непосида послухався, і Звіробій хутко опинився на березі. Взутий у мокасини, він нечутно пірнув у хащу. За хвилину він уже був на середині вузької коси й неквапливо просувався до її кінця, бо такі зарості вимагали виняткової обережності. Коли Звіробій пробився в самісіньку гущину, сухі гілки затріщали знову, і цей звук повторювався через короткі проміжки часу, ніби якась жива істота повільно йшла вздовж коси.
Зачувши потріскування гілок, Непосида відігнав човника на середину бухти і схопив до рук карабін, чекаючи, що буде далі. Спливла тривожна хвилина, а тоді з гущини вийшов благородний олень, велично ступаючи, наблизився до піщаного мису й почав спрагло пити з озера воду.
Якусь мить Непосида вагався. Потім швидко приставив карабін до плеча, прицілився й вистрілив. Ефект, викликаний цим раптовим порушенням урочистої тиші в такому куточкові природи, виявився однією з найразючіших його особливостей. Сам постріл пролунав, як завжди, коротко й різко. Далі запала хвилинна тиша, поки звук, пролітаючи в повітрі над водою, досяг скель на тому березі озера. Там колисання повітряних хвиль здужіли й прокотилися від однієї западини до іншої на цілі милі вздовж горбів, мовби розбудивши зі сну лісові громи.
Олень тільки хитнув головою на звук пострілу та свист кулі, бо досі ще ніколи не стикався з людиною. Але гірська луна збудила в ньому підозру. Він плигнув уперед, притиснувши до тулуба ноги, й, опинившись на глибокій воді, поплив до далекого кінця озера. Непосида скрикнув і кинувся його наздоганяти; кілька хвилин вода пінилася довкола переслідувача та його жертви. Непосида вже огинав косу, коли Звіробій вийшов на пісок і знаком поманив його назад.
— Дуже нерозважно натискати курок, не оглянувши спершу берега та не упевнившись, що там не зачаївся ворог, — сказав Звіробій, коли його товариш спроквола й неохоче завернув човника. — Цього я навчився у делаварів, слухаючи їхні повчання та перекази, хоч сам я ще ніколи не ступав на стежку війни. Тим паче зараз не час полювати на оленів, та і з їжею ми не маємо скрути. Мене прозвали Звіробоєм; що ж, мабуть, я заслужив це прізвисько, бо розумію вдачу звірини і влучно в неї поціляю. Та поки мені не потрібні м'ясо чи шкура, я даремно не вб'ю тварини. Я можу забити, то правда, але я не різник.
—І як мені надало промазати в цього оленя! — вигукнув Непосида, зірвавши з себе шапку й перебираючи пальцями гарні, але скуйовджені кучері, наче хотів у такий спосіб розплутати свої думки. — Від п'ятнадцяти років я ще жодного разу не був таким незграбою.
— Не журися за цим. Смерть тварини не дала б нам ніякої користі, а от нашкодити могла. Луна лякає мене дужче, ніж твоя похибка, Непосидо, бо то ніби голос самої природи дорікає нам за марнотратний і нерозважний учинок.
— Ти почуєш цей голос багато разів, якщо поживеш довше в тутешніх краях, хлопче, — сміючись, відповів Непосида. — Луна повторює геть усе, що говориться й робиться на Мерехтливому Свічаді в таку тиху літню погоду. Упустиш ненароком весло, і стук од його падіння ти почуєш знову і знову, неначе пагорби кепкують з твоєї незграбності. А сміх чи свист долинають від сосон, як весела розмова, так що ти й справді ладен повірити, наче їм забажалось погомоніти з тобою.
— Тим більше в нас причин мовчати й пильнувати. Я не думаю, що вороги вже протоптали дорогу в ці пагорби, бо не уявляю, що вони можуть цим виграти. Але делавари вчили мене: коли мужність — перша чеснота воїна, то друга його чеснота — обачність. Одного твого вигуку в горах досить, щоб розкрити цілому племені таємницю нашого перебування.
— Зате цей вигук змусить старого Тома поставити горщик на вогонь і попередить його, що гості близько. Ну годі, хлопче. Іди сідай у човна, та спробуємо розшукати ковчег, поки не смеркло.
Звіробій послухався, і човник рушив з місця. Скерований навкоси через озеро, він плив тепер на південний схід. У цьому напрямку відстань до берега, тобто до найдальшого закруту озера, куди пильно вдивлялися друзі, не становила й милі, і вони швидко наближалися до мети, підганяючи своє суденце спритними й легкими ударами весел. Вони були уже на півдорозі, аж раптом тихий сплеск змусив їх озирнутися: зовсім близько і просто у них на очах олень виринув з глибини і побрів до відмілини. За хвилину благородна тварина обтрусила воду з боків, подивилася на верховіття дерев і, вистрибнувши на берег, майнула до лісу.
