— Вельми вам вдячна, майстре Марчу, — відповіла красуня своїм звучним глибоким голосом. Як і в Гетті, вимова в неї була чітка і правильна, що свідчило про краще виховання, ніж можна було сподіватися, дивлячись на її батька та знаючи його життя. — Вельми вам вдячна, але в Джудіт Гаттер стане мужності й досвіду, щоб покладатися більше на себе, а не на таких вродливих вітрогонів, як ви. Коли нам таки доведеться стикнутися віч-на-віч з дикунами, то ви вже краще зійдіть з моїм батьком на берег, а не ховайтеся в хижі під приводом, що захищаєте нас, жінок, і…
— Ой дівко, дівко, — перебив її батько, — припни свого язика та вислухай правду! Дикуни вже вештаються побіля озера, і хто його зна, чи не надто близько вони оце зараз і чи не надто скоро ми про них почуємо.
— Якщо це правда, майстре Гаттере, — сказав Непосида, змінившись на лиці, що свідчило тільки про те, як серйозно він сприйняв повідомлення старого, й зовсім не вказувало на легкодухий переляк, — якщо це правда, то твій ковчег стоїть страшенно невигідно. Маскування ввело в оману Звіробоя й мене, але навряд чи воно піддурить справжнього індіянина, що вийшов полювати на скальпи.
— Цілком згоден з тобою, Непосидо, і всією душею бажав би, щоб ми оце стояли де завгодно, тільки не в цьому вузькому покрученому протоці. Правда, зараз він нас ховає, але стане згубним, коли нас викриють. А що дикуни близько, то тим паче нам важко виплисти з річки, не ризикуючи бути підстреленими, як дичина на водопої.
— А ви певні, майстре Гаттере, що червоношкірі, котрих ви боїтеся, дійсно прийшли сюди з Канади? — запитав Звіробій скромно, але серйозно. — Ви бачили хоч одного й чи можете сказати, як вони розмальовані?
— Я знайшов їхні сліди поблизу, але не бачив жодного червоношкірого. Я проплив протоком униз приблизно на милю, оглядаючи свої пастки, коли раптом помітив свіжий слід, що перетинав край болота й тягся на північ. Не минуло й години, як хтось там пройшов. За розміром ступні та манерою вивертати п'яти я враз розпізнав ходу індіянина ще до того, як знайшов стоптаний мокасин, кинутий його хазяїном як непотріб. Я навіть бачив, де індіянин зупинився, щоб зробити собі новий; це було всього за кілька ярдів од того місця, де він покинув старий.
— Не дуже схоже на червоношкірого, що йде стежкою війни, — заперечив Звіробій, хитаючи головою. — Досвідчений воїн принаймні спалив би, закопав чи втопив у річці такий доказ. Цілком імовірно, що ви натрапили на мирний слід. Мені полегшає на душі, якщо ви докладно змалюєте або покажете мені той мокасин. Я сам прийшов сюди, щоб повидатися з молодим індіянським вождем, і він має пройти приблизно в тому ж напрямку, про який ви згадували. Можливо, то й був його слід.
— Гаррі Непосидо, сподіваюсь, ти добре знаєш цього молодика, який призначає побачення дикунам в таких краях, де він ніколи раніше не бував? — спитав Гаттер тоном, що недвозначно вказував на справжню суть запитання; грубі люди рідко коли церемоняться і без вагань розкривають свої почуття. — Підступність притаманна індіянам, а білі, які довго живуть серед дикунських племен, швидко переймають і їхню вдачу, і звички.
— Ти сказав святу правду, старий Томе, але це не обходить Звіробоя, бо він хлопець чесний, бодай навіть більше нічим не міг би похвалитися. Я відповідаю за його порядність, хоча й не можу ручатися за його доблесть у бою.
— Тоді хотів би я знати, що його погнало в чужі краї?
— Я вам поясню, майстре Гаттере, — сказав молодий мисливець спокійно, як людина, у котрої завжди чисте сумління. — Тим паче, що, на мою думку, ви вправі про це спитати. Батько двох дочок, який живе на озері, як оце живете ви, має таке саме право цікавитися намірами незваних гостей, як Колонія має право зажадати від французів пояснень, ради чого вони виставили стільки нових полків на кордоні. Ні, ні, я не заперечую вашого права знати, чому незнайома людина прийшла у ваші краї, та ще в такий тривожний час.
— Якщо ви такої думки, друже, то розкажіть мені про це без зайвих слів.
