— Ця худобина втікає з почуттям вдячності в серці,— мовив Звіробій, — бо природа підказує їй, що вона уникла страшної небезпеки. І тобі, Непосидо, слід би також подякувати, що очі й руки зрадили тебе в ту мить, коли твій нерозсудливий постріл не міг призвести до добра.
— Очі й руки не зрадили мене! — гарячкувато вигукнув Марч. — Ти зажив деякої слави серед делаварів своєю спритністю та вправністю на полюванні. Але хотів би я подивитися, як ти стоятимеш за однією з отих сосон, а розмальований мінг — за іншою, обидва з націленими рушницями, очікуючи слушної миті для пострілу! Тільки в такій ситуації, Натаніелю, можна випробувати своє око та руку, бо то вже випробування нервів. У вбивстві тварини я ніколи не вбачав подвигу, зате вбивство дикуна — подвиг. Не за горами час, коли й тобі доведеться випробувати свою руку, бо знову дійшло до колотнечі. Отоді ми й побачимо, чого варта мисливська слава на полі бою. Я не згоден, що очі й руки зрадили мене. В усьому винен олень, який стояв на місці, тоді як мав іти вперед, і моя куля пролетіла перед ним.
— Хай буде по-твоєму, Непосидо. Я тільки кажу, що це наше щастя. А ще додам — я не здатен вистрілити в ближнього з таким спокійним серцем, як вистрілю у звіра.
— А хто каже про ближніх чи взагалі про людей, Звіробою? Я ж бо торочу тобі про індіянів! Згоден, кожна людина міркує по-своєму, коли йдеться про життя або смерть свого ближнього, але така делікатність лише на шкоду, коли перед тобою — індіянин, коли все зводиться до одного: він порішить тебе чи ти його.
— Для мене червоношкірі такі ж люди, як ми з тобою, Непосидо. Щоправда, у них свої природні нахили і своя релігія. Та зрештою це не матиме ваги, коли кожного судитимуть за його вчинками, а не за кольором його шкіри.
— Це чистісіньке місіонерство, і його ніхто не слухатиме в тутешніх краях, де ще не встигли оселитися моравські брати. Шкіра робить людину людиною. Це точно, бо інакше як люди могли б оцінювати одне одного? Всі живі істоти зодягнуті в шкуру для того, щоб, тільки глянувши на звіра чи на людину, ти негайно вже знав, з ким маєш справу. По шкурі ти завжди відрізниш ведмедя од вепра чи сіру вивірку від чорної.
— Де правда, там правда, Непосидо, — сказав Звіробій, з усмішкою обернувшись до товариша, — та все ж таки обидві вони вивірки.
— Цього ніхто не заперечує. Але ж не скажеш ти, що червоношкірий і білий — обидва індіяни.
— Ні, але я скажу, що той і той людина. Вони різної раси й різного кольору, мають різні навички та звичаї, але в цілому природа їх однакова. В обох є душа, обидва в рівній мірі відповідатимуть за все, що вчинили в житті.
Непосида належав до тих «теоретиків», які вважають усі людські раси значно нижчими за білу. Його уявлення щодо цього були не дуже ясні, а визначення вельми непевні. Та це не заважало йому висловлювати свої погляди палким і незаперечним тоном. Сумління гризло його за численні незаконні дії проти індіянів, і Непосида винайшов надзвичайно легкий спосіб заспокоювати його, в думці позбавивши всю сім'ю червоношкірих людських прав. Ніщо так не розпалювало його, як спроби заперечити правильність такого погляду, а надто коли супротивник висував більш-менш переконливі докази. Тому він майже не слухав зауважень свого товариша, давши цілковиту волю своїй нестриманості.
— Ти просто хлопчисько, Звіробою, якому забили памороки делаварські викрутаси та місіонерські дурні теревені! — вигукнув Непосида, не дбаючи, як завжди, коли він був збуджений, про елементарну ввічливість мови. — Ти можеш вважати себе братом червоношкірих, але для мене вони звичайні тварюки, в яких немає нічого людського, крім хитрості. Хитрість у них є, це я визнаю. Але ж вона є і в лисиці, й навіть у ведмедя. Я старший за тебе і довше жив у лісах, можна сказати, зроду жив тут, і мені не треба доводити, що таке індіянин. Коли хочеш, щоб тебе вважали за дикуна, ти тільки скажи. Я так і виставлю тебе перед Джудіт та старим, а тоді подивимось, як вони тебе привітають.