— Я вже казав, що це легко пояснити, і про все чесно розкажу вам. Я молодий і досі ще ніколи не ходив по стежці війни. Та тільки-но делавари прочули, що союзне плем'я збирається послати їм вампум і томагавк, вони негайно доручили мені піти до людей мого кольору шкіри і про все найточніше дізнатися. Я так і зробив, звітувавши про це перед вождями. Повертаючись додому, я зустрів на Шогері королівського офіцера, який віз гроші дружнім племенам, що живуть далі на захід. Я й Чингачгук, молодий вождь, котрий досі не вбив жодного ворога в своєму житті, вирішили, що нам обом випадає добра нагода вперше вийти на стежку війни. А один старий делавар порадив нам зустрітися біля скелі, де з озера починається річка. Не приховаю, є в Чингачгука й інша мета, але то його таємниця, а не моя, і що вона нікого з нас не обходить, то я більше нічого не скажу…
— Тут ідеться про молоду жінку, — квапливо перебила Джудіт і враз засміялася з своєї нестриманості, ба навіть трохи почервоніла від того, що їй передусім спала саме ця думка. — Якщо йдеться не про війну і не про полювання, тоді це має бути кохання.
— Той, хто молодий, вродливий і часто чує про кохання, завжди ладен гадати, ніби в основі всього лежать сердечні почуття, але я нічого не скажу з цього приводу. Чингачгук чекатиме на мене завтра увечері, за годину до заходу сонця, біля скелі, після чого ми підемо далі разом своєю дорогою, не чіпаючи нікого, окрім ворогів короля, яких ми, згідно закону, маємо й за наших власних ворогів. Знаючи віддавна Непосиду, який ставив пастки в наших мисливських угіддях, і здибавши його на Шогері, коли він збирався йти сюди на літнє полювання, я домовився подорожувати разом з ним. Не так через страх перед мінгами, як ради того, щоб мати доброго товариша і, за його висловом, скоротати у товаристві далеку дорогу.
—І ви гадаєте, що слід, який я бачив, міг залишити ваш друг, прийшовши сюди завчасно? — спитав Гаттер.
— Так мені здається… Можливо, я помиляюся, а можливо, й ні. Однак, поглянувши на мокасин, я б одразу сказав, чи зроблено його на делаварський манір.
— То нате його, — сказала метка Джудіт, що вже встигла побувати в батьковому човнику. — Скажіть, кого він обіцяє нам — друга чи ворога? Я маю вас за чесну людину і вірю вам, попри все, що собі думає тато.
— Ти завжди так, Джуді: знаходиш друзів там, де я підозрюю ворогів, — пробурчав Том. — Але ми чекаємо, юначе, скажіть, якої ви думки про цей мокасин.
— Це не делаварська робота, — відповів Звіробій, уважно роздивляючись стоптаного й ні на що не придатного постола. — Я ще дуже недосвідчений на стежці війни, щоб говорити з певністю, але мені здається, що цього мокасина сплетено на півночі й прибув він сюди з Країни Великих Озер.[30]
— В такому разі, хуг не можна залишатися більше ні миті,— сказав Гаттер, визираючи з своєї листяної схованки, ніби він уже не мав сумніву, що зустріне ворогів по той бік вузького й покрученого протоку.
— За годину почне поночіти, а в темряві немислимо плисти, не роблячи шуму, який неодмінно викаже нас. Чули ви луну від пострілу в горах з півгодини тому?
— Чули, старий, і чули самий постріл, — відповів Непосида, лише тепер збагнувши, якої необачності він допустився, — бо ж то я сам натиснув на курок.
— А я злякався, гадав, стріляють французькі індіяни. Все одно це могло їх насторожити й навести на наш слід. Ти вчинив дуже погано, безглуздо гахкаючи в воєнний час.
— Я й сам починаю так думати, дядечку Томе. Та все-таки якщо людина навіть у такій глушині не може стрельнути, боячись, що її почує ворог, то на біса носити при собі карабін?
Гаттер ще довго радився з обома гістьми, аж поки всім стало ясне становище, в якому вони опинилися. Старий розтлумачив друзям, як важко буде вивести в темряві «ковчег» з цього вузького і швидкоплинного протоку, не наробивши шуму, що неминуче дійде до індіянських ушей. Хто б не були ті пришельці, котрі нишпорять у лісі, вони все одно триматимуться ближче до річки або до озера. Але береги річки в багатьох місцях заболочені; до того ж вона звивиста й поросла густими чагарями, отже нею можна плисти навіть удень, не боячись, що тебе побачать. Ось чому вушей треба остерігатися більше, ніж очей, надто поки судно вибереться з короткої, тісної й покритої листяним шатром ділянки протоку.