Тут жвава уява дещо прислужилася Непосиді й угамувала його запал. Уявивши, як його земноводний приятель зустріне гостя, рекомендованого в такий спосіб, Непосида вибухнув веселим реготом.
Звіробій надто добре знав, що будь-які спроби переконати таку людину в чомусь, що суперечить її забобонам, будуть марні, й тому не відчував ані найменшого бажання брати на себе цей клопіт. Отож він не шкодував, коли човник наблизився до південно-східного берега озера і їхні думки повернули на інше. Тепер було вже недалеко до того місця, де, за словами Марча, з озера витікала річка. Обидва шукачі пригод раз по раз озиралися на всі боки з цікавістю, яку ще дужче розпалювало сподівання розшукати «ковчег». Читача може здивувати та обставина, що люди, перебуваючи всього за двісті ярдів од місця, де поміж берегів двадцять футів заввишки проходило досить широке річище, не помічали його. Одначе слід нагадати, що й тут, як і скрізь, над водою звисали дерева та кущі, облямовуючи озеро ніби торочками, такими густими, що під ними ховалися всі його дрібні звивини.
— Уже два літа я не навідувався сюди, — сказав Непосида, підводячись у човнику на повен зріст, аби краще роздивитися місцевість. — Еге, ондечки й скеля задерла своє підборіддя над водою, а я знаю, що річка починається біля неї.
Чоловіки знову взялися за весла й одним помахом скерували човника на скелю, до якої лишалося всього кілька ярдів. Ця скеля була невелика, заввишки не більше п'яти-шести футів, і тільки половина її стриміла над озером. Безперервна дія води протягом століть так заокруглила її верхівку, що скеля своєю незвичайно правильною й рівною формою скидалася на великий бджолиний вулик. Коли човник повільно пропливав повз неї, Непосида сказав, що всі тутешні індіяни добре знають цю скелю і завели собі звичку призначати поблизу неї місце збору, коли їм треба розходитися навсебіч під час полювання та війни.
— А ось і річка, Звіробою, — казав він далі,— хоч вона так прихована деревами та кущами, що скидається скорше на потаємну засідку, ніж на початок річки з такого озера, як Мерехтливе Свічадо.
Непосида влучно схарактеризував це місце, де струмок, здавалося, справді зачаївся в засідці. Стрімкі береги здіймалися не менше як на сто футів кожен. Але з західного боку виступав невеличкий клин низини, що наполовину звужував річище. Низько над водою звисали кущі, сосни, мов велетенські церковні колони, тяглися до світла своїм переплутаним гіллям, і очам навіть зблизька важко було розшукати улоговину, по якій текла річка. З порослого лісом крутого берега також неможливо було помітити жодних її ознак. Все це ніби утворювало суцільний листяний килим без кінця-краю.
Підхоплений течією, човник повільно плив уперед і, нарешті, опинився під зеленим склепінням, де сонце насилу пробивалося крізь поодинокі просвіти, ледь розріджуючи морок унизу.
— Справжнісінька засідка, — майже пошепки сказав Непосида, ніби відчуваючи, що це місце само вимагає таємничості й остороги. — Ось чого старий Том сховався десь тут зі своїм ковчегом. Ми трохи пропливемо вниз за течією і, певне, знайдемо його.
— Але ж тут ніде сховатися такому великому судну, — заперечив Звіробій. — Навіть наш човник, мені здається, навряд чи пройде тут.
Непосида засміявся у відповідь на ці слова і, як з'ясувалося невдовзі, мав на те цілковиту підставу. Тільки-но вони поминули зарослі чагарів, що вкривали всуціль береги, як опинилися у вузькій, але досить глибокій протоці. Прозора вода стрімко мчала під листяним шатром, що його підпирали арки із стовбурів віковічних дерев. Береги й тут кучерявились зеленню, але кущі залишали вільний прохід футів двадцять завширшки, за яким попереду відкривалася далека перспектива.
Наші шукачі пригод вдавалися тепер до весел тільки для того, щоб утримати легке суденце на середині течії. З ревною пильністю вдивлялися вони в кожен закрут річки, яких було кілька вже на протязі перших ста ярдів. Та поворот ішов за поворотом, а човник плив далі й далі за течією. Раптом Непосида без попередження, без єдиного слова вхопився за кущ, і човник завмер на місці. Причина на те, мабуть, була вельми поважна. Звіробій миттю поклав руку на приклад карабіна. Він не злякався — це був мимовільний рух, вироблений мисливською звичкою.
